Розділ «5.2. Етика як наука і навчальна дисципліна в Україні»

8. Не намагатися любити ближніх без власної оцінки і не претендувати на їхню любов, не будучи цінним для них.

9. Пам'ятати, що всі люди, в тому числі й індивід, якому адресовані побажання, хворі на страшну хворобу — дизконкордизм. Боротися з нею слід не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, співучастю.

10. Жити тільки зі своєї праці.

11. Кохатися з тим, з ким любо кохатися, а сім'ю створювати тільки з тією людиною, "яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір (батька) дітей твоїх".

Ставлення індивіда до колективу має бути підпорядковане таким правилам:

1. Не панувати і не підлягати пануванню.

2. Бути ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде вищою радістю.

Індивідуальне моральне самовдосконалення В. Винниченко вважав необхідною, але недостатньою умовою досягнення щастя, оздоровлення суспільства. На його погляд, програма індивідуального морального вдосконалення має доповнюватися приписами колективної моралі, що передбачає реалізацію відповідних соціально-економічної, політичної та інтернаціональної програм. У соціально-економічній програмі він сформулював перше правило колективної моралі — узгодження з індивідом. Політична програма має бути спрямованою на звільнення від догматизму, тоталітаризму, диктатури, утвердження принципів демократії, істотною ознакою якої е свобода. А програма вдосконалення міжнаціональних відносин повинна спрямовуватися на побудову рівноправного демократичного суспільства на планеті, встановлення зносин у Всесвіті з іншими планетами, несприйнятними для яких є націоналізм, національний егоїзм.

У серці й мисленні В. Винниченка знайшли свій відгук усі потрясіння XX ст. Він змінював політичні погляди, намагався своєю участю в політиці, літературною творчістю, філософськими працями прислужитися ідеї щастя людини. Очевидно, тому проблеми моралі пронизують його теоретичну і художню спадщину.

Досить радикальну етичну систему, яка багатьма своїми мотивами близька до концепції Ф. Ніцше (правда, ідеї Ніцше стосувалися більше особистості, погляди Донцова — нації), обґрунтував політичний діяч, ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883—1973). Національну ідеологію він вважав основою свідомості українського народу, а ідеалом і метою української нації — політичний державницький сепаратизм, розрив з Росією, державну самостійність, несприйняття соціалізму. Ця мета може бути здобута лише в боротьбі. Звільнити Україну має героїчна натура. Світовідчуванню націоналізму, за твердженнями Д, Донцова, характерні панування волі, інтуїція, агресія (а не пасивність), віра. Національна ідея для нього є аксіомою, а не теоремою, яку треба довести. Першою засадничою умовою націоналізму він вважав зміцнення волі нації до життя, влади, експансії, другою — стремління до боротьби, без якої неможливі ні героїчні вчинки, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної ідеї, спрямованої на те, щоб змінити обличчя світу. Великі ідеї, які рухають масами, крім емоціональності, фанатизму, мають бути наділеними й "аморальністю". її він розглядав не як звільнення від етичних критеріїв, а як максимум етичної напруженості, підпорядкування особистого загальному, жорстким моральним приписам. Таку "аморальність" Донцов протиставляв буденній моралі провінціала, який по-міщанськи оцінює моральність чи аморальність великої ідеї, а до загальнонаціональних справ підходить з міркою приватних інтересів.

Щоб реалізувати право на самовизначення нації, необхідно не тільки перейнятися великою ідеєю, а й мати геній, щоб її здійснити. Перемогти може лише ідея, наділена ознаками "романтичної" доктрини, здатністю просувати розвиток людства хоча б на крок уперед. Не може панувати у світі нація, яка не є корисною своїм пануванням для людськості. Нація, що дбає про "вічне", мусить визнати необхідність насильства, без якого не розчистити площі для побудови нового. Не народ здійснює великі ідеї, а активна, відважна, спрагнена до влади меншість.

Якщо нація хоче стати міцною, вона має черпати енергію з власної ідеї. Воля, сила слова вимірюються силою боротьби, а не стражданням і сльозами. Боротьба за існування є законом життя; перед кожною нацією постає дилема: або перемогти, або загинути.

Своїх опонентів Д. Донцов критикував за необґрунтоване переоцінювання, абсолютизацію ролі розуму, що спричинює "зменшення вольового імпульсу" як головного чинника людської діяльності.

Виступаючи за відродження і звільнення української нації, Д. Донцов обґрунтував відповідну етичну концепцію. Питання моралі він розглядав у контексті сутності націоналізму, національної правлячої еліти, її місця і ролі у відродженні нації і побудові незалежної держави. На його думку, суспільство повинне мати кастовий характер, що дає змогу запобігти хаосу в ньому. Ідея ієрархічності кастового укладу, за його словами, "була незрушимим правилом нашого національного життя".

Кожна спільнота міцна своїм твердим моральним законом за умови, що правляча верства є для неї живим прикладом і символом, Вона повинна бути твердою і невблаганною щодо себе, не піддаватися матеріальним спокусам, ставити над усе честь і обов'язок, безоглядно вірити у свою справу, свою організаційну ідею, служити їй як найвищій меті, не піддаватися голосу фальшивої "людяності" обивателів. Суспільство тримається єдності завдяки пильності провідної касти та її чеснотам, якими Д. Донцов вважав героїзм, непотурання злу, віру у своє високе покликання, відданість справі, чесність, фанатичне служіння ідеї, відвагу, здатність "стояти і впасти при своїм ідеалі". Як тільки сила морального закону слабне, деградує й еліта в гонитві за матеріальними спокусами і насолодами.

Причину втрати Україною державності він вбачав у відсутності будівничої правлячої еліти. Вища каста є прикладом життя і поведінки для нижчої касти, формулюючи ідеї правдивого і фальшивого, морального і неморального, чесного і безчесного, гідного похвали й осуду, своє бачення краси і потворності. При цьому він зазначав, що зовсім не мав наміру підкреслити меншовартість верстви підвладної, оскільки "кожний стан і кожна відповідна психіка добрі на своєму місці". Та як тільки психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої — в суспільстві наступає катастрофа, оскільки "культура орачів" може бути симпатичною і високоморальною, проте абсурдно було б робити з неї "формуючу засаду для культури людини взагалі". Правляча каста має прагнути до загального добра, і саме вона повинна визначати, що є добром для загалу, не сподіваючись на моральні смаки маси, оскільки маса орієнтується на зовнішні ознаки явищ, а не на їх сутність.

Представники "кермуючої верстви" є людьми великої творчої енергії, яка формує людські спільноти. їх енергію він порівнював із полум'ям: "Цим внутрішнім вогнем... можуть горіти не всі і не кожний, тільки люди особливого типу, особливої вдачі". їх "володарському духу" властиві "шляхетний порив формотворця", наявність концепції свого задуму, "тверді руки".

Водночас Д. Донцов стверджував, що творити добро не можна, не рахуючись з інтересами людства, його прогресом, бо "не може утриматися при житті й пануванні в світі нація, що не є корисною своїм пануванням для людськості".

Нові можливості постали перед дослідниками моралі у 90-ті роки з проголошенням незалежності України. Перші проблиски творчого підходу до аналізу проблем моралі проявились у навчальному посібнику "Етика" (1992), підготовленому колективом авторів (Т. Аболіна, В. Єфіменко, О. Лінчук, І. Лосєв, О. Фортова, Є. Шинкаренко). Помітною подією став навчальний посібник Віктора Малахова "Етика" (1996), найхарактернішою ознакою якого є ідеологічна незаангажованість.

Сучасні українські вчені зосереджуються на дослідженні історії етичних ідей в Україні (В. Нічик, В. Горський, М. Лук), етичних концепцій у західному світі (В. Єрмоленко), проблеми універсальних і національних моральних цінностей (В. Малахов), відносин етики з політикою та ідеологією (В. Лісовий), різноманітних аспектів екологічної етики (М. Кисельов) тощо. Більшість досліджень сконцентровано в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди HAH України, долучаються до цієї роботи і науковці вищих навчальних закладів.