Розділ І. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЕСТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ

2.3. Естетичні елементи в культурі первісної доби

Систематизація закономірностей художньої діяльності й аналіз виразних форм дійсності розпочинається як наукова проблема в античній Греції. Однак уявлення про доцільні форми, виразність цих форм, цінність естетичного в людському житті має значно давнішу історію. Естетичне формування, творення виразних форм відоме з глибини віків. Воно розпочалося у часи верхнього палеоліту, близько 35—40 тис. років до н. е., а рефлексія над явищами естетичного фіксується вперше у країнах давніх цивілізацій Близького Сходу. Сучасна наука виявляє величезний інтерес до історичного минулого людства, зокрема в плані становлення формуючих умінь та уявлень про довкілля і місце людини у ньому. З глибокої давнини дійшли численні зображення тварин, залишені на стінах печер — жител палеолітичної людини (печери Ляско та Труа Фрер — у Франції, Альтамир — на півночі Іспанії, Капова печера — на Уралі, Кам'яна Могила — в Україні та ін.). Сучасну людину вражає тонке, зі знанням анатомії моделювання фігур і передання психічного стану зображень. З-поміж них є поліхромні, що засвідчує добре володіння кольором. Простежується зростання умінь (зображувальної техніки), композицій, а також урізноманітнення сюжетів. У XX ст. склалася гіпотеза про роль численних зображень руки. Декотрі дослідники (А. Брейль, А. Люке) вбачають у зображенні силуету руки початий становлення образотворчості. Поширена гіпотеза обрядовості зображень тварин, призначених для культових церемоній. Цілком зрозуміло, що зображення багатофункціональні. У них неможливо відокремити магічний і міфічний досвід від досвіду практичного, оскільки свідомість людини має синкретичний характер. Дані сучасної антропології, археології, палеоантропології підтверджують: мистецтво розвивалось на ґрунті колективного досвіду і з потреб колективних магічно-ритуальних дій, що мали характер духовно-практичного стимулятора, побудника розвитку свідомості. "Реальна свідомість людини, — зауважує відомий психолог С. Рубінштейн, — на відміну від теоретичної абстракції свідомості загалом — це завжди практична свідомість; у ній суттєву роль відіграє відношення речей до потреб і дій суб'єкта як суспільного індивіда та його ставлення до навколишнього світу" [12, с. 168].

Незважаючи на справедливість цієї думки, не менш важливо те, що людина чітко відокремлює себе від світу навколо неї і створює іншу — символічну реальність як властиве їй середовище життя. Це антропоморфізація, тобто олюднення природних сил і творення стосунків з ними, що мають визначений людиною, а не природними силами, характер. Б. Кассірер, досліджуючи ранні форми мислення (міфологічний період), доходить висновку: міф не є відображенням наявного буття, а постає особливим способом формування образу, який сягає за межі простих чуттєвих сприймань реальності. Філософ вважає міф найраннішою формою естетичної фантазії. Функція її — "побудова" світу — творення його образу з допомогою символічних форм (мови, виразної предметності, ритуалів, образотворчості). Саме цей світ і є предметом освоєння людини, що має естетичний характер, оскільки це — світ сформованих уявою образів, котрі мають бути пережиті й випробувані. Людина визначається у статусі людини, якщо вона оволоділа людським досвідом стосунків, що набув оформлення в образах і закріплений як здобуток свідомості у міфах, ритуалах, способах організації життя та спілкування, численних видах предметно-практичної діяльності. Стосовно природного світу, всі названі здобутки людської свідомості постають символічним світом. Міф щодо реальності — природної даності світу — є діяльністю її формування, творчим актом. Це формування чуттєво-даних образів природних сил, котрі уособлюють людське ставлення до них, об'єктивовані й образи страху, схиляння і шанування, або єдність того й іншого (боги, демони, упирі, водяні та ін.). Б. Кассірер доходить висновку: "Міфологічний світ не тому "конкретний", що він має справу з чуттєво-предметними елементами свідомості й відкидає, відштовхує всі суто "абстрактні" моменти, все, що є винятково смислом і знаком, — він конкретний тому, що у ньому обидва моменти, момент речі та момент смислу, можуть без розрізнення перетворюватися одне на інше, зростаються тут у безпосередню єдність, стають "конкрецією" [3, с. 36]. У цьому зв'язку простежується типове для міфологічної свідомості перетворення виконавця ритуальної дії (міфологічна дія) на бога або демона, котрих він зображує, тобто матеріальне, тілесне буття перетворюється свідомістю на деяку ідеальну сутність. Ця закономірність, зауважує Б. Кассірер, простежується "від найпримітивніших виявів магічних поглядів на світ до вищих маніфестацій релігійного духу" [3, с. 53]. Життя свідомості у міфі — в його образній структурі — постає самодостатнім. З посиланням на Леві Брюля, Б. Кассірер доходить висновку: для міфологічного мислення ще не відбулося розділення загального уявлення на окремі елементи, зокрема на об'єктивні моменти сприймання та суб'єктивні моменти емоційного відношення. Світ у міфології постає як цілісність, сформована фантазією, пов'язана внутрішніми зв'язками, що випливають із наданих об'єктам якостей і функцій. У цьому сенсі міфологічна свідомість — продукт естетичного "обробітку" дійсності в уяві. Конструювання предметності в контексті міфологічної свідомості є процесом надання речам магічних сутностей, завдяки котрим вони здатні впливати на тих, хто з ними спілкується, тобто їм "задаються" певні функції духовного плану (магічні властивості). Тут міститься начало естетичного, що визначається як здатність реальної предметності завдяки наданим їй символічним значенням реально впливати на психічні структури суб'єкта сприймання, постаючи організуючим началом.

