Розділ «Тема 3. Основні естетичні категорії та принципи мистецтва»

Естетика

Отже, естетична думка в розумінні прекрасного пройшла довгий еволюційний шлях. У процесі історичного функціонування в культурі виробилася ціла система принципів, на яких ґрунтувалося мистецтво в тому або іншому культурно-історичному ареалі (мається на увазі мистецтво європейсько-середземноморського ареалу в історичному інтервалі від Древнього Єгипту до євроамериканського мистецтва XX ст.). Класична естетика виявила цю систему основних категорій та художніх принципів мистецтва, що складали його базу протягом кількох тисячоліть.


Основні категорії естетики



Мимесис


Уже з античності європейська філософська думка досить ясно показала, що основу мистецтва, як особливої людської діяльності, становить мимесис - специфічне й різноманітне наслідування. Виходячи з того, що всі мистецтва ґрунтуються на мимесисі, саму сутність цього поняття мислителі античності витлумачували по-різному. Піфагорійці думали, що музика наслідує "гармонії небесних сфер"; Демокрит був переконаний, що мистецтво в широкому його розумінні (як продуктивна творча діяльність людини) походить від наслідування людиною тварини (ткацтво від наслідування павукові, домобудівництво - ластівці, спів - птахам і т. п.). Більш докладно теорія мимесису була розроблена Платоном й Аристотелем. При цьому термін "мимесис" наділявся ними широким спектром значень, Платон вважав, що наслідування становить основу всякої творчості. Поезія, наприклад, може наслідувати істини й благо. Однак, звичайно, мистецтва обмежуються наслідуванням предметам або явищам матеріального світу, і в цьому Платон вбачав їхню обмеженість і недосконалість, тому що самі предмети видимого світу він розумів лише як слабкі "тіні" (або наслідування) миру ідей.

Власне естетична концепція мимесису належить Аристотелю. Вона містить у собі й адекватне відображення дійсності (зображення речей такими, "як вони були або є"), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, "як про них говорять і думають"), й ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, "якими вони повинні бути"). Залежно від творчого завдання, художник може свідомо або ідеалізувати, підняти своїх героїв (так робить трагічний поет), або представити їх у смішному й непривабливому виді (що властиво авторам комедій), або зобразити їх у звичайному виді. Ціль мимесису в мистецтві, згідно Аристотелю, - придбання знання й порушення почуття задоволення від відтворення, споглядання й пізнавання предмета.

Неоплатоники, поглиблюючи ідеї Платона, вбачали зміст мистецтв у наслідуванні не зовнішньому вигляду, але самим візуальним ідеям (эйдосам) видимих предметів, тобто у вираженні їх сутнісних (прекрасних у його естетиці) споконвічних підстав. Ці ідеї вже на християнській основі були переосмислені в XX ст. неоправославной естетикою, особливо послідовно С. Булгаковим, у принцип софійності мистецтва.

У Середині століття миметична концепція мистецтва характерна для західноєвропейського живопису й скульптури, а у Візантії панує її специфічний різновид - символічне зображення.

В новоєвропейській естетиці концепція мимесису влилася в контекст "теорії наслідування", що на різних етапах історії естетики й у різних школах, напрямках, плинах розуміла "наслідування" (або мимесис): від ілюзорно-фотографічного наслідування видимим формам матеріальних предметів і життєвих ситуацій (натуралізм, фотореалізм) через умовно узагальнене вираження типових образів, характерів, дій повсякденної дійсності (реалізм у різних його формах) до "наслідування" якимсь споконвічним ідеальним принципам, ідеям, архетипам, недоступним безпосередньому баченню (романтизм, символізм, деякі напрямки авангардного мистецтва XX ст.).

В цілому у візуальних мистецтвах з найдавніших часів до початку XX в. миметичний принцип був пануючим, тому що наслідування - створення копії, подоби, візуального двійника, відображення швидко-минучих матеріальних предметів і явиш, прагнення до подолання часу шляхом увіковічення їхнього вигляду в більш міцних матеріалах мистецтва генетично властива людині. Тільки з появою фотографії вона стала слабшати, і більшість напрямків авангардного й модерністського мистецтва свідомо відмовляються від миметичного принципу в елітарних візуальних мистецтвах. Він зберігається тільки в масовому мистецтві й консервативно-комерційній продукції.

