Розділ «4.5. Етика середньовіччя»

Етика

Середньовічна європейська етика — від занепаду Римської імперії до зародження капіталізму (XV ст.) — формувалася в умовах беззастережного панування християнської ідеології. Філософське життя жевріло лише у монастирях, де воно поступово перепліталося з теологією (сукупністю релігійних доктрин про сутність і діяння Бога, що ґрунтуються на текстах, які вважаються Божественним одкровенням). Багатство і різноманітність етичних ідей античного світу поступилися місцем ідейній одноманітності середньовічної етики, основою якої стали тексти Біблії. Будь-який відхід від християнських ідей, навіть від окремих догматів ортодоксального християнства, жорстоко переслідувався.

Античні концепції моралі були неприйнятними для християнства передусім тому, що розуму в них відводилась істотна, а часто й визначальна роль. У християнській етиці на перше місце виходить релігійна віра, а розум вважають другорядним як в осягненні сутності моралі, так і в ситуації морального вибору. Християнська етика означила перехід від розуміння моралі як сукупності чеснот людини до інтерпретації її як системи об'єктивних надіндивідуальних норм.

Перші концепції християнської етики сформовані в період кризи ідеалів, цінностей античного суспільства. Раннє християнство постало як космополітична релігія пригнічених і принижених мас, які об'єднувались задля того, щоб вижити, у християнські общини не за національною чи територіальною належністю, а за класовою ознакою.. Воно було ідеологією низів, що протистояла світовому злу, яке, на їх думку, уособлювала Римська імперія з її бюрократичною машиною, жорстокою експлуатацією, деградованою мораллю, зокрема небаченою розпустою. Християнські общини, навпаки, керувалися принципами рівності, взаємної підтримки (ділилися останнім шматком хліба) і повної довіри. Саме на них вибудовувалася ідея християнської любові. Стосунки, які культивувалися в християнських общинах, мали викоренити зло, підняти мораль на якісно новий рівень. Про специфіку ранньохристиянської етики, зокрема й розуміння любові, свідчать такі висловлювання: "Будуть перші останніми і останні першими"; "Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до Царства Божого"; "Блаженні убогі духом" (добровільно убогі); "Блаженні ті, хто плаче" (ті, для кого неприйнятна влада зла у світі й у своєму серці). Згодом християнська етика визнала класове суспільство, і принцип любові набув вселюдського характеру. Вважалося, що кожному віруючому слід прийняти дисгармонію людських стосунків у класовому суспільстві на себе і в такий спосіб перебороти її. З цією метою проповідували любов, яка не поділяла людей на своїх і чужих, добрих і недобрих, друзів і ворогів, оскільки в них усіх один Бог.

Наслідком принципу християнської любові є нова, невідома античності, чеснота — милосердя, яка передбачає готовність до співчуття, всепрощення, допомоги стражденним.

В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а наука про мораль (етика) — з теологією. Ідея підпорядкування моралі релігії, а етики — теології найпереконливіше виявилась у творчості найталановитішого мислителя епохи патристики (вчення перших християнських теологів — отців церкви) Августина (Блаженного) Аврелія. Етика отців церкви насамперед протиставила християнський моральний ідеал численним ідеалам, які пропагували античні мислителі. Вона засвідчила перехід від античної до християнської антропології (поглядів на походження, сутність і призначення людини), основою якої є положення із "Книги Буття" про створення людини "за образом Нашим, за подобою Нашою".


Етика Августина Аврелія


Видатний мислитель, діяч (єпископ) християнської церкви Августин Аврелій (354—430) за свої заслуги був названий Блаженним (святим). Шлях його духовних пошуків складний і суперечливий: після років легковажної молодості захоплювався маніхейством (релігійним ученням, згідно з яким добро і зло, світло і тьма є споконвічними і рівноправними началами буття, які перебувають у постійній боротьбі), скептицизмом, неоплатонізмом. Тридцятитрирічним прийняв християнство і розпочав роботу зі створення оригінального вчення, вибудовуючи його на вірі у святість Біблії. Власний життєвий досвід (зокрема, те, що він без свідомих зусиль прийшов до доброчесності через розпусність) здавався йому неприродною подією, дивом, яке можна пояснити лише дією благодаті Божої. Цей висновок істотно вплинув на його етичну концепцію.

Для Августина Бог є абсолютною творчою силою, вищим благом, блаженством, справедливістю, моральним законом. Він максимально досконалий, самодостатній, непізнаваний. Благо і добро не можуть існувати над ним чи поряд з ним. Благо не можна відокремити від Бога, оскільки благо — це Бог, а вище благо — воля Божа. Створена Богом природа ієрархічно (суворий порядок підлеглості нижчих сил щодо вищих) організована, а її вершиною є людина. Щоб правильно оцінити будь-яке явище, необхідно мати на увазі, що природа — досконалість як ціле. На цій основі можна переконатися, що Бог гідний поваги за всі його творіння, оскільки будь-яке буття є добром. Однак Бог і створений ним світ різняться між собою, як творець і результат творення. Істинної насолоди гідний лише Бог, тому що він самоцінний.

Августин не заперечував земних благ для людини, але вважав їх другорядними. Він різко протиставляв земне і небесне, доводячи, що створені вони двома родами любові: земне царство, створене любов'ю людини до себе, любов'ю, доведеною до презирства до Бога; небесне царство (церква), створене любов'ю до Бога, доведеною до презирства до себе. Хто живе "за людиною", а не "за Богом", той іде шляхом диявола.

Не сформулювавши основних моральних чеснот християнина, Августин багато уваги приділив дискредитації (франц. discrediter — підривати довір'я) "язичницьких" уявлень про доброчесність.

Зло як субстанція (сутність), за Августином, не існує. Воно є відсутністю добра, відступом від нього, помилкою, дефектом, порушенням людиною ієрархії цінностей. Це трапляється тоді, коли надають перевагу нижчим цінностям, відходять від Бога як морального абсолюту, його приписів. Зло, на його думку, закорінено у властивості людської волі, яка виявляється в потязі до нижчого, руйнівного начала (водночас він визнавав наявність у людини і "продукуючого" потягу). Природа заважає людині реалізувати її схильність до добра. Прикладом цього є первородний гріх Адама і Єви, яких Бог наділив безсмертям, свободою волі, можливістю моральної поведінки. Однак надана їм свобода волі не означала свавілля, оскільки Бог дав їм заповіді, яких необхідно дотримуватися. Проте Адам порушив їх, вважаючи, ніби він сам може вирішувати, що йому робити. Це спричинене, на думку Августина, насамперед гординею, яка перебувала у взаємозв'язку з чуттєвістю, зокрема хтивістю. Отже, зло, гріх, в який упав Адам, полягають у неправильному використанні дарованої Богом свободи волі. Перша зла воля, що передувала в людині всім її злим справам, за Августином, була відступництвом від справи Божої, а не окремою справою.

Як тільки людина відчула себе настільки вільною, що може самостійно розрізняти добро і зло й відповідно діяти, вона стала на шлях зла, скоїла гріх.

Загалом Августин виокремив три види гріхів (похоті): похіть плоті (потяг до чуттєвих насолод), похіть гордині (жадоба самоутвердження через різні види діяльності) і похіть очей (потяг до пізнання доступних лише Богу таємниць). Усі вони, за Августином, націлюють людину на земні справи, центром яких є вона, а не Бог, а це спричинює всі інші людські пороки.

Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визнанням божественної благодаті. Наприклад, наділяючи людину свободою волі, автономністю в діях, можливістю морального вибору, він водночас дискредитує моральну повноцінність особистості, негативно ставиться до активної життєвої позиції людини, визнає наперед визначену її долю. Людина, за концепцією Августина, не може бути господарем своєї долі, оскільки залежить від Творця, а не від своїх свідомих зусиль. Вона слабка, немічна, а Бог всемогутній, тому людина мусить цілковито довіритися Богу.

Отже, етиці Августин а Аврелія був властивий провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) і фаталізм. Винесення причини моральності за межі компетентності і відповідальності особистості є такою самою крайністю, як й ігнорування позаособистісних чинників моралі. Необхідність примирення віри і розуму, теології і філософії згодом усвідомив і відобразив у своєму вченні Фома Аквінський.


Етика Фоми Аквінського


Систематизатор ортодоксальної схоластики Фома Аквінський (1225/1226—1274) був удостоєний після смерті почесного звання "ангельський доктор", а в 1323 р. — зачислений до святих. У 1879 р. його філософія офіційно проголошена філософською доктриною Ватикану. Започаткований ним філософський напрям томізму.

Томізм — напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

У своїх працях ("Сума істини католицької віри проти язичників" та "Сума теології") Ф. Аквінський підсумував теологічно-раціональні пошуки зрілої схоластики (типу релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням теології, поєднанням догматичних тверджень з особливим інтересом до формально-логічних проблем), спрямовані на вироблення віровчення, заснованого на здоровому глузді.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Етика» автора М.Г.Тофтул на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „4.5. Етика середньовіччя“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • 1.Етика як галузь філософського знання

  • Взаємозв'язки етики з іншими науками

  • Методологічні принципи етики

  • Джерела і способи добування етикою емпіричного матеріалу

  • Мова етики і її співвідношення з мовою моралі

  • Значення етики

  • Дискусії щодо існування етики як науки

  • 1.2. Основні категорії етики

  • Справедливість

  • Совість (сумління)

  • Гідність і честь

  • Ідеал (моральний)

  • Смисл (сенс) життя

  • Щастя

  • 2. Мораль як форма суспільної і особистісної свідомості

  • Походження моралі

  • Функції моралі

  • Моральна та інші форми суспільної свідомості

  • 2.2. Основні етапи історичного розвитку моралі

  • Мораль феодального суспільства

  • Мораль епохи Відродження

  • Мораль буржуазного суспільства

  • Комуністична мораль

  • 2.3. Проблема прогресу моралі

  • Основні віхи прогресу моралі

  • Моральні виклики сучасного світу

  • Особливості моралі майбутнього

  • 3. Усезагальність моралі. Особливості моральних відносин у різних сферах людського буття

  • Педагогічна мораль і етика

  • Юридична мораль і етика

  • Етика працівників органів внутрішніх справ

  • Етика кримінально-процесуального доказування і судових дебатів сторін

  • Етика бізнесу

  • Предмет етики бізнесу та її значення

  • Моральні виміри діяльності менеджера

  • Моральні аспекти у ставленні фірми до найманого працівника

  • 4. Історія етики

  • 4.3. Етичні вчення Давнього Китаю

  • Етика моїзму

  • Етика легізму (законників)

  • Етика матеріалізму

  • 4.4. Етичні вчення античного суспільства

  • Етика скептицизму

  • Загальні особливості етики Давнього Риму

  • 4.5. Етика середньовіччя
  • 4.6. Етика епохи Відродження

  • 4.7. Етика Нового часу

  • 4.8. Етика мислителів німецької класичної філософії

  • 4.9. Етика Новітнього часу

  • Етика екзистенціалізму

  • Етика прагматизму

  • Етика неопозитивізму

  • Етика психоаналізу

  • 5. З історії етики в Україні

  • 5.2. Етика як наука і навчальна дисципліна в Україні

  • Термінологічний словник

  • Література