Розділ «3.5. Педагогічна справедливість»

В. Сухомлинський постійно наголошував, що справедлива похвала, заохочення учня, колективу - це велика виховна сила, яка сприяє зростанню почуття власної гідності заохочуваних, у них виникає бажання робити ще краще. Проте, на його думку, не слід заохочувати "кращих серед гірших". Це стосується як окремого учня, так і колективу загалом.

В ідеалі, вважав В. Сухомлинський, покарання не має бути. Для цього необхідно добре налагодити навчально-виховний процес, любити дітей, пізнавати їх внутрішній світ: "Покарання не є чимось невідворотним. Потреба в покаранні не виникає там, де панує дух взаємного довір'я і теплоти, де дитина змалку тонко відчуває поруч із собою людину - з її думками і переживаннями, радощами і горем; де з перших кроків свого свідомого життя дитина вчиться керувати власними бажаннями. Висока культура бажань особистості - неодмінна передумова того, щоб потреба в покараннях взагалі не виникала". Якщо покарання не можна уникнути, до нього слід вдатися максимально справедливо і нежорстоко, адже чим суворіше покарання, тим більша несправедливість. Серце вихованця, який боїться вихователя, стане грубим, холодним, байдужим.

Серед основних причин несправедливості покарань учнів у школі В. Сухомлинський визначив такі:

- низька педагогічна культура;

- недосконала організація навчально-виховного процесу;

- відсутність єдності вимог керівництва школи, вчителів і батьків;

- невміння деяких педагогів правильно користуватись інструментом оцінювання;

- невідповідність покарань здійсненим учинкам учнів тощо.

В. Сухомлинський застерігав від несправедливих покарань, які надривають духовне та фізичне здоров'я дітей і призводять до неврозів. Різні реакції учнів на несправедливість учителя він пояснював дією об'єктивних і суб'єктивних причин. Об'єктивні причини (несправедливість суспільних відносин, байдужість соціальних інститутів до розв'язання проблем людини) негативно позначаються на суб'єктивному сприйнятті дитиною фактів несправедливості. Вона стає зосередженою на собі, починає розвиватися дисгармонійно, у зв'язку з чим, як правило, відрізняється вибірковою вразливістю до певних зовнішніх впливів за нормальної або підвищеної стійкості до інших.

Сучасні українські психологи Олена Донченко і Тетяна Титаренко дисгармонійний розвиток розглядають із погляду внутрішньої і зовнішньої конфліктності та виокремлюють такі типи особистості: збудливий, нестійкий, гіпертимний, демонстративний, сензитивний, замкнутий, астенічний.

Збудливий тип

Нестійкий тип

Соціологи та психологи виокремлюють групу дітей, які сприймають дійсність як джерело розваг, для яких усе існує функціонально, на рівні задоволення потреб. Типовими мотивами їх дій є бажання "розслабитись", забутись і переключитись.

У спілкуванні з іншими людьми нестійкі особистості, як правило, обирають роль тих, кого ведуть за собою, та визнають лідерами активніших і самостійніших.

Оскільки представники цього типу не вміють поводити себе незалежно, здатні до навіювання, їх можуть використовувати антисоціальні особистості для здійснення несправедливих вчинків.

Дисгармонія відносин із навколишнім світом, невідповідність вимогам життя виявляються і в сприйнятті власних особливостей та індивідуальних рис. Для нестійкої особистості характерна відсутність стабільного образу самого себе, залежність самооцінок від випадкових оцінок людей, які в цей момент перебувають поруч. Тому самооцінка власних дій у такої особистості може коливатися від несправедливої до справедливої.

У нестійкої особистості здатність відмовитись від власних задумів паралізує її духовні сили. Особливо це властиво юнацтву, коли особистість ще не зовсім сформована.

Гіпертимний тип

Демонстративний тип

Сензитивний тип