Розділ «Тема 4. ЕСТЕТИКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ»

Отже, символізм середніх віків — "засіб інтелектуального освоєння світу" [6, с. 265—266].

4.3. Естетика раннього західноєвропейського Середньовіччя

Найвидатнішим представником західної патристики, у творчості якого вона набула завершеного вигляду, є Августин Блаженний (354—430), впливовий проповідник, активний діяч західної церкви. Саме він вважається філософом, праці якого по-особливому впливали на становлення офіційного середньовічного мистецтва та слугували основою для естетичних трактатів представників західного Середньовіччя. Основні твори, де викладені ідеї філософської патристики, етики й естетики — "Про прекрасне і принадне", "Сповідь", "Про трійцю", "Про музику", "Про град Божий". У "Сповіді", наприклад, Августин розкриває зміну особистих духовних орієнтацій: відмову від принад античної культури, яка утверджує ідеал чуттєвої краси, на користь християнського ідеалу, що зорієнтовує на внутрішню красу. Августин захоплений красою музики, адже вона переливає художню насолоду в чисті форми естетичної свідомості, зумовлюючи духовне піднесення. Філософ визнає: "Святі слова, коли їх так співають, пронизують мене побожним полум'ям, чого не трапляється, коли їх так ие співають" [1, с. 198]. Спів і його слухання Августин не вважає гріхом, оскільки у церковному співі вбачає поєднання двох начал: чуттєву насолоду, "чуттєву розкіш", що дає музика; підсилення змісту проповіді силою музики. Саме така єдність заслуговує на схвалення церковного співу, аби "зачаровані ним вуха підтримували ще дуже слабенький дух і піднімали його до почуття набожності". Він наполягає на естетичному синтезі слова та музики, адже "коли станеться, що сам спів зворушить мене сильніше, ніж слова пісні, то я зізнаюся, що тяжко згрішив і заслужив на кару, і тоді я волів би не чути співака" [1, с. 199].

Страх гріха сковує Августина і під час споглядання чуттєвої краси природи. "Мої очі люблять гарні та різні краєвиди, люблять розмаїті принадні барви", — зізнається він [1, с. 200]. Однак таке язичницьке бачення світу лякає філософа, і він виголошує заклинання: "Нехай вони не зачаровують моєї душі! Нехай її зачаровує Бог, який створив усе "дуже гарне" [1, с. 200).

До "язичницького періоду" творчості Августина належить трактат "Про прекрасне і відповідне" (втрачений, про що пише сам Августин у "Сповіді"), присвячений римському ритору Гиєрію. Частини його збереглися в книзі "Сповідь". Задаючись питанням, чому ми любимо красу, він намагається розв'язати питання: що таке краса? Тобто, з'ясовує онтологію краси, а відтак — причини небайдужості під час її сприймання. Августин розрізняє прекрасне та принадне, "Що то таке, що нас манить і притягує до речей, які ми любимо? Коли б вони не мали принади й гарного вигляду, то в жодному випадку не приваблювали б нас" [1, с. 59]. Красу Августин розглядає, по-перше, "результатом гармонії цілості", тобто внутрішньою визначеною життєвістю, що розкривається своєю виразністю, спричиняючи замилування. По-друге, тіла мають "пригожість — наслідок досконалої згоди з іншими речами, так само як частина тіла гармонує з цілістю, до якої належить" [1, с. 59]. Важливою для теорії естетики є думка про "чуттєві образи" — джерело натхнення, а також те, що поняття прекрасного та принадного виникло в його свідомості під впливом споглядання чуттєвого світу [1, с. 61]. Прекрасне постає доцільністю, що відкривається сприйманню, так само як відкривається йому і потворне. Якість цілого в такому випадку визначають не за окремою частиною, а за зв'язком з цілим. У цьому трактаті Августин ототожнює красу з формою, відсутність форми — з потворним. Абсолютно потворне він заперечував, вважаючи, що потворне виявляється стосовно іншого предмета, досконалішого за формою. Августин вводить категорію потворного та визначає її естетичний зміст і обсяг.

