Розділ «Тема 6. ЕСТЕТИКА ДОБИ РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА В ЄВРОПІ»

Вагоме значення для обґрунтування ідей естетики бароко мала праця Б. Грасіана "Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму" (1648). Праця — оригінальна сходинка у розвитку європейської естетичної думки. У трактаті знайдені підстави єдності краси мислення та краси форми. "Дотепність думки — акт розуму, що виражає відповідність, яка існує між об'єктами" [10, с. 175]. У трактаті розкрито зв'язок розумного та красивого в мистецтві, показані підстави їх єдності та багатство виявів, зокрема виокремлено чотири елементи, з котрих складається дотепність. Розкрито роль творчої інтуїції, здатної проникати в глибочінь явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино. Естетичне пізнання автор розглядає як інтуїтивне за природою, причому він аргументує теоретичні положення багатим матеріалом історії мистецтва. Особливе значення для естетики наступних епох мало введене Б. Грасіаном поняття "gusto" (смак), витлумачене як особлива здатність естетичного судження, відмінного від логічного. Б. Грасіан став основоположником теорії "мистецтва розуму", що отримала поширення в епоху Просвітництва.

6.3. Естетика класицизму

У мистецтві й естетиці класицизму (XVII ст.), що складалися на ґрунті ідей французького абсолютизму, центром постала активна діяльна особистість — герой. Його характеру не властивий титанічний масштаб, який вирізняв героїв Відродження, а також цілісність характеру й активне спрямування волі на досягнення мети, що визначала героїв грецької античності.

У руслі ідей механістичного матеріалізму епохи, що розділив світ на дві незалежні субстанції — духовну та матеріальну, мислячу й чуттєву, герой мистецтва класицизму постає індивідуалізованим уособленням названих протилежностей і покликаний визначитися щодо пріоритетів. Героїчною постаттю він стає завдяки наданню переваг цінностям, котрі уособлюють "всезагальне", причому під "всезагальним" класицизм розумів такі достатньо умовні цінності, як дворянська честь, лицарська відданість феодала моральному обов'язку перед правителем і под. Домінування філософського раціоналізму мало позитивне спрямування в сенсі утвердження ідей цілісності держави під владою сильної особистості. У мистецтві воно зумовило умоглядність характерів і конфліктів героїв трагедії. Дослідники слушно зазначають, що класицизм "видобував гармонійне начало не з надр самої людської натури (ця гуманістична "ілюзія" була подолана), а з тієї суспільної сфери, в якій герой діяв" [12, с. 224].

Методологічною засадою естетики класицизму став раціоналістичний метод Декарта, що ґрунтувався на математичному знанні. Він відповідав змісту ідеології абсолютизму, який прагнув регламентувати всі сторони культури та життя. Теорія пристрастей, мотивована філософом, узалежнювала душі від тілесних збуджень, спричинених зовнішніми подразниками. Раціоналістичний метод використовувала теорія трагедії, що в дусі картезіанства застосувала принципи поетики Арістотеля. Ця тенденція яскраво простежується на прикладі трагедій най видатніших драматургів класицизму — П. Корнеля і Ж. Расіна.

Найвидатніший теоретик естетики класицизму О. Буало (1636—1711) в праці "Поетичне мистецтво" (1674) викладає естетичні принципи мистецтва класицизму. Основою естетичного автор вважає підпорядкування митця законам розумної думки. Однак це не означає заперечення поетичності мистецтва. Міру художності твору він узалежнює від міри істинності твору та правдоподібності його картин. Ототожнюючи сприйняття прекрасного з пізнанням істини за допомогою розуму, він творчу уяву й інтуїцію митця також узалежнює від розуму.

O. Буало закликає митців до пізнання природи, але радить піддавати її певному очищенню та виправленню. Велику увагу дослідник приділяв естетичним засобам виразу змісту. Для досягнення ідеалу в мистецтві він вважав за необхідне керуватися строгими правилами, котрі випливають із деяких всезагальних засад. Тобто, він дотримувався ідеї існування певної абсолютної краси, а отже, і можливих засобів її творення. Основне призначення мистецтва, на думку О. Буало, — виклад раціональних ідей, огорнутих шатами поетично прекрасного. Мета його сприймання — поєднання розумності думки та чуттєвої насолоди доцільністю форм.

Раціоналізація форм досвіду, в тому числі художнього, відображена також у диференціації жанрів мистецтва, які естетика класицизму поділяє на "високі" й "низькі". Автор вважає, що їх не можна змішувати, оскільки вони ніколи не перетворюються один в одного. За О. Буало, героїчні дії та благородні пристрасті — сфера високих жанрів. Життя звичайних простих людей — сфера "низьких" жанрів. Саме тому, віддаючи належне творам Жана-Батіста Мольєра, він вважав їх недоліком близькість до народного театру. Отже, естетика О. Буало зосереджена на творенні приписів, яких має дотримуватись митець, щоби його твір відповідав ідеї краси як упорядкованості змісту та форми з огляду розумної доцільності змісту й належної поетичності його форми.

Певні естетичні ідеї містять трактати П. Корнеля, присвячені теорії драми. Основний сенс останньої драматург вбачає в "очисній" дії театру, на кшталт арістотелевого "катарсису". Театр має пояснити глядачам події твору так, щоби з театру вони могли піти, розвіявши всілякі сумніви та протиріччя. Цінною для теорії естетики є ідея смаку, обґрунтована Ф. Ларошфуко (1613— 1680) у праці "Максими". Автор розглядає протилежні тенденції в пізнанні, зумовлені відмінностями між смаками та розумом. У середині названої естетичної сфери протилежності повторюються у вигляді смаку: пристрасного, пов'язаного з нашими зацікавленнями, і загальнішого, що спрямовує нас до істини, хоча різниця між ними відносна. Відтінки смаку різноманітні, цінність його суджень зазнає змін. Філософ визнає існування доброго смаку, що проторює шлях до істини. Попри декларативність естетичних ідей класицизму, духовний і соціальний ґрунт, на якому вони виростали, а саме — становлення національних держав з сильною одноособовою владою (король, імператор) — виявився надзвичайно плідним для практики мистецтва. На основі ідей класицизму високого розквіту досягли драматургія, театр, архітектура, поезія, музика, живопис. У всіх цих видах мистецтва складалися національні художні школи.

6.4. Естетика англійського Просвітництва

У XVIII ст. Просвітництво постало явищем загальноєвропейського масштабу. Воно склалося на ґрунті філософського раціоналізму з властивим останньому демократизмом, адже цікавою бачиться кожна людська особистість, на противагу елітарності попередніх форм естетичного досвіду. Повага до людини зумовлює зосередження на дослідженні шляхів і засобів розвитку й удосконалення її духовного світу. Можливості встановлення розумних суспільних відносин узалежнюються від рівня морального й естетичного розвитку членів суспільства. Однією з провідних в естетиці Просвітництва постає ідея естетичного виховання та цінності мистецтва в духовному розвитку особистості. У зв'язку з цим основна проблематика естетики зосереджується на дослідженні природи естетичних почуттів, особливостях естетичного сприймання мистецтва, питаннях естетичного смаку та ролі мистецтва у моральному вдосконаленні людини. Зазначене коло проблем розроблене у філософській естетиці Англії, Франції, Німеччини.

Особливість англійської естетики XVIII ст. полягає в орієнтації на реальну людську особистість, що зумовлює застосування в процесах пізнання принципів сенсуалізму й емпіризму. Інша її особливість — антипуританізм, тобто заперечення примітивного аскетизму пуритан і, зрештою, — прагнення спрямувати мистецтво на шлях морального виправлення людини. Відтак проблема взаємовідносин моралі та мистецтва набуває провідного значення в естетиці Англії згаданої доби.

Відомими представниками англійського Просвітництва були лорд Антоні Шефтсбері (1671—1713), Френсіс Хатчесон (1694—1747), Бернард Мандевіль (1670—1733), Джозеф Аддісон (1672—1719), Давид Юм (1711—1776), Адам Сміт (1723—1790), Едмунд Берн (1729—1797), Генрі Хоум (1696—1782), Уільям Хогарт (1694—1764).

Попередниками просвітницьких ідей в Англії були Френсіс Бекон (1561— 1626) і Томас Гоббс (1588—1679) — засновники англійського матеріалізму Нового часу. Ф. Бекон розпочинав боротьбу з англійськими пуританами, обстоюючи цінність мистецтва в інтелектуальному розвитку особистості, оскільки уява, властива мистецтву, належить до трьох інтелектуальних здібностей людини (поряд з пам'яттю та розсудком). Утверджуючи цінність поезії, філософ стверджує, що вона підносить розум, дає насолоду почуттям тією піднесеністю. У нарисі "Про красу", що міститься в трактаті "Досвіди і настанови", визначаються нові підходи до розуміння прекрасного. Пошуки ідеальної краси чи то внаслідок творення образу з допомогою геометричних пропорцій, чи то через відбір кращих рис із багатьох фігур, тобто тенденції, що мали місце в добу Відродження, Ф. Бекон вважає недоцільними. Умовою краси він вважає "незвичність у пропорціях". Тому навіть погане та потворне можуть мати місце в мистецтві, оскільки окреме й ціле — не тотожні. Тут має місце виражене спрямування не на ідеалізацію образів, а на красу реального світу. Важливим аспектом у міркуванні філософа є ідея цінності художньої фантазії та мистецтва, що розглядається як вид пізнання. Мистецтво Ф. Бекон вважає "інструментом", що слугує благу людини.

У працях Т. Гоббса містяться міркування стосовно проблем прекрасного та потворного, художньої фантазії. Поняття прекрасного, як і протилежного йому потворного, філософ узалежнює від того, в якому відношенні якості предмета перебувають щодо почуття самозбереження людини. Філософ прагне дати природничо-наукове пояснення художньої діяльності.

Початки розроблення низки важливих ідей англійської естетики доби Просвітництва поклав Джон Локк (1632—1704). Хоча філософ спеціально не займався теорією естетики, важливе значення для науки мали сформульовані ним теоретико-пізнавальні положення. По-перше, на його думку, не існує вроджених ідей, пізнання відбувається в досвіді й на основі досвіду. По-друге, розум людини від самого початку є "чистою дошкою". По-третє, немає нічого в розумі, чого раніше не було б у почуттях. На підставі названих положень Дж. Локк розглядає категорії естетики, поняття "смак", "мистецтво" та ін. Щоправда, відповідно до духу пуританської етики, він не вважає мистецтво необхідним для виховання особистості.

Видатний представник англійського Просвітництва — А. Шефтсбері — автор діалогів "Характеристика людей, звичок, думок і часів" (1711). У трактаті розглянуто питання етики й естетики, зокрема взаємозв'язок категорій добра та краси, морального й прекрасного. Краса постає основним поняттям естетики А. Шефтсбері. Автор утверджує ідею все проникності краси та морального начала, розглядає красу духу, характерів, почуттів, тобто всього, що становить внутрішній світ людини. З іншого боку, йдеться про красу видимого світу — красу форм, пропорцій. Краса постає наслідком творчості, тому досліджує її виявлення у різних видах художнього формування. Зрештою, краса — це істинність суджень про красу, що є виявом краси розуму та здатності переживання. В естетиці А. Шефтсбері моральне й естетичне почуття розглядаються в гармонійному взаємозв'язку та взаємовпливі. Моральне почуття філософ вважає властивим людині від народження, не залежним ані від релігійної віри, ані від соціальних умов. Доброчесність утверджується як джерело вищого блаженства, вищої духовної насолоди.

Підстава гармонійності світу людини — загальна гармонія космосу, що постає уособленням вищої краси. У космодіцеї А. Шефтсбері окремі вияви недосконалості прекрасно влаштованого світу лише відтіняють красу загального цілого (повністю в дусі теодицеї Ляйбніца). Духовний стан людини, що зазнає піднесення від усвідомлення краси світу, А. Шефтсбері визначає з допомогою поняття "ентузіазм". Праця побудована у формі діалогів, близьких за характером та проблематикою до діалогів Платона "Філеб" і "Бенкет". Розуміння краси та здатність переживати її вияви А. Шефтсбері розглядає наслідком свідомих зусиль інтелекту та почуттів. У понятті "переживання" філософ акцентує на специфічно естетичному відношенні до світу, тобто здатності почуттями осягати світ виразної життєвості. У сенсі складності пізнання суті справді прекрасного філософ зближує науку і мистецтво. Естетичний смак вважається результатом пізнання, роздумів над виявами краси та її суттю. "Як складно стати якоюсь мірою знаючим! — зауважує А. Шефтсбері. — Як довго виробляється істинний смак!.. Потрібні праця і страждання, і час, щоб виріс природний геній, завжди такий обдарований або видатний" [11, с. 124]. Поняття "ентузіазм", відповідно до сказаного, визначається як "сильна любов і захоплення". Наголошуючи на важливості пізнання об'єктивних властивостей речей і явищ для розуміння сутності краси, А. Шефтсбері розгортає поняття естетичного смаку "в його істині" й виявляє, в чому полягає обмежене його розуміння. Людина, не шукаючи самої краси, а лише те, що уявляє собі прекрасним, тільки ковзає по поверхні речей. Не осягаючи їх сутності — глибинного змісту краси, вона виявляє суб'єктивізм смаків. У контексті сьогодення такі ідеї особливо актуальні.

У праці глибоко розгорнуто теорію краси у багатогранності її форм, порушується низка питань стосовно її джерел та сутності. Філософ доводить, що джерелом краси постає розумність людини, яка є творцем форм. Природа, оскільки вона не здатна сама себе змінювати, згідно з ідеєю краси, розглядається нижчою, тобто першою сходинкою в розумінні джерел краси. Другий вид (сходинка) краси — "форми, що створюють форми, такі, в котрих, отже, існує розумність, дія і створення". Тут краса подвійна, оскільки тут є форма — витвір розуму — і сам розум (творчі уміння). Третій рівень краси — це творення не лише простих форм, а й "формотворчих форм", тобто творення ідеї краси. Тобто, філософ розкриває закономірне в опануванні красою світу. Процес має три етапи: перший — чуттєве сприймання краси природних форм; другий — втілення образу краси у художньому формуванні; третій — формування ідеї краси завдяки здобутим знанням про закони її життєвості в природі й мистецтві.

Людина — творець прекрасних форм, адже вона має ідею форм і здатна втілювати ідеї в матеріалі природи. Філософ наголошує, що всі людські здібності: почуття, наміри, принципи, погляди — все, що в них прекрасне і благородне, — наслідок сприймання, розуму, знань і волі [11, с. 128]. Названі здібності людини філософ, відповідно до принципу космодіцеї, висновує з єдиного джерела, яким постає вища особова сила, певний космічний розум, що управляє світом.