Естетичні властивості має практична предметність, створена людьми наївних культур. Адже доцільність форми в ній набуває універсального символічного навантаження. Наприклад, дикуни у різних куточках планети створювали з давніх-давен доцільні форми, беручи за прообраз людську фігуру, стовбури дерев, форми рослин, плодів і под. Причому в зображеннях простежується не лише форма, а й ритм, сила, тобто динамічні форми життя, тому вони сповнені внутрішньої життєвості та грації, про що наголошують дослідники ранніх культур [5, с. 224].

Завершення палеоліту і час неоліту — період становлення землеробства, розвитку ремесел, будівництва жител та культових споруд — характерні розширенням тематики зображення й урізноманітненням техніки. Зв'язок із тваринним світом (основа життя первісної людини) поступається зв'язку з "надприродними силами": сонце, місяць, дощ, вітер, котрі набувають людської подоби, стають богами — предметом поклоніння і задобрювання. Міфологічні герої вступають у зв'язки з надприродними силами, демонструючи можливості людини. Цьому періоду притаманні індивідуалізація духовного, в тому числі художнього досвіду різних племінних, етнічних утворень. Художній досвід має провідне значення, адже він пов'язаний із "формуванням" навколишнього світу (надання образів природним силам) і творенням предметності, що відображає активні зв'язки з природою, надаючи її предметам нового образу. Це також творення відношень у вигляді ритуально-обрядових дій і стосовно природних явищ, і стосовно людського життя (наприклад, поховальні обряди, обряди шанування вождя, правителя та ін.).

Отже, символічно-образний характер світу, що його формує свідомість людини ранніх періодів історії, — це явище творення ідеального (духовного) образу природного світу як особливого середовища специфічно людської життєвості.

2.4. Естетичні уявлення народів Давнього Сходу

Найдавніші цивілізації, відомі людству, — цивілізації Близького Сходу, де склалося розвинуте зрошувальне землеробство, утворилися перші держави, були збудовані міста, що мали символічне призначення, розвивалися художні ремесла, пов'язані з потребами державно-культового характеру. Це території Нільської долини (Єгипет) і Межиріччя (Близький Схід). До найдавніших належить також давньоіндійська цивілізація. Ми простежимо естетично-художні уявлення й особливості художнього формування, характерні для близькосхідних цивілізацій, зокрема єгипетської, а також звернемося до давньоіндійської, оскільки саме у Давній Індії був складений найдавніший трактат з теорії мистецтва.

Перші міста у районах Близького Сходу виникли у VI тис. до н. е. (Ніневія, Єрихон). У IV—ІІІ тис. до н. е. відбулося спорудження грандіозних єгипетських пірамід — диво будівельної техніки, що вражає навіть сучасну людину. Найвеличніші — піраміди Хеопса та Хефрена. Усередині — це спланована система приміщень, призначених для "потреб" померлого фараона. Вражають майстерністю речі: меблі, посуд, прикраси тонкої художньої роботи. Не менш вражаючі будови III—II тис. до н. е.: підземні усипальниці й величні храми, зокрема Карнакський і Луксорський. Перший, присвячений богові Амону, — величезний архітектурний комплекс із гігантськими статуями фараонів та лісом могутніх колон. Виникли й інші види образотворчості: портретні зображення, зокрема психологічні портрети фараона Ехна-тона та цариці Нефертіті, фресковий живопис у храмах і пірамідах. На той час склалося музичне мистецтво (фараони оточували себе музикантами, співаками, акторами, танцюристами), різні жанри літератури: міф, епос, оповідання, казка, повість, дидактичні твори, філософські діалоги, ліричні твори. Пам'ятки, що збереглись, дають уявлення про розуміння краси людиною ранніх цивілізацій. Переважне їх призначення — для уславлення богів і правителів, для культових церемоній на їх честь. Розуміння краси пов'язується зі сяйвом (сонячне проміння, сяйво золотих прикрас), величчю (ритуальні процесії на честь богів, величні архітектурні споруди, статуї богів, фараонів). Боги давніх єгиптян мали здебільшого тваринну подобу (вплив первісного тотемізму): бик, корова, шакал, баран. їм поклонялись, приносили жертви, але справжнім предметом поклоніння була краса людини. Основне поняття, що відображало уявлення про приємне для зору та слуху — "нефер" (красиве, прекрасне). Епітет "нефер" стає постійною характеристикою богів і богинь. Розуміння жіночої краси відображено у скульптурах: обличчя з правильними рисами, струнка постать, граціозна постава. Бог Сет в образі юнака характеризується як "прекрасноликий". Бог Осіріс оспівується таким, що прекрасним ликом освітлює підземний світ. Краса богів ототожнюється найчастіше зі світлом і благами (моральний чинник), котрі вони несуть людям.

Взірець жіночої краси, оспіваний у давній єгипетській поезії, дає змогу зрозуміти її образ. Поезія "Напис на стовпі (хвала царівні)", у перекладі Лесі Українки, оспівує:

Мила вона перед всіма жінками! Люба в коханні царівна!

Ні з жінок, ні з дівчат щонайкраща не буде їй рівна! В неї коси від темряви ночі темніші, від ягід тернових чорніші.

В неї зуби міцніші від зубців кремінних в серпочка,

а рукою прислонені груди — немов два квітчасті віночки... [7, с. 291].

Краса в єгиптян, як засвідчують наведені рядки, пов'язувалась із насолодою. Богиню любові Хатор називають "солодкою коханням", "найпрекраснішою з жінок".

Єгиптяни славили красу природного світу та щедрість землі, яка дає людям плоди, фрукти, овочі. В уявленнях про красу формувався канон кольорів, поєднуючи білий, червоний, зелений. Особливо цінувались кольори золота та лазуриту (синій мінерал з багатьма відтінками, оброблений, він слугує прикрасою). Сформувався канон пропорцій людської фігури для скульптурних та живописних, зокрема фрескових зображень [10, с. 37—38]. Важливо також, що у давніх єгиптян виникло поняття образу (кедут), зображення. Свої уміння вони вважали дарунком богів. Бог Ра, скажімо, запровадив зображення. У Геліопольському міфі про створення світу йдеться: "Я розмислив у своєму серці... і створив усі образи" [9, с. 83]. Ра творить образи; здатність людей робити зображення — його дарунок. Художність насичувала життєвий простір Давнього Єгипту, а тогочасні художні уявлення і творчі уміння засвідчують високий розвиток чуттєвої культури людини, високий рівень художніх смаків.

Мистецтво Індії належить до найдавніших. Уже в III тис. до н. е. майстри створили надзвичайно виразні твори різноманітної та складної техніки. У них органічно поєднані, з одного боку, канонічні прийоми, а з іншого — надзвичайне багатство образів, форм, сюжетів. Вони сповнені глибокої символіки, яка у видимих образах розкриває уявлення тогочасної людини про будову світу, етичні й релігійні норми, уявлення. Канони та символіка шліфувалися впродовж тисячі років, допоки не складалися канони пропорцій і ставала зрозумілою система пропорційних відносин, надаючи зображенням максимальної виразності. Важливо, що у зображенні природних форм відсутній натуралізм, натомість подана символічна образність (зазвичай, ірреальна), покликана передати певну ідею. Особливо це характерно для зображення богів.

Розвиток мистецтва був зумовлений не лише культовими потребами, а й художнім баченням світу давніми індійцями загалом, тому художність проникала у найширші верстви населення. Особливо розвивались архітектура (складні храмові комплекси, зокрема, підземні), поезія (ведична література), музика (у Давній Індії музика набула статусу професійної), скульптура та живопис. У І тис. до н. е. живопис вважався дуже поважним заняттям, і кожна грамотна людина повинна була мати у своєму домі фарби, пензлі й інше приладдя, необхідне для малювання. Стінними розписами прикрашали палаци та храми, житлові будинки. Розрізнялися техніка, тематика зображень, а також настрої (дев'ять настроїв): патетичний, героїчний, несамовитий, відштовхувальний, застрашуючий, еротичний, жартівливий, дивний, мирний. Наведений ряд важливий тим, що показує розгорнутість нюансів передання психічних станів людини. До речі, в європейському мистецтві жанри живопису складуться лише у XVI — на початку XVII ст. Особливе значення живопису пояснюється міфологічними віруваннями давніх індійців. Згідно з ними, намалювати людину — означало створити її (такі ж уявлення характерні для інших народів Давнього світу: єгиптян, вавилонян, шумерів), хоча корені цих уявлень пов'язані з раннім неолітичним періодом історії людства.

Найдавніша відома пам'ятка з питань теорії мистецтва належить індійській культурі. Трактат "Читралакшана" ("Характерні риси живопису") створений у дуже давній період. Достатньо сказати — у добуддистські часи (буддизм сформувався як вид релігії давніх індійців у VI — V ст. до н. е.). Зміст пам'ятки засвідчує добуддистську традицію. Він повторює сюжети ранньої індійської міфології. Буддійський енциклопедичний трактат "Махавьют-патті" цитує великі уривки з цього трактату — авторитетне, канонічне джерело зображень Будди. Трактат складається з трьох частин і написаний віршованою формою. Третя його частина містить естетичні настанови про способи зображення людей, царів, богів та інших істот. Здивування і захоплення викликає точність пропорцій у найдетальніших елементах. "Брахма намалював усі форми всіх тіл як символи благополуччя віруючих у всіх світах і передав їх мені першому... Для яких речей які варто вживати пропорції, які предмети і способи їх зображення вважаються красивими — всі ці відомості я отримав від Брахми: найпрекраснішими картинами зобов'язаний я милості святого повелителя, і завдяки йому ж я створив усі твори мистецтва" [8, с. 29]. Звернемо увагу на розвинену понятійну систему художньої творчості. Тут використовують поняття "символ", "пропорції", "прекрасне", "предмети та способи зображення", "картина", "мистецтво". Акцентується на переданні психології та психічних станів зображених: "Коли зображують очі богів, то з них на царів і на всі живі істоти сходить благо. Очі богів блискучі, за кольором подібні до молока, маслянисті, з прямими віями; сяйвом вони нагадують пелюстки лотоса падма; блакитна райдужна оболонка переливається всіма кольорами; очне яблуко — чорне і велике. Зображення подібних очей приносить багатство та щастя" [8, с. 31]. Наведене цитування засвідчує поважне ставлення до мистецтва зображень як суспільно цінної праці, що "приносить багатство та щастя".

На особливу увагу заслуговує також давньоіндійська література. Період її зародження — II тис. до н. е. Тексти написані мовою, названою "санскрит" (sanskrta — довершений). Початки літератури — це веди: гімни на честь богів у віршованій формі, звернені переважно до богів: Агні, Індра, Савітар, Варуні. Гімн Агні, наприклад, проголошує: