Практичне застосування природоохоронних технологій

Екологічна оцінка та екологічна експертиза

При перевірці розрахунків узагальненого ризику необхідно проаналізувати повноту переліку чинників ризику, що враховуються, і створюваних ними небезпек за наступною схемою (рис. 4.3). Вплив водосховищ на ландшафти прилеглої території різний в районі верхнього б'єфу (зміна рівня, гідродинамічний вплив на переформовування берегів, затоплення ґрунтів, гідрогеологічні явища у вигляді фільтрації й підпору грунтових вод, у перспективі – кліматичні зміни, замулювання й евтрофікація водосховища) і нижнього б'єфу (ерозія русла і берегів, перешкода міграції риби, накопичення загиблого фіто- і зоопланктону). Серед пріоритетних природоохоронних заходів на ГЕС, що експлуатуються, виділяються загальні технічні рішення із забезпечення екологічної безпеки: відновлення втрачених елементів природного середовища; захист абіотичних і біотичних компонентів природно-технічної системи; імітація природних умов; моніторинг природно-технічної системи; створення сприятливих умов проживання людей. Важливо враховувати екологічні впливи гідротурбінного устаткування, що характеризується великим спектром негативних наслідків (зокрема, травмуванням гідробіонтів, забрудненням водного середовища нафтопродуктами, шумом, вібрацією тощо).

Перетворення небезпек при оцінці узагальненого ризику

Рис. 4.3. Перетворення небезпек при оцінці узагальненого ризику

Під гідротехнічною спорудою (ГТС) розуміються інженерні споруди, що дозволяють здійснювати різні водогосподарські заходи, а також використовувати водні ресурси і запобігати шкідливій дії води і рідких відходів. Виділяють такі види ГТС: морського побережжя (берегозахисні споруди тощо); на річках, озерах і водосховищах; на водних шляхах і портах; гідротранспорті, дренажні й польдерні системи. З метою запобігання аварій і негативних наслідків функціонування ГТС для діючих об'єктів виробляється паспорт безпеки (цей документ вважають одним з різновидів екологічного паспорта природокористувача), що слугує основним обґрунтовуючим документом їх надійності. При складанні паспорта повинні бути визначені всі можливі джерела небезпеки, а також проведено повне виявлення ступеня небезпеки ГТС і розроблені сценарії можливих аварій. Екологічна оцінка ТЕО проектів ГТС охоплює всі сторони взаємодії об'єкта з компонентами довкілля, у тому числі використання наступних засобів і методів гідротехнічного забезпечення: регулювання стоку за допомогою водосховищ гідровузлів; створення підпорів води шляхом будівництва руслових водопідпірних споруд; днопоглиблювальні роботи і регулювання русел; перекриття заплавної гідрографічної сітки глухими дамбами-переїздами; перекриття заплав насипами і дамбами обвалування; рибозахисні й рибопропускні споруди. В результаті впливу засобів гідротехніки розвиваються численні антропогенні зміни.

Діяльність різних видів транспорту – залізничного, автомобільного, водного і трубопровідного – безпосередньо пов'язана з можливістю їх негативного впливу на поверхневі й грунтові води. Водний транспорт для поверхневих вод є самим небезпечним. Стічні води річкових і морських суден містять господарсько-побутові стоки і сухе сміття, що є джерелом надходження у воду біогенних речовин, які сприяють до евтрофікації водойм. Автомобільний і залізничний транспорт також суттєво впливають на водні об'єкти, які розташовані за ходом трас. Йдеться про хімічне забруднення і про фізичні чинники впливу (наприклад, залізничний транспорт є значним споживачем води для обмивання і промивання рухомого складу, охолодження компресорів й іншого устаткування). Об'єм оборотного і повторного використання води на підприємствах залізничного транспорту складає близько 30%, решта скидається в поверхневі водні об'єкти. Характерною особливістю такого екологічно небезпечного простору як автотранспортні канали інтермодальних коридорів є виникнення зон ризику, пов'язаних з погіршенням видимості (серпанки, тумани, смоги) і підвищеним акустичним навантаженням. При будівництві й експлуатації трубопроводів і відводів від них основними впливами на довкілля є порушення грунтового і лісового покривів, а також змінами дренажних шляхів ґрунтових вод. Окрім традиційного дюкерного прокладання трубопроводу в підводній траншеї, застосовуються високонадійні переходи типу "труба в трубі" і підземний перехід під руслом річок (з використанням похилого буріння великого діаметру), що найбільш руйнує грунтовий покрив у смузі відчуження, а інженерні заходи з прокладання траншей, комунікацій та насосних станцій – і верхні горизонти покривних відкладів. Створення траншей і насипів при цьому додатково може призводити до порушень режиму верхніх горизонтів підземних вод, особливо при їх заляганні у вигляді ізольованих лінз і наявності напорів.

У комунальному господарстві граничні норми концентрацій забруднюючих речовин у стічних водах при скиданні їх у водні об'єкти і системи водовідведення в нашій країні встановлюються іноді жорсткіші, ніж за кордоном. Проте дуже часто здійснюється скидання у водні об'єкти взагалі неочищених стічних вод. Окрім цього, об'єм неорганізованого стоку, як правило, значно перевищує об'єм організованого, що повністю позбавляє сутності встановлення жорстких граничних норм концентрації забруднюючих речовин. При технічному проектуванні об'єктів водопровідно-каналізаційного господарства необхідно забезпечити облік екологічних вимог шляхом назначения нормативного ступеня надійності системи та її елементів, визначення умов реконструкції й ліквідації системи. Кількість забруднюючих речовин, що враховуються при визначенні ГДС за басейновим принципом, повинна бути обмежена максимальним внеском в агресивність за кожною лімітуючою ознакою шкідливості (3...5%). Міські стічні води обробляються на станціях аерації, що замикають систему каналізації. Якщо процес відстоювання протікає повільно (може бути пов'язане з наявністю дрібнодисперсних домішок), то вдаються до процесу коагуляції, враховуючи чинники, що впливають на цей процес (температуру, активну реакцію, pH середовища, інтенсивність перемішування і сольовий склад розчину). Коагуляція базується на злипанні дрібнодисперсних частинок під впливом спеціально доданих до них речовин- коагулянтів (солі амонію, заліза, магнію, вапно, шламові відходи тощо), внаслідок чого збільшуються розміри частинок та інтенсивність їх осадження. Коагуляцію можна прискорити доданням флокулянтів – речовин, що створюють з водою колоїдні дисперсні системи (флокуляція – один з видів коагуляції, коли як флокулянт використовують природні органічні й синтетичні високомолекулярні речовини – поліакриламід, білки тощо).

При окислювальному методі токсичні домішки у стічних водах знешкоджують хлором, гіпохлоридом кальцію чи натрію, хлорним вапном, озоном, киснем тощо. Хлор запобігає піноутворенню в жиро• і масловловлювачах, руйнуючи колоїдні системи. Його здатність реагувати з іншими речовинами використовують для вивільнення стічних вод від отруйних речовин (наприклад, сполук ціану). Для хлорування стічних вод і рідких промислових відходів використовують як рідкий хлор, так і хлорне вапно (із вмістом активного хлору 25...35%), яке одночасно коагулює колоїдні речовини завдяки утворенню гідроокису кальцію. Ціановмісні стічні води гальванічних цехів знешкоджують двоокисом хлору. Необхідно зазначити, що застосовувати хлор для знешкодження стічних вод не завжди доцільно, оскільки в деяких випадках після обробки одержують більш токсичні речовини (наприклад, при хлоруванні фенолвмісних стічних вод утворюється токсичний продукт хлорфенол). Окиснення органічних забруднень виробничих стічних вод і рідких відходів можна проводити озоном – одним з найсильніших з відомих нині окиснювачів. За його допомогою можливо одночасно окиснювати органічні домішки, знебарвлювати, дезодорувати і знезаражувати воду. Завдяки високому окиснювальному потенціалу озон може забезпечити найбільший, в порівнянні з іншими способами, ефект очищення стічних вод (при цьому виключаються побічні реакції з утворенням токсичних речовин).

Біологічний метод застосовують для очищення стічних вод і деяких інших рідких відходів, що містять головним чином органічні забруднення. Біохімічне очищення полягає в окисненні органічних домішок у стічних водах за допомогою мікроорганізмів, що здатні в процесі своєї життєдіяльності розкладати їх на мінеральні складові. Процес окиснення може бути аеробним (окиснювальним, з доступом кисню при t = 20...40°С), що використовується при обмеженій концентрації органічних речовин, і анаеробним (відновлювальним, без доступу кисню), що використовується при будь-якій концентрації розчиненої органіки. Біохімічне очищення може протікати у природних умовах (на полях зрошення і фільтрації, біологічних ставках) і в штучно створених за допомогою біологічних фільтрів (активного мулу, аеротенків тощо). Біохімічне очищення – завершальна стадія обробки стічних вод і зазвичай йому передує комплекс інших методів.

Термічне очищення використовується для високомінералізованих стічних вод, а також за наявності органічних токсичних речовин. Термічний метод опріснення за допомогою високих температур називається дистиляцією (випарювання), за допомогою низьких – кристалізацією (виморожування). При дистиляції стічних вод одержують концентровані розчини, з яких виділяють сухий залишок для спалювання, захоронения або подальшого використання. При кристалізації чиста вода утворює кристали льоду, а розсіл, що залишився, з розчиненими в ньому солями розміщується в комірках між ними (температура замерзання розсолу завжди нижча за температуру замерзання чистої води). Для ліквідації бактеріологічного забруднення проводять знезараження хлоруванням (рідким хлором чи гіпохлоритом натрію), озонуванням, бактерицидними лампами, ультразвуком, віброакустичними коливаннями. Для господарсько-побутових стічних вод розрахункова доза хлору у воді повинна складати 10 г/м3 після механічного очищення і 3...5 г/м3 після біологічного, колі-індекс – не більше 1000, час контакту хлору з водою не менше ЗО хвилин.

Одним із нових типів фізико-хімічних процесів знешкодження забруднених промислових стоків і газів є радіаційне очищення при впливі на них прискорених електронів, під дією яких у цих стоках і газах відбувається радіоліз токсичних компонентів і перетворення їх у нетоксичні. Термін "радіоліз" застосовують для позначення хімічних перетворень під дією іонізуючого випромінювання (як наприклад, електроліз означає хімічні перетворення під дією електричного струму, фотоліз – під дією світла, піроліз – під дією тепла тощо). У результаті процесів радіолізу на першій стадії утворюються іони і нейтральні частинки, що мають неспарений електрон і так звані вільні радикали. Вільні радикали, зазвичай, є короткоживучими, оскільки швидко вступають у хімічні реакції. У газовій фазі радикали мають найкоротше життя – 1 год; у твердому тілі їхня рухливість сповільнена, і вони, в окремих випадках, можуть зберігатися досить тривалий час. Особливість хімічних реакцій під дією випромінювання полягає в тому, що звичайна хімічна взаємодія змінюється взаємодією молекул з валентно- ненасиченими частками (атомами, радикалами, іонами) і цих часток між собою. Це суттєво прискорює протікання хімічних реакцій, що визначають процеси очищення від забруднень. Для радіаційно-хімічних процесів характерні високі швидкості; ці процеси можуть відбуватися за нижчих температур, коли аналогічні звичайні реакції не проходять. Іншою важливою перевагою радіаційної технології' є універсальність впливу іонізуючого випромінювання практично на будь-які компоненти, яких у реальних викидах досить багато. Радіаційне знешкодження токсичних домішок у розведених водних чи розчинених газах, що містяться в парі води, полягає в непрямій дії іонізуючого випромінювання на водні системи. Проміжні продукти радіолізу води мають як сильні окисні, так і відновні властивості. Тому радіаційний метод для знешкодження багатьох забруднювальних компонентів є ефективним і універсальним. Джерела випромінювань, що використовуються в радіаційній технології, за своїми фізичними параметрами не можуть викликати так званої наведеної активності у системах, що опромінюються. Системи радіаційної безпеки досить відпрацьовані й дозволяють експлуатувати радіаційні установки без жодної шкоди для обслуговуючого персоналу. Радіаційний метод знешкодження стічних вод має низку переваг, порівняно з традиційними методами, оскільки іонізуюче випромінювання має комплексну дію на оброблену воду; водночас із розкладанням органічних і неорганічних забруднень прискорюються седиментація і коагулятція, усуваються колір і запах, знижуються величини хімічного і біологічного споживання кисню, відбувається дезінфекція води. Бактерицидна дія випромінювання полягає в запобіганні біообростання в технологічних системах, що вкрай важливо для створення замкнутого оборотного водопостачання з безстічними виробничими циклами, практично єдиними можливими технологічними схемами майбутніх виробництв.

Іншим фізико-хімічним методом, що реалізує високоінтенсивні енергетичні впливи на забруднення, є плазмотехнічна переробка Відходів. Цей метод базується на використанні низькотемпературної плазми, тобто іонізованого газу, в якому концентрації позитивних і негативних зарядів рівні (так звана квазінейтральність). Плазма утворюється в результаті впливу На речовину інтенсивних електричних розрядів, надвисокочастотного, лазерного випромінювання й інших впливів. Для проведення технологічних процесів у плазмі створюються спеціальні пристрої чи плазмотронно-плазмові генератори, в яких реалізуються умови високих температур й іонізується речовина, що надходить. Широкого застосування набули високочастотні й електродугові плазмотрони. У високочастотних плазмотронах (потужність зазвичай до 1 МВт) плазмоутворююча речовина нагрівається в розрядній камері (здебільшого вихровими струмами), у дугових (потужність коливається в межах від 100 Вт до 10 МВт) – проходячи через стиснуту електричну дугу з високою концентрацією енергії. При подачі в низькотемпературну плазму відходів відбуваються плазмохімічні реакції й токсичні речовини знешкоджуються до нетоксичних низькомолекулярних продуктів. Через високу температуру в плазмі подані відходи в будь-якому фізичному стані (газоподібному, рідкому і дрібнодисперсному твердому стані) 1 випаровуються, іонізуються й у момент проходження реакційної зони в плазмотроні знешкоджуються. При високотемпературному впливові плазми на забруднення розпад токсичних компонентів протікає досить інтенсивно. Плазмохімічні реактори можуть бути використані для знешкодження практично будь-яких викидів. І радіаційно-хімічний, і плазмохімічний методи знешкодження забруднень відзначаються однією загальною характерною рисою – це процеси хімії високих енергій.

При проектуванні сільськогосподарських об'єктів необхідно враховувати характер і стан існуючого сільськогосподарського використання земель (перелік основних землекористувачів – виробників сільськогосподарської продукції, їх спеціалізацію, площі сільськогосподарських угідь, врожайність основних сільськогосподарських культур, об'єми виробництва, загальне поголів'я худоби і птахів, валові об'єми продукції' рослинництва й тваринництва за останні роки та її вартість; наявність об'єктів виробничого, житлового і культурно-побутового призначення сільськогосподарських підприємств, що стосуються проектованого об'єкта). Характеристики сільськогосподарського використання території району повинні бути винесені на мапу з вказівкою розміщення основних землекористувачів-виробників сільськогосподарської продукції, сільгоспугідь, об'єктів виробничого, житлово-побутового й іншого призначення, розташування проектованого об'єкта і його СЗЗ, селітебних районів й інших елементів картографічної ситуації. Сільськогосподарські райони різноманітні за природними умовами, типами землекористування і ступенем освоєння. Проте їх екологічні проблеми мають багато загального, що пов'язано з наступними обставинами: охоплення антропогенними навантаженнями великих площ, іноді практично на 100%; низька лісистість; значна оголеність й еродованість грунтового покриву; переважання певних видів забруднення у грунтах і воді, пов'язаних з добривами і пестицидами. Перелічене свідчить про специфіку екологічного стану сільськогосподарських районів, правомірність виділення "агроекологічного" типу оцінок території. Основний аспект агроекологічної оцінки – аналіз умов розвитку сільськогосподарських рослин, їх росту, фенології, врожайності, відношення до добрив, хвороб, сезонних змін умов тепла і вологи. При оцінці районів сільського господарства важливо визначити ступінь стійкості екосистем до антропогенних навантажень. Стійкість підвищується від піщаних грунтів до глинистих, від лужних грунтів до кислих, при наростанні річного зволоження і збільшенні біологічної продуктивності як природних, так і культурних фітоценозів. Кардинальні зміни природного середовища сільськогосподарських районів обумовлені тим, що на площах угідь змінюються потоки речовини, порушується твердий, рідкий і розчинений стік. Меліоровані угіддя потребують організації водоохоронних споруд, що перешкоджають змиванню у штучну гідрографічну мережу добрив і біогенних речовин, – відстійників-біоставків, біоканалів, розсіюючих випусків і водоаераційних споруд. Ці споруди реалізують природоімітуючий принцип меліоративного освоєння водозборів (імітують річкове русло в його природному стані), підвищують екологічне різноманіття меліорованих водозборів і створюють комплексні ландшафтно-геохімічні бар'єри на шляху потоків забруднених вод. В цілому екологічні проблеми водної меліорації пов'язані з вторинним засоленням ґрунтів, зниженням запасів гумусу, забрудненням ґрунтів і вод пестицидами і добривами, втратами води на фільтрацію і непродуктивне випаровування, зниженням біологічної продуктивності лісів в зонах впливу осушення.

Ґрунт вважається забрудненим, коли в ньому міститься стільки забруднюючих речовин, що вони можуть стати джерелом вторинного забруднення і створити небезпеку для здоров'я людини. Частіше всього забруднення відбувається сполуками важких металів, вуглеводнями нафтопродуктів, поліароматичними вуглеводнями, поліхлорованими біфенілами і різними органічними розчинниками (найбільш забруднені території транспортних підприємств, зберігання палива, звалища, території металообробних і хімічних підприємств, території залізниць тощо). Обробка і розміщення забрудненого ґрунту вимагають екологічного дозволу, який видає регіональний орган охорони довкілля. В заявці слід представляти, зокрема, результати проведених на території досліджень, проект плану рекультивації й рівень необхідного очищення. При рекультивації застосовують три групи методів. До першої групи відносяться такі методи: 1) розміщення на звалищі – виймання забрудненого ґрунту і його проміжне складування або розміщення на звалищі застосовується найчастіше тоді, коли йдеться про слабозабруднений ґрунт, який використовується на звалищах для покриття сміття; 2) компостування – при цьому шкідливі речовини ґрунту розпадаються в результаті діяльності мікробів за наявності великої кількості кисню, вологи і поживних речовин (здійснюється в буртах чи особливих біореакторах, у т.ч. мобільних контейнерах); йому підлягають органічні речовини (нафтопродукти, креозот, хлорфеноли тощо), що біорозкладаються; не придатні речовини, що легко випаровуються (розчинники і бензин), а також високомолекулярні сполуки (бітум і поліароматичні вуглеводи), що розпадаються дуже повільно; майданчики компостування будуються на непроникній основі; 3) промивання грунту – метод грунтується на відділенні частинок, що містять шкідливі речовини, від грунту за допомогою води (проводиться промивними машинами); перевага методу полягає в скороченні об'єму забрудненого грунту; метод можна застосовувати до таких неорганічних речовин, як важкі метали і ціанід, і таких органічних речовин, як нафтопродукти, поліхлоровані бифеніли, хлорфеноли і креозот; 4) термічна десорбція – метод попередньої обробки, в якому за допомогою нагрівання відділяють шкідливі речовини без одночасної реакції згоряння (десорбовані шкідливі речовини або спалюють, або обробляють активним вугіллям, або піддають каталітичному окисненню; з димових газів частинки відділяються промивними установками чи фільтрами; метод підходить для летких і напівлетких органічних сполук; 5) ствердіння і стабілізація – при цьому шкідливі речовини зв'язуються, щоб вони не могли переходити в навколишнє середовище (шкідливі речовини можна зв'язувати хімічним чи фізичним шляхом; ствердіння направлене на їх цементування за допомогою в'яжучих речовин (цемент, бітум, вапно, силікати і полімери), а стабілізація – на переведення шкідливих речовин в менш розчинну, менш рухому і менш шкідливу форму; оброблений грунт розміщують зазвичай на звалищі), Друга група методів – обробка на місці залягання до необхідної чистоти представлена наступними методами: 1) відкачування грунтового повітря – встановлюють всмоктуючі трубопроводи і вилучають з грунту леткі й напівлеткі сполуки, використовуючи вакуум (вилучення напівлетких сполук полегшують шляхом нагрівання; газ, що виходить, обробляють активним вугіллям чи спалюють з каталізатором); 2) аерування грунтів – у грунті прокладають трубопроводи для вкачування під низьким тиском повітря чи кисню, завдяки чого посилюється діяльність мікробів, що розкладають шкідливі речовини; 3) аерування ґрунтових розчинів – посилення природного біологічного очищення в результаті подачі у ґрунт необхідного повітря для розкладання сполук і поживних речовин (одночасно можна викачувати забруднені ґрунтові води і додавати в них поживні речовини й інші необхідні сполуки, після чого води повертаються в ґрунт); метод підходить для очищення ґрунтів, забруднених бензином, креозотами, хлорованими вуглеводнями. До третьої групи відносяться численні методи ізоляції, покликані запобігати переміщенню шкідливих речовин у навколишнє середовище (шкідливі речовини залишаються на місці, вони можуть викликати проблеми пізніше, якщо ізолюючі конструкції пошкодяться (як ізоляційні матеріали використовують цемент, глину, бетоніт, полімерні й гумові геоплівки, летку золу); забруднений ґрунт ізолюють від дощових, поверхневих і ґрунтових вод, обмежують надходження повітря; метод підходить для ізоляції малорухливих речовин – металів, азбесту, ціанідів тощо.