Проблему прекрасного в естетиці Августин, християнський філософ, розглядає у зв'язку з християнським символом абсолютної краси — Богом. Краса світу — це відображення "божественної краси". Однак насолоджуватися нею — означає віддалятися від Бога на користь чуттєвих принад світу. "Бог є істина всякої краси і найвища краса". Порядок — це те, завдяки чому здійснюється все, встановлене Богом. Порядок виявляє себе в єдності, мірі та гармонії, оскільки Бог усе "розташував мірою, числом і вагою". Тобто, Августин надає категоріального значення поняттям число, мудрість, краса, а також розглядає їх з оцінного погляду. Основним в естетиці Августина є поняття "єдність": "Форма всякої краси — єдність". На основі цього поняття він встановив градацію геометричних фігур, досліджуючи естетичне враження, спричинене ними.

Августин розрізняв два види краси: красу форм, що сприймаються зором, і красу рухів, що сприймаються зором і слухом. У праці "Про музику" він детально розглянув цей вид краси на основі аналізу довгих і коротких звуків у музиці, поезії, пластиці рухів. Зрештою, основна спрямованість трактату — вчення про ритм. У праці "Про музику" філософ дав унікальне за глибиною визначення музики, характеризуючи її як науку правильних "модуляцій". В естетиці Августина акцентується на питанні ставлення людини до прекрасного та сприймання прекрасного. Він розрізняє безпосереднє чуттєве сприймання й інтелектуальне. Для сприймання прекрасного однаково важливі злагодженість між прекрасним предметом і душею. На його думку, переживання краси має ту саму властивість, що й краса в предметах сприймання, а саме — ритм. Людина володіє вродженим ритмом і головним — ритмом інтелекту, завдяки якому вона здатна сприймати ритми й творити їх. Тобто, основою адекватності переживання краси є гармонійна внутрішня життєвість предметів сприймання та гармонія духовних структур суб'єкта сприймання. Це засвідчує, що філософ обґрунтовує онтологію прекрасного.

Праці Августина впродовж тисячі років належали до основних джерел освоєння античного платонізму та неоплатонізму західноєвропейською середньовічною філософією й естетикою.

Важливе значення в утвердженні естетики Середньовіччя мали трактати "Про музику" та "Про арифметику" римського неоплатоніка Борці я (480—524). Використовуючи античну традицію, він визначає музику як мистецтво звуків і гармонію, розглядаючи органічність безпосереднього чуттєвого сприймання та складність пізнання і творення поняття стосовно "чуттєвих відчуттів" у процесі дослідження їх духом. Боеція цікавить "природа самих почуттів, на основі яких ми діємо... властивість речей, які ми відчуваємо" [7, с. 249]. Цінність становить сформульована філософом ідея відображення світу з допомогою образів. Він розкриває складну природу художнього відображення як такого, що є єдністю образу, мислення про нього та насолоди від сприймання. Відчуття і розум —"знаряддя гармонійної здатності". Почуття приблизно зауважує те, що становить предмет, а розум розглядає ціле і проникає у глибокі відмінності.

Порівнюючи математику та музику, Боецій зазначає: перша зосереджена на пошуках істини, а музика пов'язана і з пізнанням, і з "моральнісною злагодою душі" [7, с. 249]. Вплив різного виду музики на моральні якості людини, розроблений в естетиці піфагорійців і Платона, стає для Боеція підґрунтям власних теоретичних побудов щодо впливу музики на духовний світ особи.

Боецій розрізняв три види музики: "Перший — це музика світова (mundana), другий — людська (humana), третій — заснована на тих чи інших інструментах (instrumentalis)" [7, с. 252]. Музику світову він пов'язує з гармонією руху світил (піфагорійські ідеї), природними циклами, вбачаючи у природі гармонійні взаємодії. У музиці світу, на думку Боеція, "не може бути нічого настільки надмірного, щоб воно своєю надмірністю руйнувало інше" [7, с. 253]. "Людську музику" філософ тлумачить як гармонійну цілісність розумного, душевного і тілесного начал людської природи. "Адже що сполучає безтілесну жвавість розуму з тілом, як не злагодженість і певна темперація, подібна до тієї, яка створює єдину співзвучність з низьких і високих голосів?" — запитує Боецій. Третій вид музики — інструментальна — зосереджує його увагу на зв'язку з пошуком закономірностей творення гармонійної співзвучності музичних звуків.

У трактаті акцентується на здатності відчувати гармонію. Ця здатність вважається наслідком поєднання розуму та відчуттів під час сприйняття й оцінки висотності звуків і злагодженості звучання. Цінне його твердження, близьке до думки Августина, про єдність відчуття і розуму як "знарядь гармонійної здатності". Ця здатність схоплювати гармонію зумовлює судження двоїстого типу: відчуття відкриває гармонію як осягнуту відмінність сприйнятих звуків; розум, осягаючи ці відмінності, розглядає загальний лад і міру [7, с. 257].

Трактат "Про арифметику" присвячений природі гармонії. Гармонію, з посиланням на античних мислителів, філософ визначає так: "Єдність різного і злагода багатоманітного" [7, с. 258]. Красу Боецій розуміє як зресіе8, тобто прекрасною формою, прекрасним співвідношенням частин. Музична теорія Боеція, надзвичайно популярна в добу Середньовіччя, була своєрідним каноном суджень, хоча його не вважали оригінальним мислителем, а переважно систематизатором музичної теорії пізньої античності.

Отже, ранньохристиянська естетика на основі синтезу греко-римської та східної філософії й естетики розробила нові світоглядні засади християнської культури. У ній ідеї віри утверджувалися і ставали здобутком свідомості завдяки розробленій системі творення її чуттєвих образів-символів. Ідеї отців церкви у галузі естетики розгорнуті у візантійській, мусульманській, західноєвропейській, закавказькій, слов'янській культурах Середньовіччя.

Період формування у Західній Європі двох провідних філософських напрямів — схоластики та містики — IX—X ст. Першим схоластом був Скот Еріугена (810—877), автор праці "Про розділення природи", а також перекладів з давньогрецької латинською мовою творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта — християнського мислителя V чи початку VI ст., представника пізньої патристики. Еріугена — творець першої у Середньовіччі пантеїстичної філософської системи. Проблеми його естетики, що формувалася під впливом Псевдо-Діонісія Ареопагіта, пов'язані зі з'ясуванням сутності прекрасного. Вія пропонує розглядати окремі вияви якостей у предметах в єдності з цілим, де цілим постає "Всесвіт". У такому випадку, на думку Еріугени, навіть речі потворні (безформні) постануть прекрасними, оскільки "сприяють всезагальній красі". Таке тлумачення пов'язане зі загальною світоглядною позицією автора, що вважає світ символічним втіленням божественності його творення. Немає нічого у матеріальному світі, що не було б виявом розуму, порядку, мудрості, величі, любові, тобто всього, що досконале і божественне. Вияв божественного розуму — краса. Твори мистецтва він вважав такими, що постали з божественних ідей, а тому підносив їх, цінуючи цілісний характер краси. Мистецтво має свої корені в душі, в Богові, а ідеальні прообрази — в божественному Логосі. Звідти вони переходять у душу, а з душі митця — в матерію твору. Наслідуючи Климента Александрійського, Еріугена наголошував на незацікавленому характері споглядання прекрасного. Подібно до Августина, він засуджував тих, хто сповнювалися пристрастями під час сприйняття краси видимих форм.

Велика увага в естетиці Еріугени приділена категоріям "пропорція" та "гармонія**. Остання розглядається як сутність музики: "Музика є наука, що світлом розуму висвітлює гармонію всього, що у пізнавальному русі чи в такій самій пізнавальній нерухомості перебуває" [12, с. 298]. Еріугена був першим ученим, який утвердив музичну поліфонію замість поширеної в Європі григоріанської монодії.

Позицій християнізованого неоплатонізму (в розумінні краси) дотримувався французький філософ і теолог Гуго Сен Вікторський (1096—1141). Його праця "Наставницькі повчання" містить, окрім ідей філософської містики, естетичні ідеї. Подібно до Августина й інших представників патристики, Сен-Вікторський дав ієрархічне розуміння краси. Вища (божественна) краса — незрима, її споглядання можливе лише в розумі з допомогою інтуїції. Краса незримих речей — у самій їх сутності (оскільки в них відсутня різниця між формою та змістом). Зрима краса, в свою чергу, розподіляється на природну та мистецьку. Природну красу він вважав витвором досконалого майстра — Бога, а тому ставив її вище від усіляких видів мистецької творчості, розглядаючи останню лише як недосконале наслідування природи. Зрима краса для нього була складною та різноманітною, виявляючи себе у формі та позначаючи собою незриму (Божественну) красу. Він пише: "Що може бути прекрасніше за світло, яке хоч і не містить колір, однак, освітлюючи, ніби надає забарвлення всім кольорам предметів? Що приємніше для ока, ніж небо, коли воно ясне і сяє, мов сапфір, і певною приємною темперацією зустрічає зір, насолоджуючи очі?" [7, с. 278]. Гуго створює класифікацію форм чуттєвої краси. Остання полягає, на думку філософа, по-перше, в розташуванні; по-друге, в русі; по-третє, у формі; по-четверте, в якості. Він не заперечує краси та корисності у речах і явищах природи й у людській діяльності. Цінність краси він вбачає у духовній насолоді, а можливості природи породжувати її вважає невичерпними. "Настільки численні види гармонії, що ні думка не здатна їх осягнути, ні мова висловити з легкістю, однак усі вони слугують слухові й створені йому на радість" [7, с. 279].

Відомий засновник схоластичного методу П'єр Абеляр (1079—1142) у листах до Елоїзи висловлює негативне ставлення до розкошів і надмірностей, зокрема в церковному мистецтві, а також постає проти надмірностей, афектації у церковних службах, стилі мовлення. Скажімо, у восьмому "Посланні" про церковну атрибуцію він, зокрема, пише: "Хай не буде жодних шовкових обладунків, окрім єпатрихілей та орарій. Хай не буде різьблених зображень, лише хрест дерев'яний хай постане біля олтаря; на ньому не варто забороняти, якщо завгодно написати образ Спасителя. Жодних інших зображень не мають знати олтарі" [7, с. 280]. Зауважимо, що XI—ХП ст. — час інтенсивного розвитку єресей, що набували також характеру боротьби проти "срібло-любивих" церковників, проти надмірних розкошів церкви.

Непримиренним супротивником раціоналізму Абеляра був теолог-містик Бернар Клервоський (1091—1153). Його твір "Апологія до Гвіллельма, абата монастиря св. Теодорика" належить до найцікавіших ораторських творів

Середньовіччя. Бернар викривав розкоші заради вияву краси "неприкрашеної" — мотив ранньохристиянської естетики. Він виступав проти розкоші в церквах і, за свідченням сучасників, звелів у Мілані вилучити всі церковні прикраси — золоті, срібні й ткані. Бернара турбує те, що краса зображень занадто привертає увагу віруючих, відволікаючи їх від розмислів над Законом Божим [7, с. 282—283]. "Апологія" Бернара накреслила програму дій "жебракуючих" монаших орденів, домініканців і францісканців, що виникли у ХIII ст.