Розділ «Тема 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ЕСТЕТИКА»

Центральною проблемою естетики Ф. Шеллінга є проблема прекрасного. У системі діалектичних зв'язків реального й ідеального світів потенціям цих світів відповідають три ідеї: істина, добро, краса. Краса й істина — діалектичне єдине, так само, як краса та добро. На перетині багатства діалектичних зв'язків дійсності, котрі відображаються в діалектиці категорій, щоразу виникає поняття краси [16, с. 81].

Оскільки мистецтво розглядається вищим виявом абсолюту, а суттю останнього є краса, то сенс мистецтва — чуттєве втілення ідеї краси.

Аналізуючи діалектику конечного та безконечного, Ф. Шеллінг розкриває відмінності відображення в мистецтві прекрасного та піднесеного, виявляючи їх в аспекті кількісних характеристик [16, с. 163]. Єдність реальності й ідеалу філософ вважає всепроникним началом світу, що є об'єктивацією ідеального в реальному. Відповідно, мистецтво — найадекватніший засіб об'єктивації — набуває в естетиці Ф. Шеллінга об'єктивно необхідного характеру як завершальна ланка руху сходинками досконалості. Саме в мистецтві краса набуває вищого, досконалого вияву. Ф. Шеллінг обґрунтовує також ідею мистецтва як явища історичного та розкриває його закономірності. Етапи його історії постають сходинками руху від загальної цілісності міфологічного періоду до конкретних видів і конкретних художніх феноменів, тобто від загального до особливого. Предметом надзвичайної уваги філософа є антична грецька міфологія як цілісна форма свідомості. "Міфологія є необхідна умова і перший матеріал для всякого мистецтва" [16, с. 105]. Саме міфологію він вважає "світом першообразів", першим загальним спогляданням універсума, основою філософії, моральної філософії зокрема. Як зазначають дослідники, "Шеллінгова теорія міфології стала початком нової епохи у вивченні цього явища" [11, с. 114]. Загальна тенденція історичного руху мистецтва, згідно з Ф. Шеллінгом, є рух від чуттєвого до духовного, поступове піднесення духу над матерією. Згодом така ідея буде розгорнута в "Естетиці" Г. Гегеля.

Поняття прекрасного, що є умовою існування мистецтва, Ф. Шеллінг вбачає наслідком таких смислоформуючих чинників, як символ та образ. Він наголошує, що зображення абсолютного в особливому (чуттєва даність ідеї) "можливе лише в символічній формі" [16, с. 106], а символічний характер є сутністю мистецтва.

Не менш важливим формуючим началом мистецтва постає образ. Згідно з Ф. Шеллінгом, образ — це синтез реального й ідеального. Внутрішня життєвість в її конкретності й символічній наповненості є характерною особливістю художнього образу.

Цілісність естетичної системи Ф. Шеллінга досягається тим, що вона вибудовується на єдиному фундаменті, яким постає абсолют. Він — джерело ідей, безпосередня першопричина й основа всякої краси. Відповідно, мистецтво в цій системі є зображенням першообразів. Світовий дух, втілюючись у форми конечного, здобуває свою чуттєву явленість як діалектична єдність об'єктивного та суб'єктивного, свободи та необхідності. Як таке мистецтво є самоспогляданням абсолюту.

На основі діалектичних зв'язків конечного та безконечного, ідеального й реального Ф. Шеллінг здійснює класифікацію видів мистецтва, котрі, постаючи певною цілісністю, всебічно розкривають самовияви абсолюту. їх поділяють на два паралельних ряди: ідеального та реального, що відповідно конкретизуються як поезія (ідеальне) й образотворчі мистецтва. Останні, за Ф. Шеллінгом, у свою чергу, поділяють на музику, живопис, пластику, поезія — на епос, лірику, драму. Характеристика окремих видів мистецтва в праці Ф. Шеллінга слугує своєрідним взірцем філософсько-естетичного й естетико-мистецтвознавчого аналізу.

7.7. Естетика Г. Гегеля

Завершальною ланкою в творенні системи філософського знання в межах німецької класичної філософії є естетика Георга Гегеля (1770—1831). Естетика у філософії Г. Гегеля постає необхідною складовою саморозвитку духу, а тому проблеми естетичного наявні у "Феноменології духу" (1807), щоправда, ще у нерозгорнутому вигляді, у "Філософії духу", а завершеної системи вона набуває в "Лекціях з естетики"(1835—1838). Окремі аспекти проблеми досліджуються у "Філософській пропедевтиці", "Філософії історії", "Філософії релігії", "Історії філософії".

Починав Г. Гегель як представник "критичної філософії" під впливом ідей І. Канта та Й. Фіхте (трансцендентальний ідеалізм). Відтак він, під впливом Ф. Шеллінга, починає дотримуватися позицій об'єктивного ("абсолютного") ідеалізму.

У "Феноменології духу" естетика розглядається в межах "релігії як усвідомлення абсолютної сутності взагалі" поряд зі свідомістю, самоусвідомленням, розумом і духом [4, с. 461]. Аналіз сходження духу через самоусвідомлення проходить необхідні етапи, щоби, зрештою, набути стану, коли він постає "духом і знає себе як усю істину та реальність" [4, с. 467]. Усвідомлення — це процес руху свідомості, де першою сходинкою є усвідомлення духом себе у формі споглядання себе як чуттєвої вірогідності, "форми безформності" (етап невизначеності). Скажімо, таким є сприймання сходу сонця поза творенням образу об'єкта. Другий етап — сходження до творення форми об'єкта, що тим самим є породженням "Я", тобто пов'язане з процесом самоусвідомлення. На цьому етапі відбувається поглиблення поняття духу, оскільки свідомість створює уявну репрезентацію буття для себе у формі об'єкта. Найвищою сходинкою на другому етапі є формування, де дух постає як майстер. Відбувається самоусвідомлення духом себе через предмет формування; здійснюється поділ на буття-в-собі, тобто на матеріал формування і буття-для-себе, тобто самоусвідомлення себе в праці. Реальним наслідком процесу є об'єктивація духу; у витворі самоусвідомлення досягає рівня "знання про себе". Зовнішню реальність майстер перетворює на форму, яка "має душу". З органічних форм, підпорядкованих формам мислення, розвиваються різні види мистецтва (способи об'єктивації духу).

Саме на другому етапі самоусвідомлення духу, коли він усвідомлює себе у формі "скасованої природності, або ж у формі Я", має місце зв'язок релігії та мистецтва, що, за характеристикою Г. Гегеля, є "художня релігія", "релігія як мистецтво". Тут дух "підноситься до форми Я" і сам породжує таку форму. Філософ показує історичні форми такого породження. У процесі діяльності, внаслідок сконцентрованості загального духу в окремій індивідуальності, те, що належить субстанції, митець "цілком віддає своєму творові". Надати йому завершеності він може лише повністю зрікшись своєї одиничності. На етапі, доки цього не відбулося, твір ще не постає наслідком самоусвіломленої діяльності митця, а тому його не можна розглядати як такий, що має душу. Адже справжня творчість — це явище самоусвідомлення духом себе, що об'єктивується у творі. Поза цим має місце роздвоєння у творі визначеності діяльності та "буття-річчю" (буття в сенсі речі), адже єдності їх не відбулося. Хоча можливе те, що "зачудована юрба вшановує твір як дух, що є його сутністю" [4, с. 481—482]. Адекватніший спосіб об'єктивації божественної сутності, наголошує Г. Гегель, — "мова, існування, яке безпосередньо є усвідомленою екзистенцією". У ній існують водночас плинність і універсально-комунікативна єдність багатьох "Я"; це душа, що існує як душа.

Виділяючи "релігію як мистецтво", Г. Гегель показує, що в ній постать Бога набула свідомості, а отже, й одиничності.

Пройшовши етапи "природної" та "художньої релігії", де він виявляв себе красою та моральністю, дух вступає в стан усвідомлення втрати знання про себе — втрати як субстанції, так і "Я". Це страждання, виражені в словах: "Бог помер" [4, с. 508]. Раціональне мислення підносить істини абсолюту до простих ідей краси та добра. На цьому етапі розкривається не подолана духом суперечність між чуттєвою (індивідуальною) й абстрактною (всезагальною) сторонами свідомості, що не дозволяє досягти наступної сходинки — релігії одкровення. Релігія як мистецтво завершується і повертається до себе. Аналіз ідей "художньої релігії" в межах проблеми феноменології духу важливий тим, що засвідчує: становлення низки ідей естетики Г. Гегеля відбувалося уже в ранній період творчості.

"Лекції з естетики" Г. Гегеля містять систематичний курс естетичного знання, що постає в загальній системі його філософії одним з етапів саморозвитку ідеї. В основу аналізу естетичної проблематики, як і всієї філософії, Г. Гегель вкладає діалектичний метод і систему об'єктивного ідеалізму. Позиція об'єктивного ідеалізму, обґрунтована філософом у "Феноменології духу", конкретизується в теорії естетики як поняття втілення духу в формі дійсності. Тобто загальне у досвіді набуває чуттєво осяжних форм свого виявлення. Як зазначають дослідники, "тепер не дійсність відображається у формі знання, а навпаки, ідеї втілюють себе у формі дійсності й тим самим набувають відмінне від себе самостійне існування, ніби причинно обумовлюють реальність" [11, с. 178].

Поняття "абсолютного духу" — духовної субстанції виявляє себе у людській свідомості у вигляді сходження духу щаблями досконалості. Загальною тенденцією, що дає змогу простежувати саморозвиток духу, є міра конкретності ідеї всезагального. Першою сходинкою постає суб'єктивний дух (у формі вияву індивідуального досвіду); другою — об'єктивний дух (досвід суспільного життя, історії); третьою — абсолютний дух (пізнання духом себе). Це вища сходинка його розвитку. Тут абсолютний дух має на меті зробити себе своїм предметом і виявити для себе свою сутність, тобто реалізуватися у властивій йому свободі та безконечності. На цьому етапі (у формі абсолютного духу) він, у свою чергу, послідовно сходить до абсолюту свідомості у формах мистецтва, релігії, філософії. Причому, це не паралельний ряд, а зміна форм розкриття й усвідомлення змісту духовного досвіду в русі через заперечення заперечення, де істина постає у формах споглядання (мистецтво), уявлення (релігія), поняття (філософія).

Мистецтво в естетиці Г. Гегеля уперше розглядається як один зі ступенів самоусвідомлення людства, один зі способів відношення до світу. Це етап чуттєвого вияву ідеї у вигляді художньо прекрасного. Абсолютний дух об'єктивує себе у мистецтві чуттєво осяжним способом — у формах прекрасного, також рухаючись щаблями досконалості. Тобто, процес саморозвитку духу в формах мистецтва — це історичний процес становлення самосвідомості, що має висхідний поступальний характер. Загальною його закономірністю є рух свідомості від конкретно чуттєвого до всезагального у змісті досвіду. Водночас у межах конкретних етапів його становлення типовим є зворотний процес: рух свідомості від загального до особливого. У мистецтві, яке є першою сходинкою саморозвитку абсолютного духу, має місце рух від абстрактних уявлень про абсолютні цінності життя до конкретизації їх у мисленні й образах. Відповідно, виокремлюється сфера дослідження саморозвитку духу в естетичному відношенні до світу. Вона характеризується як вияви істини в прекрасному. Згідно з Г. Гегелем, мистецтво — це сфера, де дух свобідно споглядає себе.

Предмет естетики Г. Гегель визначає як "художньо прекрасне", що перебуває посередині між безпосередньою чуттєвістю та думкою, яка належить сфері ідеального [5, с. 44]. На думку Г. Гегеля, найточніше відображає зміст науки естетики визначення "філософія мистецтва", або "філософія художньої творчості" [5, с. 7]. Призначення естетики він вбачає у тому, щоби синтезувати здобутки мистецтвознавства на основі філософських узагальнень, утримуючи ідею розвитку художньої свідомості як цілісності розвитку духу в межах не відчужених, чуттєво-образах форм його буття, згідних з ідеєю прекрасного. П місце в системі філософського знання об'єктивно визначене тим, що естетика досліджує закономірності художньої творчості як свобідного втілення всезагальних істин духу поряд з релігією та філософією з тією відмінністю, що навіть найпіднесеніші предмети мистецтво втілює в чуттєві форми, наближаючи їх до природи та характеру її (природи. — В. М.) виявів, до відчуттів і почувань [5, с. 14]. Згадаємо принагідно, що тут Г. Гегель дотримується позиції І. Канта і романтиків, котрі вважали мистецтво сферою свободи самовияву творчих можливостей духу.

Г. Гегель здійснив якісно нове осмислення сутності мистецтва в аспекті розуміння діалектики чуттєвого та раціонального, ідеї та образу, ідеального та реального. Назване коло проблем стало предметом аналізу в естетиці Ф. ІШллера (в контексті ідеї наївного та сентиментального мистецтва), Ф. Шеллінга (ідея діалектики ідеального та реального в мистецтві). Г. Гегель вважає мистецтво предметом естетики саме тому, що воно є "продуктом думки", здатної проникати в глибини надчуттєвого світу, звільняючись від влади поцейбічного, від чуттєвої дійсності в її плинності. У цьому розриві з одиничністю та випадковістю явищ дух народжує мистецтво, де безпосередня чуттєвість дійсності звільнена від випадковості, сформована у духовну цілісність свободою мислячого пізнання. Відтак твори мистецтва відображають істинне: внутрішньо-доцільну життєвість, а не видимість, тобто не чуттєву дійсність в її скінченності та випадковості.

Звернемо увагу на визначені філософом об'єктивні підстави існування істини в чуттєвих формах: "Лише певне коло і певний ступінь істини можуть знайти втілення у формі художнього твору. Для того, щоб ця істина могла стати справжнім змістом мистецтва, необхідно, щоб у її власному визначенні містилась можливість адекватного переходу в форму чуттєвості" [5, с. 16].