Розділ «Тема 4. Сучасна естетична думка або некласична естетика»

Всі ці явища свідчать про суттєву трансформацію предмета естетики. Естетика на зламі століть постає як "транзитна", перехідна. Усвідомлення некласичною естетикою втрати центрального ядра (характерного для класики), розпорошення естетики на багато "естетик" викликало потребу нового її самовизначення в філософсько-культурному просторі. Як символи пошуків нової ідентичності можна розглядати девізи Міжнародних конгресів з естетики - "Естетика як практика" (1995 р.), "Естетика як філософія" (1998 р.), принципово неконцептуальний девіз - "Естетика в XXI столітті" (2001 р.). Самовизначення некласичної естетики пов'язане з її розумінням себе як філософської науки, що має прикладне значення. Найбільш відомим є визначення естетики як філософії мистецтва та культури. При цьому під культурою мається на увазі як духовна, так і матеріальна культура. Згідно Уставу Міжнародної естетичної асоціації "естетика постає як сукупність досліджень, присвячених художній творчості; естетичним цінностям мистецтва, природи, промисловості, повсякденності; співвідношенню естетичної діяльності з економікою, політикою, суспільним життям та іншими вимірами культури" [Маньк., Само рефлексія н.е.]. Таким чином, ми спостерігаємо очевидне й досить потужне зближення предметів естетики й теорії культури і можна говорити про подальше розмивання границь між цими дисциплінами як про ймовірний напрям розвитку сучасної естетики.

Спорт в просторі культури постмодерну

Оскільки спорт не є мистецтвом, говорити про "постмодерний" спорт можна в контексті тих накладень та навантажень, які він відчуває в сучасному культурному просторі. Як найбільш очевидні ознаки постмодерну в спорті можна виділити декілька явищ.

Це диверсифікація (розширення різноманіття) видів спорту й видів змагань, що почалася тоді ж, коли й "стан постмодерна" - у п'ятидесяті-шістдесяті роки минулого століття. Саме в цей період починається неухильне розширення Олімпійської програми (якщо у 1952 році вона нараховувала 18 видів спорту й 149 дисциплін, то у 1992 році вже 25 видів спорту й 257 дисциплін - при постійних спробах МОК обмежу ватиїї ріст). Зростає кількість видів і в професійному спорті. Диверсифікується також і сам спортивний рух - виникає ціле розмаїття нових змагань, які констатуювалися на різних основах: студентські спортивні рухи (виникають у 1945 р.); регіональні рухи: Паназіатські ігри (1951 р.), Південно-Східноазійські ігри (кінець 50-х рр.), Панафриканські ігри (1965 р.), Панамериканські (1946 р.), Панарабські (1953 р.) та ін.; спортивні рухи під егідою різних конфесій: католицтва, мусульманства (пройшли навіть вже чотири ісламських олімпіади для жінок) і безліч інших.

Одна з головних характеристик постмодерну - взаємопроникнення високої та масової культури - виразилася в спорті у виникненні таких видів як стритбол, пляжний волейбол, футзал і їм подібні. Спортсмен-олімпієць чи професіонал - це фігури "великого" спорту, спорту вищих досягнень, тренування і змагання яких проходять в спеціально відведених для цього місцях, з науково обгрунтованим циклом тренувань, за складними, докладно розробленими правилами. Вказані ж види характеризуються спрощеними правилами, які орієнтовані на доступність спорту для великої кількості людей у будь-яких умовах: на бетонованій площадці, на пляжі, футзал - футбол майже у будь-якому приміщенні.

Інший приклад об'єднання "високої" й "популярної" культури, а також тяжіння постмодернізму до діалогу між різними галузями культури (в даному випадку - мистецтва й спорту): дует Монсеррат Кабальє й Фредді Меркьюрі, що з'явився на відкритті літніх Олімпійських ігор у Барселоні (1992). Це явище оцінюється фахівцями як новий крок "у знаходженні форми, що поєднує "класику" та "авангард"" [В. Звєрєва, с. 66] в мистецтві та зближує сфери культури (мистецтво вокалу і спорт) і які не можна було уявити поряд в класичному та навіть модерному культурному просторі. Таких прикладів тепер безліч - достатньо подивитися відкриття Олімпійських ігор останніх п'ятнадцяти років або виступи на Євробаченні.

Інтерес до засвоєння маргінальних (прикордонних стосовно якої-небудь соціальної спільності) сфер життя у своєрідній позитивній формі знайшов вираження в організації спортивних змагань для інвалідів, які мають сьогодні надзвичайну популярність - це, перш за все, Параолімпійські ігри й спеціальні Олімпійські ігри для розумово відсталих дітей ("Спешиал Олимпикс"), особливо популярні в США.

Як "розмивання границь" між "високим" і "низьким" можна розглядати розмивання границі між аматорським і професійним спортом, що найбільш різко виявилося в професіоналізації Олімпійських ігор.

