Розділ «Тема 17. СУСПІЛЬСТВО, МИСТЕЦТВО, ДУХОВНИЙ СВІТ ОСОБИ»

У дворянському середовищі невід'ємними елементами виховання було, крім знання основ наук, володіння іноземними мовами, правилами гарного стилю поведінки, формування художніх умінь — малювання, музикування, віршування і под. Невипадково саме дворянська культура в Західній Європі та Росії створила багаті скарби фахового мистецтва. Народне мистецтво, завдяки наявній у його середовищі художності, активно взаємодіяло з професійним. Вихідці з народу — різночинна інтелігенція — розгорнули художність у діалектичну єдність народного та фахового мистецтва, наповнивши ним середовище людської життєвості. Професійне мистецтво ставало також предметом зацікавлень у середовищі народу. Історики мистецтва повідомляли, що в Україні та Росії наприкінці XIX — початку XX ст., селяни, буваючи у місті на ярмарку, відвідували пересувні художні виставки. Національна інтелігенція поширювала знання, в тому числі й художні, в середовищі міського та сільського населення.

17.2. Мистецтво та суспільне життя

Окреслене коло підстав становлення естетичного підношення людини до світу підтверджує необхідність урахування об'єктивних і суб'єктивних передумов для їх утвердження в реальності. Оскільки духовні якості особистості не закладені в ній від народження (а лише передумови до їх набуття), то все, що є людина як суб'єкт творчості — наслідок свідомої діяльності самовдосконалення. Отже, актуальним є питання стосовно підстав такої потреби. Ф. ІІІіллер у праці "Листи про естетичне виховання людини" об'єктивну підставу внутрішньої потреби особи в самовдосконаленні пов'язує з характером суспільних відносин. Відтак філософ наголошує, що суспільство зобов'язане брати на себе творення системи освіти та виховання, здатних стати фундаментом для набуття повноти духовного життя. Ця проблема глибоко теоретично обґрунтована в естетиці Просвітництва та романтизму.

Просвітницький ідеал Ф. Шіллера оснований на естетичному вихованні як своїй основній засаді. Філософ ще наприкінці XVIII ст. зауважив ворожість буржуазного суспільства "мистецтву ідеалу", тобто мистецтву, що уособлює свобідний вияв творчого духу в формах досконалості. Справжнє мистецтво, на його думку, має "одержувати приписи" від духовної вимоги, а не від матеріальної необхідності. "Користь стала великим ідолом часу, якому повинні служити всі сили й поклонятися всі таланти, — пише філософ. — На цих примітивних терезах духовна заслуга мистецтва зовсім не вагома і, не маючи найменшої підтримки, воно щезає з галасливого ринку століття" 17, с. 116—117].

Підстави для розуміння мистецтва як важливої умови повноти людського життя та джерела творення нормальних засад людської життєвості закладені у самій природі художньої здатності та в змісті творчості. Стосовно першої, художній талант є концентрованим утіленням духовної свободи людини. Вона реалізує себе як вільний, творчий дух, що набув цілісної життєвості в досконалих художньо-образних формах. Упорядкованість психічних структур, яка вкладається в образ цілісного буття духу в матеріалі мистецтва, є виявом гармонійної взаємодії митця з предметом небайдужості. Унаслідок згаданої визначеності взаємодій осягається глибинна сутність життєвості явищ. Лише відтак навколишній світ постає не речевістю як такою, а уособлює єдність доцільної в собі життєвості явищ, котрі відкриваються формуючому духу митця як краса.

Стосовно другого аспекту — змісту художньої творчості — краса художніх форм, явлена як у собі доцільна та виразна життєвість, здатна бути джерелом самоорганізації свідомості. Воно налаштовує на гармонійне світосприймання, осягнення доцільності та виразної життєвості природних форм і соціальних стосунків, спонукаючи тим самим на естетичне ставлення не лише до художніх цінностей, а й до виразних виявів життєвості в природному світі, суспільстві, міжособистісних взаєминах.

Парадокс життя сучасного людства полягає в тому, що, втративши повноту зв'язків зі світом, відчужене від естетичних взаємодій з природою, яка перетворена на "матеріал" для практичної життєвості, воно все більше збіднюється духом. Зруйновані традиції художнього формування і на рівні практично-побутовому (рівень народної художності), й на рівні фахового мистецтва. Причини першого пов'язані зі стрімким зменшенням кількості сільського населення та руйнуванням традиційного укладу народного життя. У середовищі міського населення художнє формування втрачене внаслідок стандартизації стилю життя, уніфікації його образу, підпорядкованого вимогам промислового (стандартизованого) виробництва. Відтак людину оточує стандартна предметність, стандартні ціннісні уявлення, підпорядковані вимогам моди, і под. Утрачена, відповідно, історично вироблена ієрархія цінностей. Місце духовних цінностей посіли матеріально-речові. Причому духовні цінності не просто відійшли па другий план. Вони спрофановані, підмінені псевдо цінностями, а тому вся культура як система чинників творення духовного досвіду зруйнована.

Культура зазнала руйнації на рівні структурної побудови системи пріоритетів, котрі мають вибудовувати державні інституції і де формування культури пізнання, художньо-творчих умінь, завдяки їх розумному поєднанню, здатні набувати характеру внутрішньої потреби особистості. На сучасному етапі дошкільні установи, школа, сім'я, соціальні інституції, покликані формувати естетичну здатність, не лише відсунули естетично-художнє виховання на задній план. Вони спрофанували його. Там, де естетичне виховання ще зберігається, втрачено його сенс. У дітей не формують навичок сприймання художніх творів, не озброюють знанням художньої мови мистецтв відповідно до їх виду, не виробляють умінь художнього формування. Під гаслом "самовиразу", "свободи" вульгаризується сама ідея художньої творчості, адже за нею має стояти знання законів художнього формування залежно від видової специфіки мистецтва. Лише за такої умови природні здібності дитини зможуть розвиватися й удосконалюватися. Поза цією умовою можна говорити не про мистецтво, а тільки про його профанацію й остаточне псування ще несформованих естетичних смаків і потенційно наявних художніх здібностей.

Естетично-художне виховання в суспільстві, що дбає про майбутнє, має набути характеру системи. Розвиток художньої уяви та здатності надати їй образу в художньому формуванні, як уже згадувалося, — необхідна умова розвитку інтелекту та духовних структур особистості: уяви, пам'яті, асоціативного мислення, евристичних навичок тощо. Названі здібності можуть, однак, реалізуватися лише за умови входження особи у світ справжніх художніх цінностей. Вони виробляють потребу вдивлятися в явища, помічати безліч виразних виявів їх життєвості, навчають за оболонкою речей проникати в глибини їх змісту. Розвиток художньо-формуючих умінь — важливий етап духовного становлення людської особистості. Здатність вкладати світ в образи цікава кожній людині, оскільки в створеному образі відсвічує її власний образ: образ її умінь і ціннісних уявлень. Це необхідна передумова заглиблення особи в повноту присутності у світі.

Активним джерелом творення культури відносин є формування в суспільстві несприйняття низьких, духовно обмежених творів псевдомистецтва, тим паче популяризація їх засобами масової інформації, телекомунікації та ін. Цікаво, що творення естетичного стилю стосунків у суспільстві вже в часи Давньої Греції вважалося обов'язком держави. Так, у часи Солона давнім грекам закон забороняв перетворення поховальних обрядів на сильнодіючу психологічну драму: дряпати обличчя нігтями, рвати волосся й одяг. Заборонялися надто пишні похорони як знак виняткового багатства, адже вони ображали почуття гідності громадян.

Несхвально сприймалися театральні постановки, розраховані на надто експресивні вияви почуттів глядача. Держава у такий спосіб дбала про психічне здоров'я громадян. Так, драматург Фрініх із Афін був зобов'язаний сплатити штраф — 1 тис. драхм, а його п'єса "Взяття Мілета" була заборонена, оскільки в театрі глядачі обливалися сльозами. Цей приклад засвідчує, як ретельно держава дбала про психічне та моральне здоров'я громадян. Негативна реакція державних інституцій на афективні вияви скорботи пов'язана з тим, що вони розглядалися як дещо протилежне мужності. Давньогрецьке суспільство було також переконане в наявності об'єктивної міри естетичного почуття, що відповідає істинній людяності [4, с. 344—345]. В етиці Арістотеля величезна увага приділена культурі вияву почуття, окресленого поняттям "міра". Безперечно, для цивілізованого людства введення регуляторних механізмів, котрі коригують культуру творення почуттів як джерело психічного здоров'я суспільства, видається певним атавізмом. Одночасно культурна політика, спрямована на вдосконалення людства скарбами духовної культури, з огляду на нинішній рівень його психічного здоров'я, постає однією з пріоритетних сфер суспільства і, ширше, людства.

В умовах сучасної урбаністичної цивілізації важливим джерелом творення цілісності духовного досвіду у формах естетичної його визначеності є творення суспільством стилю невідчужених стосунків із природним світом. Проблема тим паче актуальна, бо вони постають віддзеркаленням стосунків у соціумі: стихія привласнення та підпорядкування, характерна для соціального життя, набуваючи тотального характеру, визначається як експансія людини в природу. Відтак правомірно говорити, що людина стала рабом себе самої: рабом власних чуттєвих пристрастей. У їх рабстві опинився не лише розум, а й елементарний здоровий глузд. Ф. Шіллер, розмірковуючи над суперечностями сучасної йому епохи, розглядає зростання суперечностей у світі людської особистості, зумовлене суперечностями розвитку культури. "Культура зовсім не робить нас вільними, а навпаки: з кожною новою силою, яку в нас розвиває, вона пробуджує нову потребу; фізичні пута стискають нас дедалі загрозливіше, боязнь втрати заглушує навіть порив до вдосконалення, і принцип пасивної покори набуває значення найвищої життєвої мудрості" [7, с. 127]. Тенденції, окреслені філософом, набули в наш час гострішого характеру.

Історично сформовані стосунки людства з природним світом і відносини всередині спільнот відображають стихійність чуттєвої природи людини. Тому завдання культури — чуттєву природу оформити розумом, вивести її з меж стихійності та сваволі, організувати в цілісність взаємодій. Тобто, стихія чуттєвого містить ті позитивні начала, що вони — вияв стихійного потягу до свободи. Руйнівні тенденції у ставленні сучасної людини до себе самої — об'єктивне свідчення незадоволеності життям, відчуття його неповноцінності. Це явище має позитивну тенденцію — воно виявляє нетотожність сутності людини та її існування. Естетичне покликане перевести стихію чуттєвості в розумні творчі форми. Свобода, якої людство прагне, є реальною лише на основі незацікавленого (практично незацікавленого, тобто безкорисливого) ставлення до явищ навколишнього світу, тобто реально можливе тільки у формах естетичного відношення. Лише за такої умови явища постають самоцінними, а отже, відкриваються суб'єкту сприймання справжньою повнотою, доцільністю і, відтак, красою своєї життєвості. Вдумливі, злагоджені взаємодії з природним світом — крок людства до осмислення цінності власної природи.

Не менш важливою є свобода індивідуальних виявів гармонійності світу суб'єкта в моральній та естетичній діяльності, які тим самим постануть примноженням всезагальності змісту духовного досвіду людства. Поки що вони мають переважно руйнівний характер. Отже, первинним і визначальним чинником творення ціннісних уявлень особистості, котрі укладаються в форми досконалості, є загальна атмосфера суспільного життя. Тобто, постає питання про тип суспільних відносин, здатний спрямувати людство на вдосконалення розумно-чуттєвих начал його природи, осягнувши вияви природності розумною виваженістю моральних та естетичних взаємодій.

Звертаючи особистість у світ доцільного й естетично виразного життя, розумно організоване суспільство покликане усунути відчуження людини від природи. В усі попередні епохи історії людства природа була джерелом гармонійного налаштування психічних структур людини. Злагода з нею, поширюючись на суспільство, створювала сприйнятні форми відносин. Образ гармонійного спілкування з природним світом, перенесений у світ людського життя, постає не механічним процесом, а визначається як ідея гармонійності відношення у межах суспільства — духовного цілого. У світі людського життя міра естетичного визначається духовністю взаємодій суб'єктів спілкування.

Атмосфера суспільного життя, налаштована на естетичні цінності, сприятлива тим, що вводить людські потреби у межі їх розумності, спрямовує на творчість, а не на споживацтво як таке. Отже, формуються об'єктивні підстави для предметного спілкування, духовного об'єднання спільнот навколо символів всезагальної небайдужості на відміну від роз'єднавчої змагальності інтересів у сфері матеріальних цінностей. Системність творення духовних цінностей та спілкування з ними зумовлена загальним стилем суспільного життя. Джерелами творення стилю наповненості життя красою є життя з інтересом до краси світу, художніх скарбів, краси людських стосунків. Можливості творення в суспільстві стилю життя, насиченого інтересу до краси та потреби спілкування з нею, цілком реальні за умови, що держава, а не комерційні структури, бере на себе відповідальність за його творення.

Уся попередня історія культури, де мистецтво посідало одне з чільних місць, красою форм, гармонією художнього твору, виробляла духовні структури людини в гармонійне злагоджене ціле. Щоправда, така можливість була створена для небагатьох вибраних. Мистецька діяльність заохочувалася і підтримувалася переважно щедрістю меценатів. Небезпека нинішньої ситуації полягала в тому, що буржуазія, звівши всі цінності до речових, підтримувала і популяризувала псевдомистецтво для невибагливої аудиторії, позбавленої естетичних уявлень. Тиражування псевдо мистецької продукції задля матеріального зиску задовольняє потребу тиражування уніфікованої людини з примітивними потребами. Це "мистецтво" діє на підсвідоме в психіці, збуджуючи примітивні "первинні" інстинкти. Під рубрикою свободи вибору особі пропонується продукція масової свідомості.

Складність критичного підходу до пропонованих "цінностей" у тому, що вони прикриті видимістю свободи вибору. Насправді ж свободи, власне, і немає, оскільки можливості спілкування зі справжніми цінностями достатньо ускладнені низкою чинників. По-перше, так званою модою. її активно насаджують засоби масової інформації, котрі формують стереотипи "цінностей" зазвичай низького ґатунку. Вони покликані створювати стереотипи реагування і тим програмувати психіку людини, зокрема молоді, яка не має стійкого імунітету проти банальності, примітивізму, аморальності. Так, за даними американської соціології, близько 53 % школярів країни готові наслідувати поведінку телегероїв, незалежно від того, захищає герой добро чи зло; 37 % готові вчинити злочин, наслідуючи поведінку телекумирів. Констатується, що діти, котрі до восьми років регулярно дивляться передачі з елементами насильства, у віці 28 років несуть агресію та насильство у власну сім'ю. На жаль, українські телеканали наслідують практику американців — лідера в цій справі [1].

По-друге, обмежені можливості спілкування зі справжніми духовними цінностями пов'язані з відсутністю естетичних орієнтацій суспільства, насамперед, його державних інституцій, що бачили б національним пріоритетом виховання молодого покоління змістом кращого в духовному досвіді суспільства й людства. Освіта в сучасну епоху цілеспрямовано зруйнована соціальними інститутами буржуазного суспільства.

По-третє, духовні цінності свідомо заміщені в досвіді особи цінностями речовими. Йдеться не про протиставлення матеріальної та духовної сфер життя. Безперечно, гідні людини умови матеріального життя важливі, адже відсутність їх може набути принизливого характеру. Однак необхідно пам'ятати, що розумність потреб визначається рівнем розумності людської особистості, тобто рівнем культури. Відсутність її перетворює особу на суб'єкта обмежених, примітивних потреб. Лише розумне регулювання, що дається культурою, здатне створити правильне розуміння пріоритетів. Зубожіння інтересів спричиняє наслідки, руйнівні для тіла і свідомості, зрештою, для життя загалом, як власного, так й інших людей.