Сутність миметичного мистецтва в цілому становить ізоморфне відображення (таке, що зберігає певну подобу форм), або вираження за допомогою образів. Мистецтво - це образне, тобто таке, що принципово не може бути адекватно передане в мові, або формально-логічне, вираження якоїсь значущої реальності. Звідси художній образ - основна й найбільш загальна форма вираження в мистецтві, або основний спосіб художнього мислення, буття твору мистецтва. Мимесис у мистецтві найбільш повно здійснюється за допомогою художніх образів.


Художній образ


Образ взагалі - це якась суб'єктивна духовно-психічна реальність, що виникає у внутрішньому світі людини, в акті сприйняття нею будь-якої реальності у процесі контакту із зовнішнім світом - у першу чергу, хоча існують, природно, образи фантазії, уяви, сновидінь, галюцинацій і т. п., що відображають якісь суб'єктивні (внутрішні) реальності. У самому широкому загальфілооофському плані, образ - суб'єктивна копія об'єктивної реальності. Художній образ - це образ мистецтва, тобто спеціально створюваний у процесі особливої творчої діяльності по специфічним законам суб'єктом мистецтва - художником, феномен.

У результаті тривалого історичного розвитку, на сьогодні, в класичній естетиці склалося досить повне й багаторівневе уявлення про образ і образну природу мистецтва. У цілому під художнім образом розуміється органічна, духовно-ейдетична цілісність, що виражає якусь реальність у модусі більшого або меншого ізоморфізму (подоби форми) і що реалізується (має буття) у всій своїй повноті тільки в процесі сприйняття конкретного твору мистецтва, конкретним реципієнтом. Саме тоді повністю розкривається й реально функціонує унікальний художній світ, згорнутий художником в акті створення твору мистецтва в його предметну (мальовничу, музичну, поетичну й т. п.) реальність, яка розгортається вже у внутрішньому світі суб'єкта сприйняття.

Виниклий твір мистецтва з більшою підставою називають образом, що має, у свою чергу, цілий ряд образних рівнів, або підобразів - образів більш локального характеру. Твір у цілому є конкретно-почуттєвим втіленням у матеріалі даного виду мистецтва образом духовного, об'єктивно-суб'єктивного, унікального світу, у якому жив художник в процесі створення даного твору. Цей образ являє собою сукупність зображувально-виразних одиниць даного виду мистецтва, що виявляє собою структурну, композиційну, значеннєву цілісність. Це об'єктивно існуючий твір мистецтва (картина, архітектурне спорудження, роман, вірш, симфонія, кінофільм і т. п.).

В цілому, зовсім неважливо який конкретний зміст твору, як він сприймається інтелектуально (його поверхневий літературно-утилітарний рівень), або більш-менш конкретні зорові, слухові образи психіки (емоційно-психічний рівень), що виникають на його основі. Для повної й сутнісної реалізації художнього образу важливо й значимо, щоб твір був організований по художньо-естетичних законах, тобто необхідно викликав в остаточному підсумку естетичну насолоду в реципієнта, що і є показником реальності контакту - входження суб'єкта сприйняття за допомогою образу на рівень дійсного буття Універсуму.


Художній символ



Канон


Для ряду епох і напрямків у мистецтві, де переважним був художній символ, а не образ, видну роль у процесі творчості грало канонічне художнє мислення, нормативізація творчості, канонізація системи зображувально-виразних засобів і принципів. Звідси канон став однією з істотних категорій класичної естетики, які визначають цілий клас явищ в історії мистецтва. Звичайно канон означає систему внутрішніх творчих правил і норм, що панують у мистецтві в який-не-будь історичний період або в якомусь художньому напрямку й закріпляють основні структурні й конструктивні закономірності конкретних видів мистецтва.

Канонічність у першу чергу властива древньому й середньовічному мистецтву. Розроблена скульптором Поліклетом система ідеальних пропорцій людського тіла стала нормою для античності й з деякими змінами для художників Ренесансу й класицизму. Вітрувій застосовував термін "канон" до сукупності правил архітектурної творчості. Цицерон використовував грецьке слово "канон" для позначення міри стилю ораторського мовлення. У патристиці каноном називалася сукупність текстів Св. Писання, узаконена церковними соборами.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Л.М.Газнюк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 3. Основні естетичні категорії та принципи мистецтва“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи