Розділ «Тема 13. ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНА МОВА МИСТЕЦТВА»

Естетика

Матеріал мистецтва — поняття, не однозначне за змістом. Класична традиція вживання його пов'язана зі змістовним шаром духовного досвіду. Ф. Шеллінг застосовує його щодо предмета формування, а не засобів: "матеріалом грецької міфології була природа" [19, с. 127]. Він наголошує, що "міфологія є необхідною умовою і першим матеріалом усякого мистецтва"'. Тобто, оскільки предмет мистецтва — це естетично опанований предмет, а міфологія постає першою формою естетичного пізнання природного світу, мистецтво використало її образи як свій "матеріал". У сучасній естетичній теорії як більш уживане щодо сфери художнього досвіду закріпилось поняття "предмет мистецтва".

Поняття "матеріал" вживається у значенні "речового" першоелементу твору як запорука реальності його життя, тобто чуттєво сприймана дійсність буття духу в образі. Поза матеріалом формування твір залишається хіба що задумом, наміром. Відповідно до виду мистецтва використовується різний матеріал для втілення творчого задуму митця: звук — у музиці, колір та лінія — у живопису, слово — у літературі, рух — у танці, тверді матеріали (дерево, камінь, бронза) — у скульптурі тощо. Зазначимо, що так само як предметом мистецтва є не будь-яка, а естетично опанована реальність, так і матеріалом мистецтва є не звуки, кольори чи рухи як фізична реальність, а естетично визначені — музичні звуки, художнє, поетичне слово в літературі, відношення кольорів і світла в живопису, пластичні рухи у танці тощо.

Зупинимося детальніше на об'єктивних підставах зміни поняття "матеріал" мистецтва. Перенесення акценту на засоби формування образу відбувається не раніше, ніж усталиться предмет зображення. Ідея краси як формуюча засада духу і його художніх втілень, тобто як сутнісна основа мистецтва присутня вже в культурах Давнього світу. Втілена у художньому формуванні, вона стає об'єктивною підставою усвідомлення духом себе як самоцінне життєвості. Закономірність цього процесу в діалектиці особливого і всезагального вперше розкрита Дж. Віко ("Основи нової науки про загальну при роду націй"). Початий всезагальності досвіду пов'язані з міфологічною свідомістю. Міфи, зазначає Дж. Віко, звертаючись до давньогрецької міфологи містять відображення реальних стосунків. У них втілена історія звичаїв людей Давнього світу, що усвідомлені як цінні завдяки тому, що надані богами Нагадаємо, що класична естетична теорія визначає міфологію як "необхідну умову і перший матеріал для усякого мистецтва" [19, с. 105].

Виникає запитання: чому міфологія здатна бути лише "матеріалом" мистецтва, а не художньою реальністю як такою? Міфологія уособлює естетичний досвід стосунків людини з природним світом, закономірності якого запозичені з практики взаємин усередині спільнот і піднесені до належного в них — до ідеалу. Разом із тим, попри всю свою поетичність, міфологічна свідомість не підноситься до рівня мистецтва, оскільки не організована в духовно визначену цілісність художньою ідеєю та не здатна вкладати її вияви в індивідуально визначені неповторні образи. Тому міфологія — це "матеріал" і "стихія" поезії. У мистецтві всезагальне набуває індивідуально визначеного життя, що своєю здатністю розгортатися у художньо переконливі форми свідчить про себе як діалектична єдність ідеї та образу.

Цікаво у цьому сенсі простежити перехід міфологічної свідомості до художньої образності мистецтва. Г. Гегель, звертаючись до давньогрецької культури, зіставляє ранні міфологічні уявлення та пізню міфологію. Це дає змогу простежити становлення діалектичного зв'язку всезагального та індивідуального у змісті досвіду. Якщо в ранній міфології він уклався у всезагальні міфологічні уявлення про світ, то в пізній міфології, в міру індивідуалізації досвіду в межах спільнот та усвідомлення його цінності, він укладається в індивідуалізовані образи. Своєю поетичністю пізня міфологія завдячує Гомеру і Гесіоду, що систематизували божественну ієрархію, індивідуалізували образи богів та героїв і надали їм художньо виразної життєвості, завдяки чому мистецтво постало вищою формою, в якій народ уявляв богів та усвідомлював істину, — зазначає Г. Гегель [7, т. 1, с. 110]. Тобто досвід відносин зі світом, що здатний укласти істину в форми краси, реалізує себе у діалектиці всезагального та індивідуального як художньо досконалий. Чуттєвий досвід, піднесений до рівня ідеї й втілений у наданих його носіям індивідуалізованих виявах у художньому формуванні, набуває істинності у формах краси. Отже, предметом мистецтва є світ людського життя у його ціннісних вимірах відповідно до ідеї краси.

Матеріал художнього формування зумовлений ідеєю твору та характером її художнього втілення. Скажімо, ліричні почуття закоханих у скульптурі А. Канови "Амур і Психея" отримали найбільш адекватне втілення у мармурі.

Цей матеріал ніжністю кольору, пластичністю зображуваного здатний найбільш переконливо передати довершену красу людського тіла та внутрішній стан людини: духовну (мармурову) чистоту почуттів закоханих. Бронза як матеріал скульптури слугує втіленню ідей величності та монументальності зображень. Тому вона — переважно матеріал монументальної скульптури. Щоправда, можливості скульптурного матеріалу надзвичайно великі — і драматична напруга почуттів, і самозаглибленість, і титанізм образів героїв Мікеланджело однаково досконало втілені у мармурових статуях: "Скутий раб", "Повсталий раб", "П'єта", "Давид" тощо. Дерево як матеріал скульптури зазвичай вживаний у народній художній традиції.

Отже, твір мистецтва як духовне ціле є наслідком визначеності ідеї та засобів її втілення у матерії художнього формування у специфічний спосіб — шляхом надання життєвої повноти та внутрішньої доцільності кожному з елементів твору як художнього цілого.


13.3. Природа та сутність художнього образу


Поняття образ — засаднича категорія буття: будь-яке відображення є образ, тобто ідеальна сутність. Це утвір свідомості, що існує як суб'єктивна реальність, явище індивідуального досвіду, що уособлює всезагальні здобутки людства. Можна стверджувати, що всі практичні та духовні надбання людства вкладаються у складну систему образів. Для людства вони і є тією реальністю, яку воно сприймає, осмислює і переживає, оформлюючи дух їх змістом. Постати об'єктивною реальністю образ може, лише набувши матеріальних форм виразу (знаки, слова, формули, символи, малюнки тощо). Образ — це універсальна категорія, що закріплює своєю символічною мовою практичні та духовні здобутки людства.

Художній образ — стрижневе поняття естетичної теорії, що є сутнісною основою мистецтва, умовою його життєвості як специфічного типу духовного досвіду та особливого способу його відображення у матерії формування. Художній образ — це специфічний для мистецтва спосіб втілення творчого задуму митця у чуттєво сприймані матеріальні форми засобами художньої мови. Тобто, художній образ — це засіб об'єктивації творчого духу в матерії формування, що надає йому виразних, досконалих способів буття "у формах дійсності". Він є перехідною ланкою, засобом надання естетично опанованій дійсності досконалого ідеального буття у межах твору як духовного цілого.

Поняття "художній образ" варто відрізняти від поняття "художність образу"; вони мають різне змістовне наповнення. Перше відображає специфіку мистецтва як виду діяльності з властивим йому художньо-образним способом відображення світу, тобто художній образ — це спосіб, у який дійсність може явити себе у мистецтві. Поняття "художність образу" означає якісний бік діяльності творення образу та естетичну визначеність наслідків. Художність — цілісне, естетично довершене, внутрішньо переконливе втілені життя в образі. Художня образність, тобто специфічний спосіб буття мистецької реальності, та художність образу, тобто майстерна довершеність твої як художньої реальності, в єдності утворюють естетичну визначеність мистецтва як цілісного, чуттєво сприйманого ідеального буття реального світу. Кожен художній твір — це світ образів, що символізують багатство виявлень ідеальної життєвості у формах досконалості. Як наголошував О. Лосєв, "поетичне власне предмет, на який спрямована поезія, але спосіб його зображенні тобто врешті-решт спосіб його розуміння" [12, с. 63].

Художність мистецтва — самоцінна. Адже це єдино істинний спосіб йог буття як духовної реальності. Г. Гегель переконував, що не можна цінувати мистецтва зводити до моральних повчань, виховання чи бачити у ньому засі наслідування природи [7, т. 1, с. 48—61]. Він спирався на ідеї "Поетики Арістотеля, де зазначалось, що художність є діяльністю творення логіки цілого. Навіть якщо поет припуститься якоїсь фактичної помилки, це не таї вже й важливо, якщо це "не стосується суті самої поезії".

Поняття "художність" сформувалося в естетичній теорії XIX ст. — час коли руйнується стильова єдність художньої творчості. Художні напрями течії, що виникають у пошуках нових естетичних засобів творення образу засвідчують актуальність теоретичної розробки проблем художності.

Художньо-образна мова мистецтва — складна духовна структура, адже кожен елемент художньої реальності є образом; твір як художнє ціле — склад на система образності. Багатство образної структури зумовлює повноту ті глибину ідеального буття естетично опанованої реальності у художньому творі що постає доцільною, здатною до само-розгортання життєвістю. Це життя значно глибшим і більш переконливим, ніж повсякденний плин буденних подій. Безпосереднє чуттєве виявлення сутності в художньому образі становити зміст прекрасного у мистецтві.

Специфіка буття ідеї у формах краси — це буття її у неповторному художньому образі. Відтак духовність у діалектиці особливого і всезагального що властива мистецтву, є джерелом, з одного боку, індивідуалізації духовного світу суб'єкта, а з іншого — його універсалізації. Те, що називають духом народу, нації й що реалізує себе у практиці життя зазвичай не усвідомлено стає предметом усвідомлення і переживаючого відношення саме завдяки мистецтву. Творча індивідуальність митця розгортає неповторне багатство життя, втілюючи його у художньо досконалі, доступні для сприйняття художні образи. Всезагальний зміст духовного досвіду, індивідуалізований щодо форм та способів його життєвості, стає особистісно цінним для суб'єктів сприймання і формує усвідомлені почуття народу, об'єднуючи його у духовне ціле Важливо зазначити, що лише художньо довершені твори здатні гармонізувати дух, надавати йому якісної визначеності, тобто розгортатися в реальності потенційно наявними можливостями.

Художньо-образна мова мистецтва формувалася на ґрунті естетичної образності міфології. Споріднює ці два типи образності мета творення: надання образу, тобто "одушевлення", увічнення предметів і явищ, що усвідомлюються як загально цінні. У міфі мета творення образності має символічно-магічне призначення. Міфологічні образи уособлюють колективний, родовий, надіндивідуальний досвід, втілений у внутрішньо незмінних позачасових образах. Художній образ мистецтва — це відображення всезагально цінного у змісті досвіду через особливе, тобто через індивідуалізований образ життєвості, в якому водночас відбито всезагальне.

Становлення духовного досвіду в мистецтві — це живий процес, у якому через індивідуальне відсвічує образ всезагального — людська творча сутність у багатстві її виявів. Вона об'єктивує себе як духовна цінність і в змісті твору (в світі внутрішньої життєвості героїв), і в естетично-художніх якостях твору як продукту духовно-формуючих умінь суб'єкта творчості — митця. Якісною ознакою мистецтва, завдяки якій воно безпосередньо входить у світ людського життя як новий тип реальності, є переконлива внутрішня життєвість художньо образної тканини твору.

В особливостях образної мови розкривається специфіка відношення мистецтва до дійсності: невідчуженість від свого предмета. Саме тому воно є незамінним джерелом формування цілісності й повноти духовного досвіду в єдності логічного і чуттєвого. Якісна визначеність відношення, що розгортається у творі як рівень доцільності його внутрішньої життєвості, визначає ступінь його переконливості як художнього цілого. Тому твором мистецтва є не будь-яке формування, а саме такий його спосіб та такі засоби, завдяки яким образ говорить "сам від себе", вводить суб'єкт сприймання у свій світ, переконує у власній доцільній життєвості й спонукає до співпереживання. Йдеться навіть не про якості життєвості, що уособлює образ як "суб'єктивне" буття, а про рівень художності його явлення: об'єктивну діалектику розгортання через гармонію чи, навпаки, внутрішні суперечності, аж до духовної вичерпаності. У художньому цілому вона розкривається як невідповідна ідеалу.

Сила художньої образності саме у тому, що ідея постає не деякою умоглядною сутністю, а набуває життєвої повноти та переконливості у чуттєво сприйманих художніх образах. Художньо-образна мова мистецтва відображає такий рівень естетичного відношення до світу, який розгортає буття у внутрішньо доцільні його вияви. Оформляючись ідеєю, вона повертає світу його буття, але тепер уже не як певну плинність і невизначеність, а як його довершеність. Остання може поставати наслідком якісної визначеності реального буття, що "зібралося" у довершену цілісність як органічну йому, а тому уклалося у відповідні ідеальні форми у художньо-образній мові мистецтва. Можлива й інша ситуація: життя "збирається" у цілісність, організуючись межами художнього твору, в просторі якого розгортається внутрішніми суперечностями. У цьому випадку мистецтво відкриває істину про світ, прояснюючи глибину його конфліктів у формах безпосередніх "життєвих" ситуацій. Так воно поіменовує свої проблеми в образах їх конкретних носіїв.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 13. ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНА МОВА МИСТЕЦТВА“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи