Практичне застосування природоохоронних технологій

Екологічна оцінка та екологічна експертиза

Методи екологічного захисту грунтується на фундаментальних закономірностях масоенергопереносу в компонентах біосфери і спрямовані на розсіювання, розведення або трансформацію забруднення (впливу) в нешкідливі сполуки (до безпечного рівня). Необхідно зазначити, що найбільш економічно ефективні захисні заходи, які використовують природні механізми самоочищення геосистем. При хімічному забрудненні кількісною мірою шкідливого впливу виступає об'єм забруднюючих речовин, який геосистема здатна асимілювати. Основні механізми асиміляції такі; винесення забруднюючих речовин із оцінюваної системи площинним стоком і ґрунтовими водами, фізико-хімічна і біохімічна деструкція речовин, переведення токсикантів у нерозчинні форми, сорбція глинистими частинками й органічною речовиною грунту. Руйнування чи трансформація забруднюючих речовин відбувається в результаті окиснення, гідролізу, мікробіологічної деструкції й інших процесів, що призводять до їх розпаду на нетоксичні компоненти. За здатністю до окиснення органічні речовини розташовуються таким чином: насичені й ароматичні вуглеводні < ненасичені вуглеводні < спирти < кислоти. Інтенсивність мікробіологічної деструкції залежить від складності хімічного складу речовини та її поширеності в природному середовищі. Найбільш ефективно відбуваються процеси розкладу легкоокиснюваних органічних речовин, складніше протікає деструкція ксенобіотиків. Прикладом біологічної деструкції є процес мікробіального дехлорування поліхлорбіфенілів в анаеробному середовищі, що веде до втрати ними канцерогенних властивостей. Наступним механізмом є консервація токсичних інгредієнтів – переведення в нерухомі біологічно недоступні форми. Цей механізм реалізується за допомогою фізико-хімічних і біохімічних процесів – консервації водною рослинністю, хемосорбції зваженими речовинами і донними осадами, переведення важких металів у важкорозчинні сполуки (наприклад, сульфіди). Ефективність механізмів стійкості цієї групи пов'язана з ємністю геохімічних бар'єрів (контрастністю і тривалістю). Основними показниками стійкості екосистем до хімічного забруднення є: процеси перемішування і розведення (хвилювання, турбулентність, течія тощо); концентрація кисню і мікробіологічна активність (загальне мікробне число); відсоток проективного покриття рослинністю (включаючи лишайники, мохи і водорості); фізико-хімічні властивості поверхневого горизонту (межа "повітря – ґрунт", "дно – вода" тощо); сорбційні властивості середовища (ємність катіонного обміну).

До технічних систем екобезпеки належать системи захисту атмосферного повітря, захисту водного середовища та поводження з відходами. При розробці заходів з охорони атмосфери на всіх промислових підприємствах встановлюють чи визначають: джерела забруднення атмосфери, склад і кількість промислових викидів; рівні забруднення приземного шару повітря в зонах розсіювання викидів; ГДВ шкідливих речовин в атмосферу кожним джерелом і підприємством у цілому; основні технічні рішення щодо скороченню промислових викидів окремими джерелами і повний перелік заходів з охорони атмосфери, здійснення яких забезпечить санітарні норми забруднення приземного шару в розташуванні підприємства; необхідна кількість пиловловлюючого і газоочисного устаткування, капітальні вкладення і поточні витрати на реалізацію заходів з охорони атмосфери для кожного джерела і підприємства в цілому. Виділяють заходи загального характеру, що сприяють поліпшенню стану повітряного басейну в районі підприємства, і спеціальні, що безпосередньо спрямовані на запобігання забруднення атмосферного повітря. В першу групу включають заходи: територіально-планувальні, які передбачають розміщення об'єктів виробництва з урахуванням природно-кліматичних умов місцевості, а також планомірність відновлення земель; із зменшення площ еродованих техногенних поверхонь за допомогою оптимізації параметрів техногенних утворень; запобігання вітровій ерозії – рециркуляції порушених земель для використання їх в народному господарстві; уловлювання, відведення і очищення пилогазових виділень і викидів.

Очищення стічних вод – обробка з метою руйнування чи вилучення з них певних речовин, які перешкоджають відведенню цих вод у водойми відповідно до нормативних вимог. Методи очищення промислових стічних вод поділять на деструктивні й регенераційні. До деструктивних відносять методи, при яких забруднюючі стічну воду речовини руйнують окисненням, відновленням чи іншими хімічними і фізико-хімічними методами (продукти розпаду вилучаються у вигляді газів і осадів або залишаються в розчині). Оброблені таким чином рідкі відходи підлягають скиданню чи захоронению. Для деструктивної обробки застосовують різні реагентні методи, термічне знищення, біохімічне окиснення тощо. До регенераційних відносяться методи, що дозволяють повернути оброблені рідкі відходи в технологічний цикл, використовувати їх в іншому виробництві чи вилучити з них цінні речовини. Об'єктами регенерації можуть бути вода (забруднені стічні води), хімікати (відпрацьовані розчини, забруднені води), паливно-мастильні матеріали (відпрацьовані оливи, паливо) і навіть багатокомпонентні суміші. Метод очищення рідких промислових відходів вибирають на основі вивчення їх складу і властивостей, доцільності їх регенерації чи утилізації, а також після з'ясування характеру й об'єму водойми, її народногосподарського значення й особливостей використання для визначення можливості скидання відходів.

У зв'язку з великою різноманітністю складу і властивостей стічних вод для їх очищення застосовують механічний, фізико- хімічний, хімічний, біологічний і термічний способи. Механічне очищення використовується для вилучення із стічних вод нерозчинних зважених частинок, які під дією гравітаційних сил випадають в осад, якщо їх густина більша за густину води чи спливають на поверхню, якщо їх густина менша (накопичені осади чи зважені забруднення вилучаються). До способів механічного очищення виробничих стічних вод відносять проціджування, відстоювання, фільтрування і вилучення твердої суспензії за допомогою центрифуг чи гідроциклонів. Щоб полегшити умови експлуатації споруд (головним чином відстійників) застосовують передочищення стічних вод за допомогою пісковловлювачів, жировловлювачів і нафтовловлювачів. Для підвищення ефекту освітлення каламутних і малокольорових вод, розчинів й інших рідин їх після відстоювання фільтрують через вакуумні, наливні й прес-фільтри. Часто замість відстійників застосовують гідроциклони, а для освітлення невеликих об'ємів стічних вод і обезводнення осаду – центрифуги. При фізико-хімічному очищенні змінюють фізичний стан забруднень (полегшує їх вилучення із стічних вод), використовуючи методи коагуляції, флокуляції, флотації, сорбції, екстракції, іонного обміну, діалізу, осмосу, дистиляції, кристалізації, магнітної обробки, електрокоагуляції тощо. Хімічне очищення полягає у використанні реагентів, які, вступаючи в реакцію із забруднюючими речовинами, утворюють нові речовини, що легше вилучаються з води. До нього відносяться нейтралізація й окиснювальний метод. Біологічне очищення стічних вод грунтується на використанні закономірностей біохімічного і фізіологічного самоочищення водойм. До основних пристроїв біологічного очищення відносяться біофільтри, біологічні ставки й аеротенки. У біофільтрах стічні води пропускаються через шар крупнозернистого матеріалу, покритого тонкою бактеріальною плівкою, в якій інтенсивно протікають процеси біологічного окиснення органічних речовин. В біологічних ставках в очищенні беруть участь всі організми, що населяють водойму. Аеротенки – великі резервуари із залізобетону, в яких матеріалом для очищення є активний мул з бактерій і мікроскопічних тварин. Термічне знешкодження стічних вод найбільш поширене за наявності нафтозабруднень.

Збір, утилізація та захоронения промислових і твердих побутових відходів є однією з найважливіших проблем міст і промислових центрів. Окрім власне ТПВ, щорічно утворюються сотні тисяч тонн вологого осаду стічних вод і надлишкового активного мулу на біологічних очисних спорудах – різновиди твердих відходів життєдіяльності населення. Для вирішення цих базових проблем існують технічні прийоми, що дозволяють помітно просунути їх вирішення: селективний збір відходів; скорочення кількості ТПВ; повторне використання утилізованих ресурсів із складу ТПВ (один з видів рециклу ресурсів – компостування більшої частини органічних відходів і внесення компосту як компонента грунтів); спалювання відходів, що не компостуються, з метою скорочення їх об'єму перед депонуванням і рекуперацією частини енергоресурсів (при цьому повинні дотримуватися суворі обмеження на емісію в атмосферу з димовими газами шкідливих домішок і безпечне депонування золи); депонування ТПВ для тривалого зберігання на спеціально підготовлених полігонах (необхідно депонувати тільки ті складові частини ТПВ, що не компостуються і не горять, чи небезпечні при спалюванні). Вилучення з відходів, що містять шкідливі речовини, насамперед, важкі метали і поліхлоровані речовини, – перший пріоритет селективного збору. Знешкодження ТПВ при компостуванні відбувається в результаті їх нагрівання, чим забезпечується життєдіяльність різних мікроорганізмів. При цьому на першій стадії відбувається розвиток неспорових мезофільних мікроорганізмів (температурний оптимум складає 25...30°С). З підвищенням температури створюються умови для розвитку теплолюбних спорових мікроорганізмів – термофілів (мезофіли починають відмирати), оптимум яких – 55...60°С. Температура компостованого матеріалу продовжує підвищуватися і досягає 65...70°С, що є згубним для патогенних мікроорганізмів. В результаті забезпечується знезараження біопалива та компосту. Потім відбувається повільне падіння температури при скороченні кількості термофілів, які переходять у спороподібний стан (знову розвиваються мезофільні мікроорганізми). На завершальному етапі процесу компостування розвиваються целюлозорозкладаючі мікроорганізми. Найбільш проста технологія компостування полягає в складування у штабелі (їх покривають шаром землі або торфу висотою 15...20 см). Рекомендована тривалість компостування ТПВ в штабелях – 12...18 місяців. Отриманий компост очищається від баластних фракцій – скла, каміння, металу тощо (з використанням установки для механізованого сортування). Іншим варіантом технології польового компостування є попереднє подрібнення ТПВ перед укладанням в штабелі за допомогою спеціальних дробарок. У цьому випадку вихід компосту збільшується, а кількість відходів знижується. Більш досконала технологія польового компостування здійснюється на спеціальних секційних майданчиках з водонепроникною основою. Для невеликих міст (до 200 тис. жителів) такі майданчики компостування є реальною альтернативою полігонів ТПВ. Побутові відходи, як правило, захоронюються разом з промисловими, через що у відходи потрапляють отруйні, пожежо- і вибухо-небезпечні речовини (ртуть, сполуки марганцю, хрому, кадмію, хлорорганічні сполуки, залишки нафтопродуктів). Аналіз сучасного стану проблеми відходів обгрунтовує наступні основні рекомендації для розробки ТЕО: необхідно розвивати всі методи зниження маси відходів як на стадії їх утворення (на підприємствах), так і на стадії споживання продукції, скрізь впроваджувати пресування відходів; звалища відходів в їх сучасному стані не прийнятні (в містах необхідно споруджувати сучасні полігони для захоронения відходів); робота будь-якого сміттєспалювального заводу небезпечна для довкілля і здоров'я населення (їх проекти вимагають всебічного опрацьовування).

Полігони ТПВ – це природоохоронні споруди, що призначені для їх складування і забезпечують захист від забруднення атмосферу, грунти, підземні й поверхневі води, перешкоджаючи розповсюдженню патогенних мікроорганізмів за межі майданчика складування і забезпечуючи знезараження відходів біологічним способом. Термін служби полігону складає 15...20 років. Розміщувати їх необхідно з урахуванням вимог санітарних норм з видаленням від найближчої житлової забудови не менше 500 м. По всьому периметру полігону повинна бути влаштована захисна лісосмуга шириною не менше 20 м. Рівень грунтових вод під днищем полігону повинен перевищувати 2 м. Захист від забруднення грунтів, грунтових вод і повітря здійснюється шляхом облаштування спеціального протифільтраційного екрану, укладеного по всьому дну і бортах полігону, системи перехоплення, відведення й очищення фільтрату, системи наглядових свердловин для контролю якості грунтових вод, а також щоденного перекриття заповнених робочих карт полігону шарами грунту, організації системи збору, відведення й утилізації біогазу, обладнання робочих карт переносними сітками для перехоплення легких фракцій (паперу, плівки), що розносяться вітром, рекультивації поверхні заповнених ділянок полігону. До об'єктів поводження з ТПВ відносять місця й об'єкти, що використовуються для збирання, перероблення, утилізації, вилучення, знешкодження і захоронения відходів: сміттєсортувальні комплекси, сміттєперевантажувальні станції, сміттєпереробні заводи, сміттєспалювальні заводи, піролизні установки, полігони ТПВ. Метою розробки матеріалів ОВНС об'єктів поводження з ТПВ є визначення заходів, технологій та устаткування, що забезпечують дотримання сучасних екологічних і санітарних вимог, будівельних норм і правил. Проект ОВНС (надається у складі робочого проекту об'єктів для оцінки державними санітарними органами та державною екологічною експертизою) повинен містити наступні розділи: характеристика території (майданчика) розміщення об'єкта поводження з ТПВ; характеристика об'єкта ТПВ та види і джерела його впливу на довкілля; оцінка впливу об'єкта поводження з ТПВ на довкілля; заходи та технології щодо запобігання або зменшення негативного впливу об'єкта поводження з. відходів на довкілля; аварійні впливи; протиаварійні заходи; заява про екологічні наслідки діяльності.

Різноманітність конструктивних особливостей технічних систем екологічної безпеки (ТСЕБ) величезна. Проте наведені вище базові принципи створення природоохоронних технологій при застосуванні до конкретних умов виробництва з урахуванням сучасного стану місцевих екосистем і природних особливостей територій дозволяють виконати екологічне обґрунтовування проектів і оцінити масштаби їх використання. Розглянемо приклади практичного використання ТСЕБ у різних сферах господарської діяльності. Щодо підприємств ПЕК, то проблемними задачами є: зниження утворення забруднень в джерелі (рециркуляція газів, зниження коефіцієнта надлишку повітря; двостадійне горіння, вдосконалення повітроподачі, пристроїв для горіння, використання гідропалив); зниження забруднень на шляху їх поширення (удосконалення золовловлювачів, способів сіркоочищення, азотоочищення, каталітичного очищення, способів очищення чи утилізації нафтовмісних вод, створення шумоглушників і екранів тощо). Необхідність еколого-економічного регулювання аеротехногенного впливу підприємств ПЕК обумовлена пріоритетністю проблеми скорочення викидів шкідливих речовин у повітряний басейн. Традиційний підхід до зниження цього впливу ґрунтується на оцінці природоохоронної діяльності підприємств ПЕК за кількістю уловлених шкідливих речовин у системах очищення і передбачає оптимізацію технологічних процесів згідно критеріїв екологічної безпеки на всіх етапах технологічного ланцюжка виробництва тепла й електроенергії з органічного палива – вибір палива, підготовка палива, спалювання палива, очищення газів, що відходять, емісія забруднюючих речовин в повітряний басейн. Критерієм вибору палива є максимальний еколого-економічний ефект, що полягає в економічно обґрунтованому використанні палива у технологічному процесі виробництва енергії з мінімальним збитком для довкілля. З цією метою в ТЕО проводиться аналіз технічних характеристик палива – зольності, сірчистості, вологості й теплоти згоряння, а потім – вибір раціональних технологічних елементів: на етапі паливопідготовки передбачається різке зменшення сірчистості палива, використання технології гідропалив, комбінування палива з комунально-побутовими відходами і відходами деревопереробки; на етапі спалювання палива використовується введення рециркуляційних газів, зниження коефіцієнта надлишку повітря, двостадійне спалювання палива; на етапі пилогазоподавлення проектуються електрофільтри, термічна нейтралізація. Підприємства ПЕК негативно впливають на водні об'єкти, в основному, у формі теплового забруднення, яке призводить до цілого комплексу як прямих, так і непрямих негативних наслідків – у 5...6 разів у типовій водоймі-охолоджувачі збільшується випаровування води, що значно підвищує мінералізацію вод, порушує карбонатно-кальцієву рівновагу, знижує розчинність кисню. Основні наслідки теплового забруднення водного об'єкта зводяться до наступного: посилюється чутливість організмів до токсичних речовин; відбувається зміна звичайної водної флори синьо-зеленими водоростями, продукти відмирання яких токсичні; зменшується вміст розчиненого кисню й одночасно збільшується потреба в кисні для дихання організмів і деструкції органічних речовин; змінюється сольовий склад; відбувається заміна видового складу фіто- і зоопланктону на толерантний до високої температури, а на рівні спільнот змінюються функціональні характеристики, що грунтуються на співвідношенні продукції до деструкції. В існуючих водоймах-охолоджувачах підвищення температури води зазвичай перевищує встановлені нормативи, особливо в літній період. Причиною цього часто є некоректний розрахунок розведення нагрітих вод у водоймі, при якому передбачається, що в розведенні бере участь весь об'єм водойми, тоді як зазвичай теплі води запишаються поблизу поверхні водойми і не змішуються з нижніми шарами. Більш правильний підхід – встановлення регіональних нормативів для температур тільки поверхневих вод, а не середніх на всій глибині. Підприємства ПЕК, що працюють на твердому паливі, потребують розміщення золошлаковідвалів, які породжують самостійні екологічні проблеми. Підвищення енергозбереження й екологічної безпеки енергетики необхідно розглядати комплексно за всіма трьома складовими ПЕК: видобування, обробка і транспортування палива; генерація енергії; транспортування і споживання енергії. Всі згадані основні впливи необхідно враховувати при розробці ТЕО енергетичних об'єктів.

Гірничодобувні й гірничопереробні підприємства за ступенем і незворотністю порушень природної рівноваги в екосистемах займають одне з провідних місць серед всіх виробничих комплексів. Підземна розробка родовищ корисних копалин ведеться на шахтах (вугілля, сіль тощо) і рудовищах (руди чорних і кольорових металів). Основна технологічна схема гірничовидобувного виробництва складається з наступних інваріантних до виду корисної копалини операцій: видобування гірничої маси (супроводжується деформацією масиву порід, руйнуванням поверхні, зниженням продуктивності ґрунтів, зниженням стійкості споруд і комунікацій, зміною гідрогазодинаміки масиву й акваторій, зміною хімізму масиву породи, зміною силових полів); вентиляція підземних виробок (забруднення атмосферного повітря пилом і продуктами вибуху); шахтний водовідлив (забруднення підземних і поверхневих вод); переміщення видобутої речовини; складування видобутої речовини (супроводжується відторгненням земель, механічним і хімічним забрудненнями середовища, зміною його аеродинаміки); споживання продукції й утворення твердих, рідких і газоподібних відходів (супроводжується забрудненням акваторій, скороченням водних запасів, зниженням родючості ґрунтів, затопленням, заводненням і деформацією поверхні, газодинамічним, акустичним і радіаційним забрудненням); споживання і виділення енергії (дія силових полів, теплові, світлові й інші фізичні ефекти). Виділяють геомеханічні, гідромеханічні, аеродинамічні, біоморфологічні типи порушень, а до головних різновидів забруднень відносять літосферні, гідросферні, атмосферні, біоценотичні. Основні форми геомеханічних порушень – деформації, провали, виймання ґрунту, насипи; гідродинамічних порушень – зарегульованість, затоплення, виснаження, заводнення, підпір тощо; аеродинамічних порушень – розрідження, збурення, інверсія; біоморфологічних порушень – пошкодження, знищення, розлякування. Серед літосферних забруднень виділяють: засмічення, запорошення, замазучення, закиснення, замулювання тощо; гідросферних забруднень – основні форми сапробних забруднень (забруднення відмерлою органічною речовиною) – евтрофія і гіпертрофія; голобних (забруднення мінеральними речовинами) – засолення хімічними речовинами (твердими, рідкими і газоподібними), закиснення, мінералізація, замутнення і загазованість; атмосферних забруднень – загазованість, зараження, запорошення, задимленість тощо; біоценотичних забруднень – заростання, некроз тощо. Підземні гірські роботи дуже негативно впливають на гідрогеологію прилеглих територій. При вилученні великих об'ємів корисних копалин, особливо з використанням систем розробки з обвалом верхніх порід, в зону зсуву залучаються водоносні горизонти. Великі маси вод, що відкачуються з родовищ, негативно впливають на стан гідроресурсів і ґрунтів не тільки поблизу місця проведення гірських робіт, але і на значних прилеглих територіях. Найпоширенішими забруднюючими речовинами рудникових вод є хлористі сполуки, вільна сірчана кислота, розчинені солі (сульфати заліза, міді, цинку, марганцю, нікелю тощо).

Одним з технологічних процесів на гірничодобувних і збагачувальних підприємствах є відвалоутворення, що передбачає транспортування й укладання на частини земельного відведення гірської породи, що попутно видобувається, неконденційних корисних копалини, шлаку, золи. З видобутої мінеральної сировини 90...95% практично безповоротно втрачається у вигляді твердих, рідких і газоподібних відходів, утворюючи техногенні геологічні тіла, які є джерелами екологічного забруднення. Для цих відходів загальними є такі проблеми екологічно безпечного складування: геомеханічні (збереження стійкості відкосів, прогноз ущільнення відкладі та деформацій слабоводопроникних відкладів); гідрологічні й гідрогеологічні (запобігання поверхневому змиву техногенних відкладів і міграції забруднювачів у поверхневі й підземні води, а також створення захисних споруд – протифільтраційних завіс, екранів тощо; збереження водного балансу території); аерологічні (закріплення поверхонь, що виділяють пил); рекультиваційні. До відходів гірничого виробництва відносяться також ґрунти природного походження, що гідравлічно намиваються, та техногенні наноси: гідровідвали, що формуються при складуванні вскришних порід гідравлічним способом; хвостосховища для відходів збагачення твердих корисних копалини; золовідвали, що акумулюють золошлаки теплоенергетичної галузі; шламонакопичувачі, призначені для тривалого зберігання.

У зв'язку з підвищеною екологічною небезпекою експлуатації намивних території їх розрізняють за класами відповідальності залежно від об'єму складованих хвостів, інженерно-геологічних характеристик складованих матеріалів і ґрунтів основи, конструкції сховища відходів, умов експлуатації, положення породного масиву у рельєфі й відносно інших промислових і цивільних об'єктів. Намивні гірничотехнічні споруди є об'єктами підвищеної екологічної небезпеки, оскільки можуть бути джерелами забруднення повітря, підземних і поверхневих вод, ґрунтового покриву на значних територіях. При традиційній технології намивання у внутрішніх зонах гідровідвалів і хвостосховищ формуються потужні (до 50...100 м) товщі тонкодисперсних матеріалів, які знаходяться протягом десятиліть у неущільненому стані, що визначає їх низьку несучу здатність і виключає можливість раціонального використання намивних територій. Водонасичені слабоущільнені масиви можуть створювати загрозу затоплення прилеглих площ. Техногенні наноси формуються на територіях великих промислових центрів і за їх межами. З інфільтруючими водами поллютанта потрапляють у ґрунтово-рослинний шар і ґрунтові води, а потім поглинаються і накопичуються в рослинах.

Системи екологічної безпеки на гірничих підприємствах орієнтовані на постійний моніторинг геомеханічного стану породного масиву, транспортних шляхів, вентиляційних і водовідливних засобів, а також пов'язаних з ними очисних споруд. Самостійну задачу складає також безперервний аналіз загазованості й запорошеності гірничих виробок для попередження вибухонебезпечних ситуацій. Захист водотоків передбачає: організований стік зливових і технічних вод шляхом устрою спеціальних гідротехнічних споруд (водозбірних лотків, бетонних водовипусків тощо); будівництво відвідних каналів чи пристроїв для пропуску води природних водотоків і перехоплення схилового стоку при розміщенні породних відвалів в балках і ярах; устрій обвалування, нагірних канав, водовідводів тощо при розміщенні відвалів і кар'єрів на схилах; забезпечення заходів з регулювання водного режиму в рекультиваційному шарі; створення водонепроникного екрану за наявності в основі рекультиваційного шару токсичних порід; заходи, що виключають заболочування рекультивованої поверхні; формування відвалів з порід, схильних до горіння, за технологічною схемою, що виключає їх самозагорання (при цьому рекультиваційний шар відвалів повинен створюватися з порід, придатних для біологічної рекультивації). При підземній розробці необхідно: перед відсипанням шахтних відвалів з відведених для них ділянок знімати родючий шар грунту; в рекультивацію земель, порушених внаслідок опускання земної поверхні з утворенням на ній прогинів і провалів, включати зняття родючого шару грунту, планування поверхні прогинів, заповнення провалів гірською породою з подальшим нанесенням родючого шару ґрунту, проведення заходів із запобігання несприятливих процесів (висушування, заболочування, ерозії); при створенні водойм у незаповнення гірською породою шахтних прогинах і провалах дотримуватись умов, сформульованих для водогосподарського напряму рекультивації. Основні технічні напрями реалізації вимог з охорони вод такі: вибір оптимальних методів і ступеня очищення шахтних вод залежно від місцевих умов, з урахуванням можливого використання очищених шахтних вод; застосування спеціальних заходів з ізоляції гірничих виробок від водоносних горизонтів для запобігання чи зменшення величини водогониження під впливом шахтного водовідливу в прилеглому до гірничого підприємства районі.

Водоспоживання при видобуванні й переробці корисних копалин зазвичай пов'язане з господарсько-побутовими і комунальними, виробничими і технічними потребами, а також з пожежегасінням. Основні напрями удосконалення водоспоживання гірничодобувних підприємств – скорочення споживання води з річок, озер і міського водопроводу, а також розширення використання шахтних і кар'єрних вод для господарсько-побутових і технічних потреб. Для цього проводиться детальний аналіз роботи гірничого підприємства і розробляється ситуаційний план розташування водних об'єктів, інженерних споруд і пристроїв з використання й охорони водних ресурсів із зазначенням розташування на місцевості всіх водних об'єктів, ліній водоподачі та водовідведення, водозаборів й інших споруд (рис. 4.2). Схема водоспоживання і водовідведення дає можливість судити про ефективність використання водних ресурсів на підприємстві. При цьому найважливіший вид заходів – створення спеціалізованої сітки спостережних свердловин на великих гірничопромислових об'єктах для контролю за станом підземних вод. Спеціалізовані захисні заходи включають: ліквідацію області забруднення підземних вод шляхом їх відкачування до практично повного стягування контуру забруднення; локалізацію області забруднення (шляхом відкачування забруднених вод до стабілізації контуру забруднення і недопущення подальшого розповсюдження забруднюючих речовин водоносним горизонтом); створення гідравлічних вододілів (завіс) між областю забруднених вод і експлуатованими чистими підземними водами; створення гідравлічного вододілу по вертикалі шляхом одночасного відбору чистих і забруднених вод ярусною системою свердловин; створення непроникних екранів у водоносному горизонті навкруги області забруднення.

Ситуаційний план: 1 –родовище; 2 – збагачувальна фабрика; 3 – пульпопровід; 4 – очисні споруди шахтних вод; 5 – очисні споруди стічних вод збагачувальної фабрики; 6 – відстійник; 7 – селище

Рис. 4.2. Ситуаційний план: 1 –родовище; 2 – збагачувальна фабрика; 3 – пульпопровід; 4 – очисні споруди шахтних вод; 5 – очисні споруди стічних вод збагачувальної фабрики; 6 – відстійник; 7 – селище

Головна умова, виконання якої в матеріалах проекту гірничодобувного виробництва повинен встановити експерт, - застосування таких способів вилучення чи використання природних ресурсів, які взаємно економічно й екологічно виправданні, тобто запобігають порушенню і забрудненню довкілля при оптимальних витратах на процес. Потім він повинен зосередитися на питаннях аварійності гірничого виробництва (необхідно зазначити, що вугільна промисловість є найбільш небезпечною галуззю). Високий рівень травматизму й аварійності в гірничовидобувних галузях пов'язаний з об'єктивними і суб'єктивними причинами (до перших відносяться умови проведення робіт, висока концентрація енергоспоживаючих процесів і механізмів, значні об'єми робочих зон і недостатня інформація про властивості й поведінку навколишнього середовища; суб'єктивні причини пов'язані із застарілими технологіями, незадовільною організацією охорони праці, порушенням правил і норм праці тощо). Системи екологічної безпеки на шахтах і копальнях повинні охоплювати не тільки простір робочої зони, але й всю територію (при необхідності – прилеглу акваторію) шахтного двору, місць транспортування і складування продукції й відходів. У проектах копалень, що сильно обводнені, а також при розробці руд, схильних до розчинення, повинні передбачатися спеціальні заходи з ізоляції гірничих робіт від водоносних горизонтів. Вирішення гідрогеологічних проблем на стадії проектування дозволить зберегти екологічну рівновагу, що склалася. Численність і різноманіття джерел виділення попутних, як правило, забруднюючих навколишнє середовище мас речовини й енергій при видобуванні, переробці, транспортуванні та використанні мінеральної й енергетичної сировини вимагають наявності у проекті результатів ризик-аналізу та прогнозу впливів об'єктів гірничо-видобувного виробництва, створення і підтримки широкої мережі отримання безперервної інформації про інтенсивність впливів і відгук об'єктів довкілля, встановлення екологічних обмежень на технологічні процеси та створення системи екологічної безпеки як для самого об'єкта, так і для пов'язаних з ним екосистем, включаючи населення, що тут проживає.

Підприємства чорної й кольорової металургії ще значніші, ніж вище згадані, джерела забруднень. Нині виплавка 1 т чавуну супроводжується утворенням в середньому 1,2 т відходів збагачення і 0,9 т золи. У кольоровій металургії на 1 т продукції утворюється 100...200 т і більше відходів. Найважливіша особливість кольорової металургії – утворення у процесі переробки сировини токсичних речовин, що забруднюють відходи – сполук сірки, миш'яку, сурми, селену, телуру тощо. До екологічних особливостей технології металургійного виробництва відносяться його водоємність, що породжує проблеми очищення стічних вод, і енергоємність, що побічно впливає на забруднення атмосферного повітря. Екологічні аспекти гідроенергетичних об'єктів пов'язані з їх технологічними і конструктивними особливостями, гідрологічним режимом споруди. ГЕС відносяться до об'єктів підвищеного екологічного ризику залежно від типу греблі (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Допустимий нормами узагальнений ризик реалізації граничних станів для гребель основних типів, 1/рік

Клас спорудВерхня межа ризикуНижня межа ризику
бетонні гравітаційні й контрфорсні гребліарочні греблігреблі 3 ґрунтових матеріалів
I5-10-'5 (10-4)2•10-5 (4•10-3)10-5 (2•10-5)3•10-5 (7•10-5)
II5-10-4 (10-3)2,5•10-4 (5•10-4)10-4 (2•10-4)4•10-4(8•10-4)
III4-10-3(7•10-3)2•10-3 (4•10-3)9•10-4(2•10-3)3•10-3 (5•10-3)
IV6• 10-3 (1,2-10-2)3•10-3 (6•10-3)2•10-3 (4•10-3)5•10-3 (9•10-3)

Примітка: У дужках – ризик для періоду тимчасової експлуатації

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічна оцінка та екологічна експертиза» автора Бобровський А.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Практичне застосування природоохоронних технологій“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • СУТНІСТЬ АНТРОПОГЕННИХ ПРОБЛЕМ ДОВКІЛЛЯ

  • Екологічні проблеми в Україні

  • Проблеми збереження біорізноманіття

  • НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

  • Основні положення Закону України "Про екологічну експертизу"

  • Порівняння й адаптація екологічного законодавства України до чинного в ЄС

  • СПОСТЕРЕЖЕННЯ І КОНТРОЛЬ ЗА СТАНОМ ДОВКІЛЛЯ

  • Державний екологічний моніторинг в Україні

  • Екологічне нормування

  • ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЕКТІВ І ВИРОБНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  • Практичне застосування природоохоронних технологій
  • Управління охороною навколишнього середовища на підприємствах

  • Процедури екологічного супроводу планованої господарської діяльності

  • Критеріальна основа оцінок впливу та методи оцінки інтенсивності техногенних навантажень на довкілля

  • ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДОВИХ СИСТЕМИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОЦІНКИ ПЛАНОВАНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  • Державна екологічна експертиза

  • Громадська екологічна експертиза

  • Державний екологічний контроль за виконанням вимог висновку ДЕЕ

  • СЛОВНИК ТЕРМІНІВ