Розділ «Тема 17. СУСПІЛЬСТВО, МИСТЕЦТВО, ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИ»

Звернемося до історії людства, щоби показати зв'язок і значення художньо-мистецьких цінностей у духовному досвіді та роль суспільства в наповненні життя естетично визначеним змістом духовного досвіду. Особливо переконливим прикладом художнього, пізнавального та морального таланту народу, як неодноразово зазначалося, були давні греки. їх життя, сповнене краси і розумності моральних самовиявів людини в масштабі суспільства як духовного цілого, — феномен, що визначається терміном "грецький дух". За словами Г. Гегеля, це дух, свобода якого породжена з нього самого. Наведемо міркування філософа, оскільки вони містять величезний евристичний потенціал для окреслення шляхів і джерел формування творчого духу як стилю суспільного життя. "Вихідним пунктом для грецького духу є передчуття та здивування, а відтак він (дух) переходить до встановлення смислу. Ця єдність встановлюється і в самому суб'єкті. Природним елементом в людині є серце, схильність, пристрасть, темпераменти, відтак ця природна сторона духовно розвивається в свобідну індивідуальність, і моральне начало виявляється особливого типу буттям і бажанням смислу й особливої суб'єктивності. Саме це робить грецький характер прекрасною індивідуальністю, яку породжує дух..." [2, с. 225]. Така індивідуальність реалізує себе в творчій діяльності, розкриваючись у ній як свобідний дух, що уособлює властиву йому досконалість у досконалих художніх творах, науковому пізнанні, філософській рефлексії над буттям світу й людини. Створені давніми греками художні скарби уособлюють не лише неперевершені взірці майстерності формування, а й сповнені виразної внутрішньої життєвості. Творчий дух, обіймаючи собою матерію, одухотворяє її. Відтак вони увічнюють силу та красу грецького духу.

Стиль життя греків, пронизаний художнім началом, сформований естетичною мірою, залишається взірцем для людства. Закономірно, що естетична теорія як вид рефлексії над красою світу природи та духовного світу людини склалася саме у Давній Греції. Історія засвідчує, однак, й інше: як тільки була втрачена естетична міра організації стосунків і морально-естетичні спонуки творчого само здійснення, прагматичні мотиви почали домінувати над духовними, перетворивши суспільне життя на суцільну змагальність індивідуальних воль за владу, сфери впливу тощо. Втрата зорієнтованості на духовні цілі, зрештою, спричинила втрату незалежності колись вільного і непереможного народу, руйнування величної грецької культури. Сказане дає підстави для ширшого висновку: насправді гідне людське життя пов'язане з рівнем досконалості людського духу, передусім його моральної й естетичної засад.

Звернемо увагу на апробовану давніми греками цінність поєднання чуттєвого та логічного начал духовного досвіду. Взаємно підсилюючись, вони формували цілісну й творчу особистість. Атмосфера життя класичної доби давньогрецького суспільства наповнена мистецтвом. Це архітектурні та скульптурні шедеври просто неба, що, прикрашаючи грецьку землю, були предметом милування кожної людини. Театральні вистави великих драматургів формували естетичні та моральні почуття, тим паче, що відвідування театру кожним вільним греком було громадянською справою й обов'язком. З цією метою для малозабезпечених громадян у державі була введена навіть спеціальна стаття видатків: "на театр". Щороку (кілька разів на рік) відбувалися різні творчі змагання: поетів, співаків, музикантів, драматургів, у яких брали участь усі, хто почувався впевненим у художніх якостях своїх творів. Так само високо, як художні уміння, цінувався інтелект: філософи дискутували часто просто неба, і кожен, хто чувся компетентним, міг долучитися до них. Формуванню всебічної особистості (саме давні греки вперше в історії людства утвердили та здійснили практику формування такої особистості) сприяли Олімпійські ігри. До участі у змаганнях міг долучитися будь-який вільний громадянин, що почувався сильним і вправним. На сучасному етапі ця практика спрофанована професійністю спорту.

Естетична міра відношення, сформована загальним стилем суспільного життя, цінна тим, що названа здатність постає не випадковістю, не справою лише окремих суб'єктів, а сприймається кожним членом суспільства як об'єктивна необхідність, умова розумної визначеності життя. Звичайно, можна заперечити, що естетично-художнє виховання і навіть домінування системи духовних цінностей має однобічний характер, зосереджуючи особу лише на інтелектуально-художніх уміннях. Варто, однак, усвідомлювати: художні цінності — найефективніший спосіб духовного вдосконалення особи з багатьох об'єктивних причин. По-перше, практично незацікавлений характер мистецтва формує вільний творчий дух особистості. По-друге, це свобідний дух, метою якого є предмет небайдужості в його самоцінній життєвості. По-третє, завдяки цілісності й досконалості художньо-мистецьких творів дух здатний розгортатися багатством своїх виявів, вільно рухаючись за предметом небайдужості. По-четверте, саме внаслідок духовності взаємодій, котрі створює мистецтво як концентроване уособлення цілісності духу, воно — невичерпне джерело розвитку й удосконалення духовних структур людини, а відтак вона реалізує себе як творча особистість у різних сферах діяльності.

