Розділ «3.6. Щастя як вища моральна цінність особистості педагога»

Однак страх смерті здатна відчувати як віруюча, так і невіруюча людина. Г. Сковорода стверджував, що подолання страху смерті робить людину вільною. Він визначав святу (щасливу) смерть і грішну (нещасливу).

"Жереб святий", віра в Бога, гідне вільне життя є справжнім щастям людини. Віра в Бога дає їй душевний спокій, відчуття наповненості життя, свободу. Думку про те, що людина в земному житті повинна лише страждати, терпіти, Г. Сковорода заперечував. Особистість має подолати власну обмеженість, наблизитись до розуміння трансцендентності, світу теологічних ідей, де зафіксована абсолютна єдність цих предметів. Вони вводять людину у світ віри, в якому центральні є поняття - Бог та безсмертя душі.

Ідею трансцендентності у зв'язку з "категоричним імперативом" розробляв І. Кант. Дехто з учених вважав, що, з погляду І. Канта, моральний обов'язок і щастя - поняття несумісні. Однак І. Кант наголошував, що "...стосовно щастя унеможливлюється будь-який імператив, який у найбільш строгому розумінні слова приписував би чинити те, що робить щасливим...". Щастя, згідно з його моральною концепцією, є елементом вищого блага і залежить від буття Бога. Християнське вчення - це Божа дорога, яка веде до щастя, оскільки дає людині пізнання всіх обов'язків як Божих заповідей, а не як санкцій, тобто довільних наказів чужої волі. Пізнання всіх обов'язків є невід'ємним законом кожної вільної людини. Для того щоб вона перебувала в стані щастя, її воля має збігатися з Божою волею. "Ось чому і мораль, - зазначав І. Кант, - ...є вченням не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми маємо стати гідними щастя. Лише у тому випадку, коли до неї приєднується релігія, з'являється надія коли-небудь досягти щастя тою мірою, якою ми турбувалися про те, щоб не бути негідними його". Моральне бажання людини має привести до Царства Божого. Надія на нього починається з релігії.

Серед різних підходів до визначення сенсу життя і людського щастя виокремлюють такі: позитивізм, антропологізм, прагматизм, герменевтику, ірраціоналізм, синергетику та ін. Ф. Бекон зазначив, що чинників і засобів досягнення щастя існує багато, позитивного ефекту можна досягнути тільки в їх інтегративній єдності.

В. Малахов до основних чинників людського щастя зараховує: задоволення людських потреб; свідомість осмислення власного буття; цілісність буття; повноту буття; гармонію із собою і навколишнім світом.

Задоволення потреб учителя є важливою умовою його щасливого життя. Держава, яка прагне до розвитку, має створити педагогу сприятливі умови для відтворення найважливіших національних досягнень в історичному розвитку - культурних, економічних, політичних, ідеологічних, мистецьких тощо.

Увага до вчителя з боку можновладців завжди характеризувалась спорадичністю, а не постійністю і закономірністю. Ще з античних часів педагог дбав про свій матеріальний добробут самостійно. Так, Протагор, і Сократ та інші філософи брали значну плату за навчання, оскільки, незважаючи на те що вони готували політичну еліту Давньої Греції, держава не забезпечувала її матеріально.

ХIV-ІІІ ст. до н. е. статус учителя зріс, його праця оплачувалася краще. Особливо шанували посаду гімяасіарха, на яку обирали з найбагатших і чесних громадян. Вона займала почесне місце в ієрархії муніципальних посад і відповідно матеріально забезпечувалася. Проте французький історик, педагог Анрі Марру (1904-1977) зазначав, що "...професія шкільного вчителя залишається протягом усього античного періоду нижчою і повною зневаги: про неї згадують для того, щоб ославити людину...". Педагога сприймали як нещасну особу, заробітчанина, від якого відвернулась удача. Отже, за уявленням давніх філософів, бути вчителем - це виконувати рабську працю заради кусня хліба.