Різноманітні взаємопроникнення спорту з іншими сферами культури й соціального життя: спорт-мистецтво, спорт-політика, спорт- реклама, спорт -- ток-шоу, спорт -- релігія й т.п. також демонструють постмодерністський полілог культурних феноменів.

Гедонізм постмодерну, в якому домінує установка на отримання естетичної насолоди від будь-якої діяльності, викликав появу й поширення таких "чисто" гедоністичних видів як бодібілдинг, шейпінг, аеробіка, фітнес й т. ін. На перший план в цих видах висувається досягнення зовнішньо-досконалої форми людського тіла, яке можна репрезентувати в сучасному візуально-тілесно орієнтованому просторі. Перевага віддається навіть не тільки формі тіла в цілому, а формі окремих м'язів* їх рельєфності. Слід відзначити, що при цьому часто нехтуються інші покажчики тілесної досконалості: стрункість, пропорційність, гармонійність тіла. Окрім того, дійсно естетичне передбачає осмислену діяльність, яка має бути на щось спрямованою, а не замкненою на собі. Естетична осмисленість рухів людського тіла характеризується їх точністю, легкістю, свободою, погодженістю і досягається координуванням цих якостей в прагненні досягти певної мети (досконале оволодіння технічним прийомом, вдалий виступ). Для гедоністичних видів спорту, як правило, характерна відсутність такої мети, яка і складає дійсний зміст тілесної діяльності. її місце займає прагнення знаходити естетичне задоволення від форми власного тіла та його репрезентації. В цьому можна бачити один з проявів поверхневості культури постмодерну.

Постмодерністська "лабиринтоподібна" свідомість знаходить своє вираження у повсюдному поширенні видів так званої "зеленої хвилі": біг підтюпцем (серед лабіринту кущів і дерев), туристичного руху в Америці й країнах Північної Європи, спеціальних курсів або ігор "на виживання" у лісах (Ейхберг, с. 83). Іншою стороною того ж явища є "внутрішня екологія" зеленої хвилі - освоєння міських центрів марафонами, спортивними святами й індивідуальним бігом.

Однією з визначальних властивостей спорту в культурі постмодерна є його медійність. Сучасний спорт вбудований у систему медіа. Медійні технології використовують багатозмістовність спорту. В сучасному суспільстві спорт постає як майже єдиний феномен, який в змозі природно поєднати традиційні культурні риси та інновації. З одного боку, спорт транслює ті вічні смисли, які були йому властиві ще в античності: красу людського тіла, людського духу в прагненні до перемоги та самореалізації, досконалість рухів і т. д. З другого - спорт став сучасним, вдосконаленим і в плані знаряддя, і в плані технологій тренувань, і в плані масового розповсюдження і багато чого ще. Як пише В. Звєрєва, "його можна розглядати як банк стійких соціокультурних змістів, і як місце для апробації нововведень" [Звєрєва, с. 63]. Базою для таких апробацій є автентичність і видовищність спортивного змагання, що забезпечує йому пріоритетне місце в "візуальному" просторі сучасної культури. Існує, безумовно, і зворотний вплив. Специфіка медіа-технологій накладає різноманітне форматування майже на всі сфери спорту. Міняються пріоритети у висвітленні тих або інших видів залежно від їх видовищності, міняються правила й розклад стартів і ігор, інакше будується організація змагань і організація спорту в цілому, народжуються нові види, адаптовані до медіакультури і т. ін. Власники медіа-засобів зацікавлені в спорті - розмаїтість і динамічність змагань для них ідеальний простір для підготовки й реалізації нових ідей, програм, апробації технологій, перевірки нових видів графіки й т. п. Деякі дослідники розглядають щільний симбіоз спорту й медіа скоріше як позитивний і плідний, інші висловлюють із цього приводу сумніви. Одним із серйозних побоювань є ймовірна можливість виродження спорту в студійний варіант, внаслідок переваги в спортивному телебаченні видовищності над власне спортом.

Медіа-засоби є форматом, в якому спорт сприймається глядачем. Завдання полегшення споживання спортивного видовища досягається шляхом полегшення сприйняття, акценту на видовищний компонент, спрощення. Демонструються й пропонуються як "норма" здоров'я, сила, стрімкість, спритність і т. п., інтрига самого змагання й тріумф перемоги. Все це має, безумовно, позитивний, дійсно гуманістичний зміст. Але, разом з тим, значно менше уваги приділяється багаторічнім зусиллям, які: потрібні для цих досягнень і які і є дійсною нормою, а також тому, що наповнює спортивне життя "зсередини": характеру спілкування з людьми, боротьбі із собою, травмам, самозреченню, самопожертві й т. д. Відповідно, ці визначальні сторони спорту не можуть бути побаченими глядачем і не усвідомлюються ними. Максимальна естетизація (тобто підкреслювання естетичних рис, надмірна акцентуація цих рис) й медійна залученість форматують, спрощують спорт і дещо затемнюють, спотворюють його справжній зміст.

Іронічний, евристичний, імпровізаційний, парадоксальний, ігровий характер некласичної естетики дозволяє уводити в її поле все нові феномени. Спорт стає одним з таких феноменів. Деякі дослідники (В. Вельш) бачать сучасний спорт як один з показових прикладів естетизації життя і, навіть, більше - виказуються припускання, що спорт знаходить сьогодні статус мистецтва. Така точка зору стає можливою завдяки тим концептуальним змінам, які перетерпіли всі три поняття - спорт, мистецтво й естетика. Питання співвідношення, зіставлення спорту й мистецтва буде розглянуте у главі "Естетика спорту". Тут, відштовхуючись від розуміння спорту як, насамперед, змагання, розглянемо ЙОГО нові не класичні естетичні виміри.

У класичній ситуації спорт не був і не міг навіть наблизитися до статусу мистецтва тому, що асоціювався скоріше не з естетикою, а з етикою, символізуючи підпорядкування тіла розуму, волі, дисципліні. Спорт цінувався як школа самовладання, вироблення характеру. Однак у XX ст. ситуація змінилася. Тілесність, чуттєвість стали оцінюватися настільки ж високо, як і розум. Спорт різко зблизився з естетикою, дедалі більше він набирає загальних рис з розважальним шоу особливого роду. Це виразилося, насамперед, у значимості естетичної оцінки - акценті на естетичній стороні виконання, естетичній насолоді вболівальників, новому стилі спортивного одягу. Головне ж - це те, що постмодерністський спорт вважається націленим не на підпорядкування, але на прославляння тіла. Це дійсно так і таке прославляння стало можливим завдяки багатьом культурним і соціальним процесам, які призвели до розкріпачення як здатностей сприйняття, так і взагалі свідомості людини. В той же час телебачення, нові медійні технології вивели спорт у візуальний простір культури. Оскільки візуальність є визначальним аспектом сучасної культури, то і спорт набув певного естетичного забарвлення. Сучасному спорту рівною мірою внутрішньо властиві функціональний Й естетичний аспекти, оцінка за художність виконання впливає на загальний результат. І якщо модерністський спорт усе ще розвивався в руслі дисциплінарних стратегій, то постмодерністський спорт бачиться, як націлений на тілесне звільнення. З раба залізної волі тіло перетворилося в естетично досконалий об'єкт. Свідченням таких змін є еротизація спорту, що (зовнішнім чином, в естетичному прочитанні) протистоїть колишньому баченню спорту як аскези.

Що ж стосується знаходження спортом художнього статусу, то воно стало можливим лише в рамках некласичної парадигми, коли мистецтво перестало бути привілейованим предметом естетики. Нині в естетичного більше шансів одержати статус художнього, чим раніше; більше того, естетичне превалює над художнім. До того ж, спорт зближує з естетичною сферою ігровий принцип, який є визначальним в сучасному мистецько-естетичному просторі.

Саме естетизація спорту дає підставу розглядати його в наближенні до статусу мистецтва. Сприяли цьому й тенденції розчинення мистецтва в житті, синтезу мистецтв, дифузії високої й масової культури: границі між видами й жанрами мистецтва, мистецтвом і немистецтвом (спортом) втратили чіткість обрисів, розсунулися, впускаючи в художню сферу все нові феномени. Спорт як один зі знакових елементів масовості став одним з них.

Незважаючи на те, що на відміну від сучасного художника, спортсмен завжди слідує строгим правилам гри, а не творить їх, справжні спортивні події пов'язані з імпровізаційними моментами, елементами творчості. Що ж стосується смислового поля спорту, то його зміст - у природному драматизмі спортивної події: це драма без сценарію, творчість у чистому виді. Елемент випадковості, надзвичайно значимий в спорті, також зближує його з некласичним мистецтвом. Подібно театральному й кіноглядачеві вболівальник самоідентифікується зі спортсменом, з ідеєю досконалого тіла, яку репрезентує спортсмен.

Постмодерністському спорту властиві багато рис сучасної арт-діяльності, що є, як і естетика, відкритим поняттям. На відміну від мистецтва високого модернізму спорт загальнодоступний і в цьому сенсі деякими теоретиками розглядається як постмодерністське мистецтво для всіх (Вельш).

Більше того, популярність, виразність спорту, адаптованість в соціальному просторі викликає спокусу розглядати його навіть як вид сучасного мистецтва. В такому прочитанні він знімає проблему "смерті мистецтва", шо пов'язується з некласичними й постнекласичними руйнаціями традиційної естетики. Не заміняючи мистецтва, спорт виконує деякі його функції для широкої аудиторії, що втратила контакт із елітарним мистецтвом. В естетичному просторі постмодернізму високе, авторське, експериментальне мистецтво й спорт, дизайн - взаємодоповнюючі види сучасних практик.