Окреслені потенційні можливості мистецтва бути організуючим началом людського духу в масштабах суспільства яскраво підтверджені не лише стосовно давньогрецького. Не менш показовим явищем такої організації є доба Відродження, що заклала засади європейської культури Нового часу. Ідеї Відродження, започатковані кількома італійськими гуманістами, згодом розгорнулися багатством творчого генію в художній культурі, наукових знаннях, філософських теоріях і под. Вони кардинально змінили ціннісні уявлення, стиль суспільних стосунків, моральні уявлення і наповнили життя красою художньо-мистецьких скарбів, красою творчої думки й активного стилю життя, сповненого потреби в пізнанні та творчості.

Гуманістичний рух, започаткований в Італії, поширився в усіх європейських країнах і зумовив революцію в свідомості європейців. Гуманісти Відродження спромоглися переформувати свідомість середньовічного європейського людства, зорієнтованого на "цінності" потойбічного життя, в русло величезної потреби здійснитися в цьому житті в науковому пізнанні, художній творчості, красі людських стосунків. Саме діячі Відродження розсунули вузький горизонт бачення світу, характерний для Середньовіччя, і спрямували суспільство на утвердження цінностей земного життя з властивими йому красою, багатством чуттєвих виявів доцільної у собі повноти життя.

Мистецтво Високого Відродження художньо досконало відтворило образ особистості, що визначилася як ідеал людини нової культури. Його герой — це прекрасна і велична людина: Давид, Мойсей, Врут. Митці Високого Відродження поставали реальним уособленням величі людини з огляду її творчих можливостей: Леонардо да Вінчі, Б. Мікеланджело, С. Рафаель. Невипадково до них була застосована характеристика "титани": титани за силою думки, пристрастю та характером, багатогранністю й ученістю. Гуманістичний зміст культури надав наснаги європейським народам на творення нового типу суспільних відносин, запалив їх дух активністю, потребою змінити світ на краще, а з цією метою — вдосконалити власну особистість скарбами культури попередніх епох. Ці наміри та наснага їх реалізації вилилися в Реформаційні рухи, що звільнили народи від всевладдя католицької церкви.

Цікаво у зв'язку зі сказаним порівняти стан освіти та систему її в названі періоди і в сучасну епоху (в європейських країнах і США). Характерна особливість освіченої людини з середовища діячів Відродження — універсальність. Сучасна освіта, як підтверджує аналіз змісту та методів навчання в школах і вищих навчальних закладах Західного світу (його практика поширюється і в Україні), — це відсутність системи в набутті знань, фрагментарність змісту знання, відсутність контролю за якістю знання, відсутність культури здобуття знань тощо [5].

Криза духу сучасної цивілізації — об'єктивне свідчення соціальної вичерпаності суспільства вільної конкуренції з її орієнтаціями на матеріальні цінності як єдино значущі. Якісно інша організація суспільного життя пов'язана зі спроможністю держави створити для громадян атмосферу життя скарбами культури та систему освіти, здатної розгорнути творчі потенціали людини у різних сферах діяльності. Йдеться не про те, щоби народ жив мистецтвом, а щоби духовний досвід, який уклався в досконалі художні форми, міг впливати на організацію людського життя, надаючи йому естетичної визначеності.

17.3. Мистецтво і моральне виховання

Ідея зв'язку моралі й мистецтва, характер їх взаємодії — одна з наріжних проблем, що звертає на себе увагу естетичної теорії впродовж історії її розвитку. Значення мистецтва для духовного вдосконалення людини, зокрема для морального виховання, вперше усвідомили давні греки. Моральні та художньо-естетичні засади життєвості поставали настільки пов'язаними між собою, що відсутність художніх умінь розглядалася як свідчення неморальності. Так, згідно з Полібієм, "погана слава кінетів, одного з племен Аркад її, яке вважалося позбавленим добрих звичок, пов'язувалася в громадській думці з тим, що вони не знали музики" (курсив авт. — В. М.) [4, с. 341]. Арістотель дає обґрунтування зв'язку моралі й мистецтва на основі естетичного аналізу трагедії та комедії з огляду особливостей характеру героя, типу конфлікту, катарсичної дії мистецтва на особу. В добу Просвітництва ця проблема стає центральною в естетиці Ж.-Ж. Руссо, А. Шефтсбері, Ф. Шіллера, Г. Гоголя. Мистецтво реалізму, зорієнтоване на ідею виховного впливу, розгортає складну картину людського життя, в якому добро і зло перебувають у постійному виборюванні простору, трагічному конфлікті, що водночас відкриває благородство добра та демонізм зла. Упродовж історії людства в суперечностях життя, часто трагічних, саме мистецтво й естетична теорія утверджують цінність добра, яке відкривається красою у духовному світі та діях героїв. Відтак визначається два напрями взаємодії мистецтва та моралі в контексті мистецтва як особливої форми свідомості й особливого типу духовного досвіду. Перший — це художнє відображення цінності моралі, що розгортається людяністю в діях героїв мистецтва, їх стосунках зі світом. Названий тип досвіду цінний особливо в епохи духовного застою, занепаду суспільних звичок, адже дає змогу утримувати образ належного у людських взаєминах як образ людяного ставлення до життя в особі його носіїв. Другий тип зв'язку моралі та мистецтва — це духовно-формуючий вплив естетичного переживання художньої досконалості творів мистецтва. Вони організовують собою духовні структури суб'єкта на морально-естетичне відношення до предмета небайдужості.

Естетична теорія, ґрунтуючись на законах художнього життя мистецтва, переконливо доводить гармонізуючий вплив художньо прекрасного на психічні структури особистості. Вона бачить зумовленість їх зв'язку єдністю (але не тотожністю) етичної й естетичної форм суспільної практики. Інша справа, що для несформованої психіки, зокрема у ранньому віці, соціальне середовище з позаморальними орієнтаціями може закласти стійке несприйняття краси і добра. Суспільство, дбаючи про майбутнє, зобов'язане захистити молоде покоління від розчарування в красі, беззахисної перед злом. Інакше воно буде формувати циніків або байдужих людей, що само собою створює безперспективність суспільства.

Вплив мистецтва на моральну свідомість особи широко апробований теорією та практикою естетичного виховання. Естетична і педагогічна теорія розглядають мистецтво важливим джерелом формування морально освіченої особистості. Це простежується в працях К. Ушинського, В. Сухомлинського, Б. Йєменського, М. Киященка. Високохудожні твори за стійкого спілкування з ними здатні народжувати імунітет до злого та потворного. Більш того, вони можуть спонукати на вдосконалення реальності згідно зі законами естетичного.

Творчо-формуюча здатність мистецтва не в тому, що воно дає образ досконалої реальності, а в тому, що відкриває об'єктивні передумови утвердження краси та людяності, показує, що вони знаходяться не десь поза людиною, а зумовлені рівнем моральності та творчих умінь суб'єкта життєвості. По суті, мистецтво — специфічний спосіб творення ідеальної реальності, яка віддзеркалює в собі образ і сутність реального світу. За способом буття — це ідеальна реальність, а за сутністю — закономірний вияв рівня досконалості уявлень про духовні цінності, образ котрих живе в свідомості суспільства, об'єктивуючись у творчості його митців.

Яскравий приклад художньо переконливого вияву моральності в її зумовленості якостями суб'єктів духовного досвіду — народні казки. У них справжнє добро завжди перемагає зло. Однак філософія казки у тому, що перемога добра над злом завжди — наслідок зусиль особи (казковий герой), яка постраждала від несправедливості. Це образ молодшого брата, обділеного спадщиною та приреченого долею на бідність і безправне становище в сім'ї. Загострене почуття справедливості спонукає героя на активну змагальність з долею. Казки переконливо засвідчують: у цьому змаганні герой рухається в житті лише моральними шляхами саме тому, що страждав і зненавидів зло. Шлях до справедливості тяжкий, оскільки лихі й заздрісні люди всіляко перешкоджають герою. Прагнучи відібрати чесно здобуте ним добро, вони позбавляють його життя. І лише природні сили рятують героя: повертають до життя, допомагають перемогти зло, причому не жорстокістю, а добром. Народна свідомість утримує образ добра попри всі негаразди стосунків. Це образ постає результатом (і процесом) його творення, а отже, у ньому відсвічує душа героя, а казкове царство та царівна, що стає його дружиною, — лише винагорода долі за людські чесноти. Культура, хоча б у такий спосіб — як ідеальний образ добра — утверджує його цінність для життя. У ньому вбачається умова нормальності життя, ідею й образ якого необхідно утримувати в свідомості й за змогою втілювати в реальність.

Цінність мистецтва для духовного здоров'я людства полягає в тому, що світ, явлений у художніх образах, не просто постає констатацією існування в ньому добра та зла. Мистецтво розгортає процеси їх взаємодії, за якою відкривається суть конфлікту — розгортання у ньому реальних якостей злого і доброго. Кожна з цих реальностей (чи то зосереджена в окремій особі, чи розведена у світи кількох носіїв) відкриває закономірне в процесах творення досвіду відносин. Коли в них перемагає добро, відкривається, що завдяки його перемозі світ стає кращим, у ньому з'являються перспективи подальшого вдосконалення. Г. Гегель аналізує закономірний вплив мистецтва на реальність з огляду підстав його внутрішньої життєвості, оскільки воно реальне як одухотворена краса. Філософ зауважує: "Повертаючи до гармонії зі своїм істинним поняттям все те, що в інших формах існування було спотворене випадковими і зовнішніми особливостями, мистецтво звільняє явище від невідповідних цьому істинному поняттю рис і створює ідеал з допомогою такого очищення" [3, с. 164]. Для конкретизації думки він вдається до переконливого прикладу — портретного зображення людини. Одна річ, зазначає філософ, передати обличчя портретованого в поверхневих і зовнішніх рисах, і цілком інша — зобразити його істинні риси, котрі виражають саму душу портретованої особи. Тут необхідне приведення зовнішнього існування до духовного, тобто, коли зовнішнє постає як співмірний духу спосіб його розкриття. Відтак має місце повний збіг внутрішнього і зовнішнього елементів твору. Саме такий збіг варто мати на увазі, коли йдеться про природу ідеалу в мистецтві. Заглиблення в ідеальний світ художньої краси сприяє самоорганізації почуттів, уяви та пам'яті на постійне утримання образу досконалості з тим, щоби живитися нею і прагнути надати реальному життю рис естетичної досконалості.

Здатність естетичного відношення, сформована у співпереживанні героям мистецтва, перевіряється на свою відповідність досконалості в моральних взаємодіях зі світом. Художні скарби світового мистецтва лише тоді стають ефективним чинником творення духовного досвіду, коли глибинність змісту та досконалість художньої форми, пройшовши через духовний досвід особистості, стають формуючою засадою свідомості.

Вплив мистецтва, як не парадоксально і як не прикро це констатувати, яскраво виявляє себе найчастіше в ситуаціях від противного, тобто, в ситуаціях, коли має місце деформуючий вплив псевдомистецтва на духовні структури особи. Ефект впливу в цьому випадку зумовлений тим, що поза моральне і поза естетичне укорінює особу в наявному та єдино реальному для неї досвіді, не вимагаючи жодних духовних зусиль, не спонукає на жодні сумніви стосовно її ціннісних уявлень про сенс життя. Тим самим воно укорінює обмежений образ досвіду як єдино істинний.

Якісна відмінність художньо досконалого мистецтва — у його здатності спонукати свідомість суб'єкта естетичного переживання на діалог з собою. Він розгортається як діалог з собою-наявним в ім'я себе-досконалого, стимульований світом героїв мистецтва. Характеризуючи цю особливість мистецтва, Ф. Ніцше наголошує, що художники прищеплюють людям зір та слух, вчать чути і бачити, що кожен собою являє. "...Тільки вони навчили нас цінувати героя, прихованого в кожному зі звичайних людей, і мистецтву — ніби здаля і ніби спрощено та просвітлено споглядати на самого себе, мов на героя, — мистецтву "інсценувати себе" перед собою. Лише так долаємо ми... деякі властиві нам низькі подробиці" [6, с. 559]. Кінцева мета діалогу з собою відповідає уявленням про цінність катарсису: усвідомивши пересічність себе-наявної, особа заглиблюється в своє "Я", прагнучи віднайти риси духовної спорідненості з героєм та шляхи духовного сходження до морально визначеної досконалості людини.

Реальна можливість виховної дії краси мистецтва зумовлена, по-перше, структурною організацією психіки людини: налаштованістю на гармонійну взаємодію зі світом. Укладання дійсності в художньо досконалі способи її буття, характерне для мистецтва, відповідає потребі людини гармонізувати свої стосунки з цим ідеальним світом для творення естетичної визначеності почувань. Тим самим здобувається несуперечливий за вихідними принципами тип досвіду, в якому на умовах несуперечності взаємодіють ідеал і реальність. Саме тому мистецтво здатне бути чи не найефективнішим джерелом творення духовності досвіду — його естетичної визначеності. Людство не виробило іншого типу досвіду, де б він поставав у своєму творенні як процес і водночас як його результативність: спрямованість духу на гармонійну (чи дисгармонійну) — залежно від формувальних джерел — взаємодію зі світом.