Розділ «Тема 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ЕСТЕТИКА»

До стійких зацікавлень романтичної естетики належить проблема творчої геніальності та таланту. У Новаліса поетична творчість є творенням світу в його закономірних виявах. Тому поет за об'єктивною підставою є носієм філософського духу. Він творить згідно з об'єктивною логікою життя, яке розгортається через суперечності, щоби отримати своє гармонійне завершення. "Немає нічого романтичнішого за те, що зазвичай іменується світом та долею. Ми живемо у величезному (і в сенсі цілого, і в сенсі частковостей) романі" [12, с. 828]. Митець постає в романтичній концепції творчості постаттю, яка надає подіям, стосункам внутрішньої логіки, доцільності, естетичної довершеності, що й робить їх людськими, тобто духовними.

Важливим у міркуваннях Новаліса є розуміння історичного змісту поетичного мислення. Аналізуючи творчість В. Шекспіра, він наголошує: поетика його творів увібрала все розмаїття естетичних виявів життя, аж до протилежного. В них чергуються поезія з антипоетичним, гармонія з дисгармонією, буденне, низьке, потворне з романтичним, високим, прекрасним, справжнє з уявним. У цьому полягає відмінність його творів від грецької трагедії. Геніальна інтуїція митця споріднена природі, тому мистецтво є природою, яка ніби сама себе споглядає. На цій підставі твори мистецтва можуть розглядатися спорідненими природі, адже вони є "символічними і багатозначними, простими і невичерпними, мов створіння природи". Твір мистецтва постає продуктом геніальності митця, що віднаходить за поверхнею речей і стосунків їх прихований, трансцендентний смисл. Відтак поняття краси романтики пов'язували з творчістю — джерелом творення нового, незвичного і, в свою чергу, нове, незвичне вбачали джерелом творчості, яке надихає.

Здобутки геніальних митців слугували для філософського романтизму переконливим аргументом на користь цінності творчої інтуїції, здатній проникати в приховані глибини життя та створювати його цілісний, внутрішньо-життєвий образ. Це був своєрідний аргумент романтиків проти аналітичного підходу науки до природного світу, що зазнавав розчленування, руйнації властивої йому цілісності. Тому романтики вбачають у мистецтві не лише посередника між світом свободи та необхідності, а й надають йому статусу певної "верховної реальності й універсальної мови символу, що усуває обмеженість понятійного вислову" [13, с. 878].

Важливе значення для естетичної теорії мали герменевтичні студії Ф. Шляєрмахера (1768—1834). Ідеї його естетики викладені в працях "Про релігію: промови до освічених людей, серед тих, які її зневажають" (1799) та "Лекції з естетики", читані в Берлінському університеті 1819, 1825, 1832 рр. У першій з праць осмислюється внутрішній досвід романтичної особистості, що утверджується як "нова релігія" [12, с. 210—305]. У "Лекціях з естетики" філософ висуває ідею існування художніх здібностей у кожної людини, але не вважає їх чимось тотожним, називаючи відмінності їх за глибиною та повнотою. Цей підхід важливий тим, що вводить у коло творчого процесу світ сприймаючого суб'єкта, здатного співпереживати, а отже, створювати власний образ сприйманих творів. Відтак розширюється поняття творчості, яке не обмежується лише творчістю геніальних митців. Власне, йдеться про герме-неетичну проблематику, що саме в естетиці Ф. Шляєрмахера вперше розглядається як універсальний методологічний інструмент за аналізу культурно-історичних, у тому числі художніх текстів.

Філософ виділяє такі елементи текстів: стиль, побудова фрази та твору загалом. Це дає змогу простежувати індивідуальну манеру митця й особливості часу творення праці. У зв'язку з проблемою інтерпретації тексту розглядаються питання зв'язку інтуїції й інтелекту, свідомого та без свідомого. У рецептивній естетиці Ф. Шляєрмахера розкрито зв'язок свідомого та без свідомого у творчому процесі. Філософ визначає відмінності у діяльності духовних структур творця мистецтва та сприймаючого суб'єкта. Якщо митець в акті художнього творення переважно покладається на інтуїцію, на без свідоме, то інтерпретація твору є здебільшого свідомим процесом. Не менш цінна для теорії естетики ідея самоцінності мистецтва як свобідного самовияву творчого духу. Філософ вводить критерій цінності твору мистецтва, застосовуючи поняття "досконалість", "завершеність", тобто "художня переконливість", що й утворюють поняття "прекрасний твір". У трактаті "Естетика" досліджуються також питання видової специфіки окремих мистецтв з огляду особливостей художньої мови. Поетичну мову філософ вважає засобом найпотаємніших виявів людської душі, на відміну від буденної мови, не здатної відображати рухи душі (тому вона не об'єднує, а роз'єднує людей). Філософ поєднує в аналізі метод інтуїтивного та продуктивного припущення з компаративним методом.

Важливою проблемою з-поміж досліджуваних філософським романтизмом є проблема романтичної іронії. її розвинув Ф. Шлегель, а також інші представники Єнського романтизму (наприклад, А. Шлегель, Тік, Новаліс). Основним її джерелом була філософія Й. Фіхте, перенесена Ф. Шлегелем у сферу естетичного. Сутністю іронії є ідея своєрідності мислення про речі. Романтична іронія є виявом суперечності видимого та сутнього в процесі естетичних суджень про явища. Ф. Шлегель вважає саме філософію "істинною батьківщиною іронії, яку можна було б визначити як прекрасне в сфері логічного" [12, с. 76]. Іронія в процесі мислення про явища виносить назовні їх внутрішню суперечливість, причому виявляється також внутрішня суперечливість суджень про явища. Парадоксальність, наголошує Ф. Шлегель, є неодмінною умовою, душею та принципом іронії.

Важливою для розуміння естетичних характеристик іронії є здійснена філософом її духовна градація, виокремлення її "видів". Першою (і найголовнішою) Ф. Шлегель вважає грубу іронію, наявну в самій природі речей, "її справжньою домівкою є історія людства"; наступні — витончена і найвитонченіша іронії (остання наявна у поетів). Окрім цієї класифікації, зумовленої об'єктивними якостями предмета судження, вирізняють також види іронії за естетичним способом і характером виявлення суджень про явища: драматичну та подвійну. Окрім того, автор виділяє особливий вид — іронію іронії — та наводить велику кількість її модифікацій. Естетичним феноменом Ф. Шлегель вважає сам процес постійного розгортання думки через низку заперечень. Взірцем естетично досконалої іронії постає сократівська іронія. Для неї характерне одночасно невимушене та цілком продумане удавання.

Діалектична розробка теорії іронії здійснена також у працях К. Зольгера (1780—1819) та Жан Поля (Іоганн Пауль Фрідріх Ріхтер, 1763—1825), що розглядають іронію центральним принципом творчості. Іронія опосередковує всі протилежності, котрі утворюють художню цілісність, твір мистецтва. Це об'єктивне й суб'єктивне, реальність та ідея, життєвий матеріал й ідеал. Застосування іронії характерне для художньої творчості німецьких (Тік, Новаліс, Гофман, Брентано), англійських (Байрон), французьких (Мюссе), російських (Пушкін, Лермонтов), українських (Шевченко) романтиків.

Романтизм розкрився як широкий духовний феномен у всіх європейських країнах і США й вплинув на всі сфери життя до середини XIX ст. Важливе значення для розвитку ідей романтичної естетики мав художній романтизм, що постав як особливий художній напрям, розгорнувшись у своєрідності національних культур, і відрізнявся різноманітністю художніх стилів, напрямів і шкіл. Він яскраво виявився у різних видах та жанрах мистецтва. Романтизм постав також біля витоків філософії й естетики ірраціоналізму XIX—XX ст.

7.6. Естетика Ф. Шеллінга

Ідеї естетики Фрідріха Вільгельма Иозефа Шеллінга (1775—1854) викладені у працях "Система трансцендентального ідеалізму" (1800), промові "Про відношення образотворчих мистецтв до природи" (1807), курсі лекцій з естетики, читаних упродовж 1802—1805 pp. в Енському та Вюцбурзькому університетах (видані окремою книгою під назвою "Філософія мистецтва" вже після смерті автора — 1859 p.). Естетична теорія, як і філософія Ф. Шеллінта загалом, мала великий вплив на ранніх романтиків, зокрема на Енську школу німецького романтизму. Його впливу зазнала також естетика Г. Гегеля.

Естетика — своєрідне завершення філософської системи Ф. Шеллінга. Перший її період характеризується як натурфілософський, другий — "трансцендентальний", або естетичний ідеалізм, третій — "філософія тотожності", четвертий — "філософія свободи", п'ятий — "філософія откровення". Автор розгортає ідею цілісності природи. її розвиток, здійснюючись за висхідною, увінчується появою свідомого "Я". У свою чергу, розвиток "Я" постає діяльністю, що розподіляється на теоретичну та практичну сфери. Вони є процесом розвитку свідомості від нижчих сходинок (відчуття, споглядання, уявлення, судження) до вищого рівня — розуму. На вищому рівні теоретичне "Я" усвідомлює себе самодіяльним, практичним "Я", тобто волею. Відповідно, практичне "Я" також проходить кілька сходинок, причому в теоретичному та практичному розумі по-різному співвіднесені свідоме й безсвідоме. Центром, куди спрямовується творче "Я", долаючи суперечності теоретичного та практичного розуму, постає мистецтво.

Особливу увагу Ф. Шеллінг приділяє інтелектуальній інтуїції, розглядаючи її як безпосереднє споглядання розумом свого предмета. Ідеї естетики Ф. Шеллінга викладені в останньому (шостому) розділі праці "Система трансцендентального ідеалізму", де естетичне споглядання постає вищою формою продуктивності творчого "Я". У філософській системі Ф. Шеллінга відчутний вплив ідей І. Канта та Й. Фіхте. У мистецтві, на думку Ф. Шеллінга, творче "Я" здійснює себе в гармонії свідомого та безсвідомого начал духу. Названа діалектика характеризується так: "Зі здійсненням свободи... твір буде споріднювати свідомість його творення, з діями природи — момент безсвідомого" [15, с. 271]. Уточнюючи думку, Ф, Шеллінг пише: "Свідома та безсвідома діяльність мають бути абсолютною єдністю в творі, цілком так само, як це має місце в продукті органічного світу, але єдність ця здійснюється по-іншому: обидві єдності зобов'язані бути єдністю для самого Я" [15, с 273]. Сформульована філософом ідея споріднена з романтичним уявленням про творчість як єдність раціонального й ірраціонального начал.

Розглядаючи суб'єктивний ідеалізм Й. Фіхте, Ф. Шеллінг долає його на користь об'єктивного ідеалізму. Саме на цьому ґрунті вибудована "Філософія мистецтва", що постає завершальною ланкою філософської системи Ф. Шеллінга. В основу всього сущого в системі об'єктивного ідеалізму, згідно з Ф. Шеллінгом, покладене абсолютне, що постає в реальності як безконечне втілення Бога. Як ціле світ розпадається на ідеальний та реальний, причому в кожному світі має місце діалектика реального й ідеального, лише з тією різницею, що в ідеальному світі домінує ідеальне начало, а в реальному — реальне. Першою сходинкою реального втілення абсолюту є "вічна природа".

Вищий вияв ідеального світу — мистецтво. Воно є основою єднання ідеального та реального світів, оскільки об'єктивує ідеальний світ, надаючи йому чуттєвого й індивідуального виду, подібного до цілісної природи та її вищого витвору — людини. Мистецтво бачиться завершальною ланкою розумно організованої системи. У свою чергу, завдяки творчій діяльності людини, що формує мистецтво, останнє постає в ідеальному світі своєрідним "організмом", тобто живою цілісністю. Вона розгортається за висхідною: свідома творчість митця постає певним аналогом неусвідомленої творчості природи. Тому в мистецтві сповна розкривається творча сутність природи. Мистецтво як цілісний вияв духу, на думку Ф. Шеллінга, уособлює ідеал філософії. Світ у його цілісності постає художнім витвором абсолюту.

Будуючи систему естетичних понять, Ф. Шеллінг дотримується закономірностей історичного розвитку мистецтва. У листі до А. Шлегеля, викладаючи власне бачення ідей естетики, Ф. Шеллінг схильний розділяти мистецтво на емпіричне, що є предметом теорії, і на мистецтво як таке, або "мистецтво само по собі". Останнє опосередковує зв'язок філософії та мистецтва. Філософ наголошує: йдеться не про емпіричне мистецтво, а про "корені мистецтва", які вони є в абсолютному, тобто мистецтво цілком розглядається в "містичному сенсі". Філософа цікавить природа творчої здатності, зокрема питання, в який спосіб "Я" може усвідомлювати початкову гармонію між об'єктивним і суб'єктивним, або інакше: як можливе "самоспоглядання духу". Таку можливість він пов'язує з мистецтвом. Його споглядання відкриває сутність творчості як синтез свідомого та безсвідомого. У творчості поєднані також необхідність (здатність розуму до пізнання) й свобода.

Характеризуючи природу геніальності, філософ трактує її як "наявність в людині божественного... як приклад абсолютності Бога" [16, с. 162]. Геній творить безсвідомо, лише задовольняючи потребу своєї природи.

Концепція художньої творчості Ф. Шеллінга використовує поняття філософії неоплатонізму: "Єдине", "Усе", "Еманація", "Абсолют". У згаданому листі до А. Шлегеля автор зауважує: "Я буду виводити Єдине та Усе у формі й образі мистецтва. Легко зрозуміти, що універсум, перебуваючи в абсолютному в сенсі органічного цілого, так само перебуває в ньому і як художнє ціле, і як твір мистецтва. Музика, словесність, живопис — усі мистецтва, як і мистецтво загалом, мають своє власне буття в абсолютному" [16, с. 12]. Форма, що допомагає, згідно з Ф. Шеллінгом, виявити "Все в Усьому", — це можливість розкрити абсолютну єдність "у двох фокусах" реальної протилежності зображального та словесного мистецтв. Перше він вбачає уособленням реального, друге — ідеального начал. У кожній з "єдностей у собі" Ф. Шеллінг розглядає ідеальну протилежність античного та нового мистецтва. Тут відчувається вплив естетики Ф. Шіллера, зокрема праці "Про наївну і сентиментальну поезію". Зрештою, він прагне ідею кожного окремого мистецтва розглянути у її сутності як дещо абсолютне [16, с. 13].

Послідовне розгортання ідеї універсальної творчості, що заснована на об'єктивних засадах і відкриває розуміння світу як творчості за законами краси, зумовлює особливе значення трактату Ф. Шеллінга — як явища філософської естетики. Світ він бачить цілісним, конструюючи його з допомогою категорій "ідеальне" та "реальне", "суб'єктивне" й "об'єктивне", "свобода" та "необхідність" і под. В основу цілісності покладена ідея абсолютного як нерозрізненої тотожності названих протилежностей. Розгортання їх у природі у вигляді потенцій матерії (реальність) і світла (ідеальність), інтегруючись, зрештою, утворює єдність сутності та форми, котрі постають у природі визначеною цілісністю у вигляді організму. Отже, у взаємодії протилежностей ідеального та реального в реальному постає життя у безлічі його виявів, засвідчуючи сутність реальності як утвердження абсолюту в безмежності його творчих можливостей.

Нерозрізненість ідеального та реального в ідеальному, згідно з Ф. Шеллінгом, виявляється через мистецтво [16, с. 80]. За ступенем наближеності до абсолютної ідеї мистецтво є вищою потенцією ідеального світу. Мистецтво Ф. Шеллінг вважає вищим за філософію на тій підставі, що воно звернене до цілісної людини. Крім цього, воно старше за філософію, яка зародилась з поезії й у майбутньому має, так само, як інші науки, повернутися до неї. У системі естетичних ідей Ф. Шеллінга наявна також думка про зв'язок релігії та мистецтва на тій підставі, що не можливо "довести релігію до справжнього об'єктивного вияву інакше, аніж засобами мистецтва".