Розділ «Тема 13. ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНА МОВА МИСТЕЦТВА»

Щоправда, гармонійна налаштованість психіки зберігається у суб'єктам життєвості, доки досвід забезпечує ефективне функціонування спільноти як цілісності. Руйнування його образу, за умови, що свідомість носіїв досвід} не рефлексивна, а тому не здатна до критичного переосмислення ситуацій життя і свого ставлення до них, загрожує неочікуваністю реакцій на світ. Яв пише К. Юнг, "невігластво — найліпший спосіб перетворення її (людини. — В. М.) на знаряддя зла. Безневинність і наївність не допоможуть... Навпаки... приведуть до проекції невпізнаного зла в "іншого" [21, с. 129]. Унаслідок нерозгорнутості індивідуального досвіду суб'єктів вони не здатні піднестися до усвідомленого переживання буття. Водночас народна художність у її ґенезі та історії — це і суб'єктивна, і об'єктивна передумова творчості. Гармонійна самоорганізація психічних структур у суб'єкті (талант) біля своїх витоків має небайдуже реагування на естетичні вияви дійсності, тобто є історичним "продуктом". Водночас народна художність — це і "матеріал" для професійної художньої творчості. Достатньо згадати міфологічні, релігійні уявлення про світ як передумову формування його художнього образу.

Піднесення на нові якісно вищі рівні осмислення дійсності та формування її художнього образу засобами мистецтва можливе за умови виходу поза межі усталеного досвіду, критичного переосмислення його та розгортання його нового образу, хай і суперечливого, як об'єктивної підстави для рефлексії суб'єкта над буттям. Індивідуалізована художня образність — продукт духовного досвіду, що набув індивідуально-неповторних виявів у художньому формуванні — наслідок сконцентрованості в суб'єкті набутих людством творчих умінь та неповторності їх образу, що поєднав у собі всезагальне в індивідуалізованих досконалих художніх образах. Вона підноситься на вищі рівні об'єктивації образу світу в художньо-образній мові мистецтва.

Народна (типізована) і професійна (індивідуалізована) форми творення художності постійно наявні у кожній культурі й взаємодіють на основі взаємо-доповнення за умови домінування однієї або іншої, залежно від рівня історичного розвитку народу (нації). "Індивідуалізована" образність професійної художності цінна навіть не стільки відображенням специфічно національного життя, скільки неповторним колоритом, у який вкладається його художня тканина. Індивідуалізованість образу світу в його художньому втіленні — це щоразу особливий колорит життєвості, що віддзеркалює у художньому полотні, поетичному чи прозовому літературному творі, музичних образах тощо. Це і є той індивідуалізований світ, що розкривається невичерпним багатством у кожній з найдрібніших деталей художнього цілого, створюючи неповторну його життєвість. Ця неповторність — у загальному настрої твору, в композиції, у виразному мовному колориті тощо.

Зросле багатство видів, жанрів мистецтва, постійне ускладнення художньої мови та неповторності естетично-образної її тканини як на рівні окремого митця, так і національного мистецтва загалом — характерні ознаки європейського класичного мистецтва періоду становлення та розвитку націй (XV—XIX ст.). При цьому співвідношення типізованої та індивідуалізованої образності змінюється відповідно до потреб та запитів життя. Індивідуалізована образність актуалізується як джерело формування неповторної особистості у процесі естетичного переживання художньо досконалої життєвості, явленої у творах мистецтва.

Отже, повнота духовного досвіду, уособлена в образності мистецтва, створюється єдністю сталих не індивідуалізованих образів — символів народної художності та індивідуально неповторних образів професійної художньої творчості. Кожен з названих типів образності виконує своє призначення у житті людства. Перший — утверджує закономірне як повторюване в досвіді, а отже, об'єктивно необхідне для виживання і самозбереження спільноти. Другий — відповідає потребі формування неповторної особистості.

13.6. Діалектика форми і змісту в мистецтві

Теорія художньої форми спирається на загально філософське осмислені цього поняття. Окреслимо деякі найсуттєвіші його аспекти. Формотворенні покладене у фундамент життя. Усі речі та явища світу мають визначень доцільні у собі форми існування. Основою життєвості природи є естетичні визначеність її предметних форм. Уперше поняття "форма" запроваджує в давньогрецькій філософії, набуваючи естетичного забарвлення в атом стичних ідеях досократиків (Геракліт, Демокріт, Левкіпп). Предметний сприймається як наслідок формуючої сили ідеї, що надає матерії визначеної у собі, оформленого буття. Дійсність як така, зазначає О. Лосєв, тлумачиться атомістами як "деяка художня тканина, що виникає на основі певного пер" плетення атомів" [10, с. 152]. У натурфілософії атомістів знаходимо початок ідеї самоорганізації систем матеріального світу (Демокріт). Усесвіт поста естетично визначеним цілим. У філософії Платона світ форм — це світ ідеї Матерія — нульове ніщо. У взаємодії матерії і форми народжується розмаїття чуттєво явлених речей. Формі при цьому належить провідна роль. Предмети втілення ідеї — лише "копія" справжнього світу. Арістотель визначає форм як поняття, тотожне "ідеї" Платона, вирізняючи три рівні форм (сутностей нижчі (предмети чуттєвого світу); вищі ("чисті форми"), поняття, тотожні "ідеї" у Платона; найвища ("перводвигун") — поза матеріальна, джерело всього Космосу. Ідеї Платона та Арістотеля стали вихідними у подальшій розроби естетичної теорії художньої форми, діалектичного зв'язку змісту і форми.

Закони самоорганізації матерії, що чинні в об'єктивному світі, виступають законом свідомої діяльності людини. Формотворення є діяльністю надання визначеної у собі життєвості об'єктам, що уособлюють потребу та творче уміння людини. Особливим видом формування є художня творчість. Це діяльність творення доцільної, визначеної у собі форми, що відображає внутрішнє життя об'єкта. Самоцінне значення такої діяльності — у самоцінності буття прекрасних об'єктів, що уособлюють ідею досконалості.

У художньому формуванні розрізняють поняття "матеріал мистецтва і "матерія образу". Матеріал мистецтва, або зображальний матеріал, — ц матеріальні засоби творення образу (близьке до поняття "матерія", "ніщо" З Арістотелем). Залежно від виду мистецтва, це звуки, фарби, слова тощо. Матерія образу — це предмет втілення, тобто зміст зображеного (ідеї). Прообразом його є реальний світ. Розкриваючи взаємозв'язок природи об'єкт: зображення (ідея) та зображального матеріалу (матерія), Ф. Шіллер пише "...Матеріал (природа зображального) мусить розчинитися у формі (зображуваного), тіло — в ідеї, дійсність — у видимості" [20, с. 56].

У справжньому творі матеріал ніде не промовляє від себе. Він цілком підпорядкований ідеї (тобто узгоджений з природою об'єкта зображення) Лише за такої умови твір буде справді художнім. Ідея у названому значення постає організуючим началом художньої діяльності, позаяк є умовою цілісності твору. Логіка цілісності зумовлена якостями об'єкта зображення. Цікаве обґрунтування цієї думки знаходимо у "Нотатках щодо вправляння пензлем" уже згадуваного китайського художника Цзин Хао.

Випадкове сполучення рис в об'єкті руйнує цілісність твору, уподібнює його монстру, що відштовхує своєю потворністю. Приклад твору-монстра наводить Еліан (II ст.) у "Барвистих оповідях". Геніальний грецький скульптор Поліклет вирізьбив дві статуї на один і той самий сюжет: одну — за смаками натовпу (враховуючи побажання кожного), а іншу — за заковами мистецтва. Виставлені на суд глядачів, вони отримали різну оцінку: одна — схвалення, а інша — загальні насмішки. Тоді скульптор сказав: "Статуя, з якої ви кепкуєте, створена вами, а та, якою захоплюєтесь, — мною". Отже, натовп у своїх порадах виходив із правди факту — з натуралізму форми, а митець — із законів художнього цілого. Цікаво, що Л. Виготський центральною проблемою психології мистецтва вважає "здолання матеріалу художньою формою" [б, с. 17]. Йдеться про підпорядкування матеріалу мистецтва законам творчості, а змісту твору — законам форми. Тут ми вступаємо у сферу усвідомлення вирішальної ролі формуючої здатності творчого мислення та уяви. Справа в тому, що художня форма не тотожна об'єктивній визначеності предметних форм дійсності. Художність мистецтва не має нічого спільного з відображенням так званої правди факту. Образ — лише ідеальна модель буття предметності, наданої їй митцем. Г. Гегель щодо цього наголошує: "Предмети зачаровують нас не тому, що вони такі природні, а тому, що вони так природно зроблені (курсив авт. — В. М.)" [7, т. 1, с. 173].

Художня форма доречна, якщо створює органічну цілісність життєвості предмета зображення. Тому правомірно говорити про форму в мистецтві у двох вимірах: зовнішню і внутрішню. Зовнішня — це художня форма, що визначилася й усталилась як специфічний спосіб буття ідеальної реальності у формах цілісності у певному матеріалі мистецтва (залежно від його виду). Внутрішня — це форма саме даного твору, зумовлена його об'єктивною логікою. Ознакою її краси Ф. Шіллер бачить те, що вона "сама себе пояснює", не вдаючись до понять [20, с. 39—40]. Цікаво у цьому зв'язку вибудувати асоціацію, посилаючись на М. Бердяєва, який наголошує, що тіло людини є перш за все форма, а не матерія: "Парадоксально можна було б сказати, що тіло є дух... Форма тіла належить особі й успадковує вічність (курсив авт. — В. М.)" [2, с. 161]. Отже, людське тіло — спосіб вияву внутрішньої життєвості духу. Властива тілу вертикальна постава, ритм і пластичність рухів, що організовані принципом міри, одухотворений вираз обличчя — зовнішня форма — джерело випромінення духовної (внутрішньої) сутності. Остання визначена у собі і як видова специфіка життя (вид "Людина розумна"), і як індивідуальна його неповторність (Особа).

Внутрішня форма тотожна поняттю "зміст" і застосовується для зручності естетичного аналізу художнього твору. Ця відповідність відображена у мові. У грецькій мові поняття "зміст" означає "утримую разом". Аналогічно в українській "зміст" — це суміщення, об'єднання; у російській "содержание" — взаємне утримування компонентів, на відміну від поняття "содержимое тобто заповнення певної форми деяким чужим його природі змістом (скажімо глечик, наповнений водою).

Змістовне наповнення образу є творенням його меж. Звідси слово "обра означає "обріз", відмежування даного явища від інших. Зміст — це уіціл нення вміщеного, надання йому визначеності, оформленості. Саме названі принцип самоорганізації твору логікою взаємних зв'язків і є фактичним змістом твору (С. Ейзенштейн). Художній зміст — цілісність, сформовано з первинного матеріалу дійсності, що організований логікою художнього цілого залежно від виду мистецтва, його художньої мови, конкретних способів втілення, індивідуальністю митця. Тому поняття цілісність тотожне у мистецтві поняттю досконалість.

У художньому творі виділяються два рівні змісту. Перший зумовлений специфікою мистецтва, а саме: воно є духовною діяльністю творення досконалої життєвості у художніх образах. Другий — рівень конкретної твору, що вкладається у поняття "сюжет", "фабула". У німецькій мої щодо змісту мистецтва вживається два поняття. Перше — "духовний зміст (Gehalt) — для означення мистецтва як специфічного виду духовної діяльності Друге — позначує зміст у звичному розумінні: наповненість сюжетних ліній перебіг подій тощо (Inhalt) [4, с. 278]. Духовний зміст постає організуючої силою всього творчого процесу (загальні закони художнього формування) "Внутрішній зміст" конкретного твору є індивідуально-неповторним виявом всезагального. У такому їх зв'язку знову виникає момент взаємопереход; форми і змісту. Г. Гегель характеризує його так: "Змістом мистецтва є ідея а його формою — чуттєве, образне втілення" [7, т. 1, с. 75]. Йдеться не про будь який їхній зв'язок, а про "вільне, примирене ціле". Узгодженість внутрішньо сутності (ідея) з формою явлення — це закон, що його "річ сама собі дикту і якому одночасно підпорядковується" [20, с. 47]. Усталеність художніх форм як наслідок їх історичного само становлення — засіб закріплення змісту.

Відтак, художня форма є активним засобом організації людських переживань при сприйманні художніх творів. Визначеність художньої форми наданої оформленості почуттям, укладаючи їх у цілісність, узгоджену з логікою роз гортання життєвості образної тканини твору в її межах. Скажімо, поети чий і твір ми переживаємо інакше, ніж прозовий, музичний — інакше, ніж живописний тощо. Більш того, у межах конкретного виду мистецтва, наприклад музики, співпереживання, організоване "легким" жанром (естрадна пісня і "серйозним" (ораторія), якісно різняться за масштабом, глибиною та характером вияву.

Отже, художня форма — це духовний феномен, що збирає й організує в цілісність чуттєво-образну тканину художньої мови твору. Художній зміст — щ ідеальний образ дійсності у специфічному — ідеальному способі втілення у межах твору як внутрішньо організованої форми. Гармонійність взаємодії форми та змісту є умовою існування художності як сутнісної визначеності мистецтва.

Список літератури

Запитання для самоперевірки