З епохи Середньовіччя матеріальний добробут педагога, забезпечення його потреб залишаються на низькому рівні. У Законі України "Про освіту" проголошено гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників закладів освіти, однак, незважаючи на ідеальні права вчителів, їх заробітна плата мала. Щастя педагога потребує передусім матеріального достатку, адже йому тяжко чесно і гідно виконувати свою діяльність без належних засобів.

Задоволення потреб учителя не обмежується лише матеріальними засобами. Його фах передбачає постійне духовне зростання та самовдосконалення. За сучасних умов педагог повинен не тільки володіти своїм предметом, а й уміти орієнтуватись у певній галузі знань, здійснювати інтеграцію в межах суміжних дисциплін, складати навчальні плани, формувати в учнів навички самоосвіти, вільно володіти комп'ютером, працювати в мережі Інтернет тощо.

Свідомість осмисленості вчителем власного буття

Щастя кожної особистості полягає у відчутті своєї потрібності іншим людям. Педагог завжди повинен усвідомлювати власне покликання - творення людини. Це має надавати йому сил і наснаги, бажання жити та творити.

Сенс буття вчителя залежить від обраної провідної мети, ідеалів, на які спрямована його свідомість. Педагог, який прагне щастя дітям, керується гуманістичною спрямованістю, що, як зазначав сучасний український педагог Іван Зязюн, найкраще характеризує майстерність. Вона спрямована на особистість, утвердження найвищих духовних цінностей, ставлення до педагогічної дійсності через слово та працю, її мети, змісту, засобів і суб'єктів.

У педагогічній діяльності кожен учитель має власну позицію, яка ґрунтується на гуманізмі чи авторитаризмі. Так, російський філософ і філолог Олексій Лосєв (1893-1988) цінував у навчальному процесі творчість студентів, їх бажання висловитись, поставити питання. Це приносило викладачеві насолоду, адже здійснення ним гуманної мети супроводжувалось радісним сприйняттям учнями нових знань. Лише педагог із гуманістичною спрямованістю мислення здатен усвідомити, що відчуття дітьми щастя є основним у навчанні. На думку О. Лосєва, людина щаслива тоді, коли потреба пізнання не тільки не пригнічується з часом, а посилюється. Тому він залучав до діалогічного процесу творення студентів, яких учив шукати і мислити, знаходити сенс життя в тому, щоб бути людиною. Керуючись гуманістичною позицією, О. Лосєв закликав молодих людей до самопізнання та активної дії, оскільки "живий розум" дає змогу перейти від незнання до знання, приносить радість і силу.

Авторитарний стиль мислення і педагогічної діяльності описав П'єр Абеляр. Його вчитель Гільом із Шампо (Франція) керувався ним у власній педагогічній практиці. У творі "Історія моїх нещасть" П. Абеляр писав, що його педагог не сприймав жодних заперечень і лише власну думку вважав істинною.

Такий учитель не тільки не радіє успіхам свого учня, а й переживає їх як власне нещастя. Авторитарне мислення, спрямоване на жорстке підпорядкування власному Я, унеможливлює взаєморозуміння між педагогом і учнем.

Отже, у вчителів із гуманістичним і авторитарним мисленням протилежні не лише мета, а й засоби її досягнення. Педагог з авторитарним мисленням не здатний усвідомити власної моральної сутності, що робить нещасливими не лише учнів, а й самого вчителя.

Дехто з учених наголошує, що людину можна навчити ставити собі за мету бути щасливою. Проте російський письменник Михайло Пришвін (1873-1954) зауважував, що особисте щастя як мета неможливе. Його можна досягнути лише поставивши мету і реалізувавши її клопіткою працею. Отже, людину слід навчати, на чому ґрунтується щастя. К. Ушинський зазначав, що виховання має готувати дитину до праці життя, а не до щастя як такого.

Цілісність буття особистості вчителя

Повнота буття вчителя