Розділ «3.6. Щастя як вища моральна цінність особистості педагога»

Теорія мотивації 3. Фройда ґрунтується на концепції інстинкту, визначеного як вроджений стан збудження, який шукає розрядки. У теорії психоаналізу розрізняють дві категорії інстинкту: інстинкт життя (Брос) та інстинкт смерті (Танатос). Інстинкт має чотири основні параметри: джерело, мету, об'єкт і стимул.

Визначення 3. Фройдом стадій психосексуального розвитку основане на тому, що сексуальність дається від народження і розвивається надалі, охоплюючи низку біологічно ерогенних зон, аж до досягнення зрілості. Відповідно до його трактування розвиток особистості проходить через чотири стадії: оральну, анальну, фалічну і генітальну. Латентний період (6 років - до статевого визрівання) не є стадією психосексуального розвитку.

Отже, згідно з ученням 3. Фройда, у психіці людини відбуваються складні внутрішні процеси боротьби між Несвідомим (Воно) і Свідомим (Я), між Свідомим (Я) і Над-Я (совість). У Несвідомому (Воно) зосереджені одвічні несвідомі прагнення, які викликають беззвітні поклики, статеву хіть людини.

Несвідоме (Воно) конфліктує зі свідомістю, орієнтованою на принцип реальності, тобто на прийняті норми поведінки та способи задоволення бажань. Свідоме (Я) прагне підпорядкувати сферу Несвідомого (Воно). Якщо це вдається, то щастя усвідомлюється. Проте може бути і навпаки: коли Воно підпорядковує собі Я, щастя залишається на рівні Несвідомого. Крім того, слід ураховувати і складний процес взаємозв'язку між Я і Над-Я. У Над-Я містяться як імператив обов'язкового, так і заборони соціокультурного, етичного характеру, що часто не сприяють щастю. Над-Я є "адвокатом внутрішнього світу" людини (3. Фройд) і здатне підноситись над Я, перебираючи на себе роль совісті особистості та викликаючи самосуд власних учинків, унаслідок чого вона відчуває себе незадоволеною і нещасливою.

Для теорії психоаналізу характерна певна градація задоволень, на яких основане щастя людини: зняття хворобливої напруги; зняття психічної напруги; радість; щастя.

Зняття хворобливої напруги відбувається шляхом задоволення органічних потреб (голод, спрага, сексуальні потреби) людини. Якщо їх не задовольнити, людина переживає хворобливий стан. І навпаки, коли напруга спадає, звільнення від неї сприймають як задоволення. Особливо це властиво людям із низьким рівнем інтелектуального розвитку.

Викликати зняття психологічної напруги можуть ірраціональні психічні потреби. Так, людина відчуватиме сильний голод не як фізіологічну потребу організму, а як психічне бажання затамувати тривогу чи депресію. Підвищений сексуальний потяг також іноді оснований не на фізіологічних, а на психічних потребах. Такі ірраціональні потреби, як прагнення слави, влади, підпорядкування, заздрість, наявні в характері людини і "творяться" збоченням або деформацією особистості. Фізіологічні бажання мають ритмічний характер, їх можна задовольнити, натомість ірраціональні бажання необмежені. Якщо задоволення фізіологічних потреб можна назвати умовою щастя, то задоволення ірраціональних є патологічним порушенням психіки і призводить до нещастя.

Радість - вищий вид задоволення. Людина самостійно досягає іїї, докладаючи внутрішніх зусиль. Щастя також є досягненням індивіда, яке утворилося внаслідок активної діяльності особистості. Воно засвідчує, що людина знайшла сенс свого існування, а отже, і сенс єдності зі світом, і цілісності власного Я.

До цих видів задоволення Б. Фромм додав ще два: насолоду і розслаблення. Досягнення людиною чогось для неї важливого, навіть докладаючи великих зусиль, приносить насолоду і робить її щасливою. Розслаблення, навпаки, не потребує зусиль і є станом фізичного та духовного блаженства людини.

Теорія психоаналізу, проникаючи у сферу Несвідомого, досліджує моральний мазохізм. Усі мазохістські бажання, наголошував Е. Фромм, варто розглядати як прагнення того, що приносить шкоду особистості.

Мазохізм є прагненням до відчуття фізичного болю і подальшої насолоди ним. У цьому бажанні виявляється сутність душевного захворювання* Будь-який невроз підтверджує те, що задоволення може суперечити реальним інтересам людини. Мазохістське збочення - приклад свідомої насолоди невротичним потягом, задоволення якого відбувається шляхом приниження інших. Так, згідно з теорією психоаналізу, щастя і нещастя людини існують на рівні Свідомого і Несвідомого, але Несвідоме превалює.

У філософсько-етичних, психологічних працях намагаються провести паралелі між психоаналізом і екзистенціалізмом. Більшість екзистенціалістів заявляли про прихильність до психоаналітичного методу дослідження сенсу буття людини та її щастя (Ж.-П. Сартр, М. Босе, П. Коул, Г. Левін, П. Тілліх та ін.). В екзистенціалізмі зрозуміти людину - означає описати специфіку того буття, яке є людиною. Буття людини - це буття-свідомість, через яке відкривається буття світу. Тому людське існування, що дане безпосередньо, є "екзистенцією", яку не можна пізнати раціональними засобами. Воно спрямоване на "ніщо" і пізнання своєї скінченності. Модуси людської реальності (страх, турбота, рішучість, насолода, обов'язок, щастя та ін., які визначають через скінченність екзистенції) є різними способами зіткнення з "ніщо", рухом до нього і втечею від нього. Саме в граничній ситуації людина прозріває екзистенційно, їй відкривається сенс життя, яке вона оцінює з позиції щастя або нещастя.

У вітчизняній філософсько-етичній думці пояснення екзистенційного сенсу буття, гуманістичних взаємин, взаєморозуміння найґрунтовніше представлено в працях Г. Сковороди. Основною проблемою людського існування він вважав щастя конкретної людини, якого можна досягти шляхом самопізнання, через яке виявляється "внутрішня", "сердечна", "єдина" людина. Заглиблення у внутрішнє Я одночасно є розпізнанням "спорідненості" особистості з певним типом діяльності - фізичної або духовної - і забезпечує можливість спорідненої праці, "що відповідає природним схильностям людини". У цьому Г. Сковорода вбачав справжнє щастя людини.

"Блаженна натура" (Бог у пантеїстичному тлумаченні) створила потрібне людині легким, а непотрібне - важким, адже існує відповідність між справжніми потребами і способами їх задоволення. У такий спосіб розв'язують основну екзистенційну проблему тотожності сутності та існування або людського щастя. Без відповідальності людини перед самою собою та іншими людьми щастя неможливе. Воно не в палацах, ґрунтах, грошах, а в душевному спокої. Веселість і спокій серця, злагода, соборність, мир можливі лише тоді, коли людина звільняється від "ескадронів чортів" і єднається з Богом.

Л. Архангельський зазначав, що з погляду екзистенціоналізму "...у кожної людини своя екзистенція (існування) і свобода, власне розуміння щастя і сенсу життя, що становить особисту, інтимну, неповторну цінність. Утеча від реальної дійсності виправдовує слабкість людини перед стихійними силами, безнадійний відчай і трагічна приреченість роблять людину покірною долі". Сучасна російська вчена Марія Корнєва зауважувала, що "...представники екзистенціоналізму намагаються довести, що людина не здатна досягти щастя у реальному світі. Доля людини - горе, самотність, відчай. Вони роблять категорію нещастя основною категорією своєї філософії, ототожнюючи її з категорією буття, перетворюючи нещастя на загальний стан людей".

Однак теоретики екзистенціоналізму не розглядають особистість лише крізь призму відчаю, приреченості та покірності долі. Від датського філософа Сьорена К'єркегора (1813-1855) і донині для неї існують проблеми відчаю, тривоги, несвободи, а також поняття "непокора", "бунт проти несвободи", "бунт проти абсурдності життя". Французький філософ Альбер Камю (1913-1960) зазначав: "Перша і єдина очевидність, яка дається мені таким чином у дослідженні абсурду, - це бунт... Бунт породжується усвідомленням побаченого безглуздя, усвідомленням незрозумілої і несправедливої долі людської... Бунт хоче, бунт кричить і вимагає, щоб ганебний стан світу закінчився... Мета бунту - перетворення. Але перетворювати - значить діяти..."

Отже, А. Камю сенс буття особистості вбачав не в покорі долі, а в боротьбі за щастя та людську гідність. Особливість філософи екзистенціоналізму полягає в тому, що проблему щастя і нещастя досліджують у діалектичній єдності та на засадах гуманізму. Людське життя набуває справжнього сенсу тоді, коли особистість відчуває себе щасливою, незважаючи на внутрішні тривоги, страждання, страх і тиранію. Людина повинна допомогти собі подолати все це, стати щасливою і вільною.

У християнстві проблему щастя пов'язують із сенсом людського життя і дотримуються позиції, що людина є істотою релігійною (homo religiosue): "Людська душа від природи християнська" (Тертуліан); "Релігія пов'язує нас із усемогутнім Богом" (Августин Блаженний); "Сенс життя має бути зрозумілим і усвідомленим самою людиною, її вірою, розумом і досвідом"; "Моральний сенс людини полягає у служінні Добру - чистому, всебічному і всесильному" (В. Соловйов).

Релігійний потяг людини християнська етика, педагогіка і психологія обґрунтовують релігійним інстинктом, який полягає в пошуках справедливості, щастя та прагнення досконалого життя. У бажанні щастя людське і Боже збігаються. Усі люди без винятку, наголошував французький філософ Блез Паскаль (1623- 1662), прагнуть щастя. Проте кожна особистість по-різному розуміє сенс життя і щастя та застосовує різні способи і засоби для його досягнення. Прагнення тілесних задоволень не роблять людину щасливою, навпаки, це шлях до нещастя. Він зазначав, що людина завжди нещаслива, адже, коли бажання створюють ідеал щастя, вони поєднують обставини, у яких перебуває людина, із недоступними їй задоволеннями. Навіть при досягненні задоволення щастя не додається, оскільки обставини одночасно змінюються бажаннями. Лише прагнення і досягнення духовних задоволень роблять людину щасливою. Велич і щастя людини полягають в її здатності до чистоти мислення і дії. Б. Паскаль зазначав, що це можливо завдяки вірі в Бога. Такої думки дотримувався також В. Соловйов, який стверджував, що не можна визначати сенс життя і щастя людини лише підрахунком відчуттів задоволень і страждань.

Оскільки основними причинами походження релігійності та її морального сенсу вважають людську неміч, страх і відчуття загрози смерті, то дехто з учених (Борис Валєєв, Ігор Нарський, Віталій Шишкін) висловив думку про те, що християнська етика заперечує цінність життя, шукає задоволення в самотності, уникненні суспільного життя тощо. Це унеможливлює відчуття земного щастя або робить його ілюзорним. Інші взагалі дотримуються того погляду, що сеис земного буття у дотриманні аскези - терпінні страждань, випробувань, відмові від будь-яких насолод та аскетизмі.