Ліс займає понад 30% території земельної кулі. В Україні тільки 14,5% займають землі лісового фонду (Німеччина має лісистість 46%, Росія – 42%). Ліси, особливо ліси Українських Карпат, де зосереджена третина запасів деревини нашої держави, мають велике народногосподарське, соціальне й екологічне значення. Однак розвиток лісового комплексу в нашій країні здійснюється без достатнього врахування вимог охорони довкілля. Лісове законодавство передбачає, що всі лісокористування мають здійснюватися в порядку спеціального (здійснюються в межах земельних ділянок лісового фонду – заготівля деревини під час рубок головного користування, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів, побічні лісові користування) і загального (громадяни мають право перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі рослини, квіти, ягоди, гриби тощо) використання лісових ресурсів. Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється за спеціальним дозволом (ст. 53 Лісового кодексу та Правила рубок, пов'язані із веденням лісового господарства й інших рубок). У лісах II групи всі види рубок проводяться способами, що спрямовані на поліпшення породного складу і продуктивності лісів. У лісах І групи дозволяються рубки, що мають природоохоронне значення і сприяють посиленню захисних, водоохоронних й інших корисних властивостей лісів. Нині майже всі ліси України – предмет інтенсивного лісокористування Особливу роль ліси відіграють у прибережній смузі великих водойм, визначаючи стабілізацію температурного режиму, режиму випаровування у весняно-літній період і поведінку локальних атмосферних фронтів у приземному шарі протягом року. Вирубування лісу на водорозділах у багатьох районах країни вже призвело до скорочення меженного стоку на 30...40%, зростанню ерозії грунтів, високих повенів тощо. Актуальними залишаються негативні процеси, пов'язані з: вирубуванням лісів у результаті освоєння території під забудову, прокладанням комунікацій тощо; збільшенням рекреаційних навантажень (витоптування, всілякі забруднення, знищення фауни, збір цінних представників флори тощо); пожежами, що виникають у результаті низького культурного рівня рекреантів і недостатньою лісовою охороною; загибеллю лісів у результаті зміни водного режиму території через будівництво доріг без подальшого гідротехнічного супроводу (наприклад, підтоплення вздовж шосе); браконьєрськими рубками, особливо вздовж лісових доріг. Лісокористування повинно бути організовано у напрямі підтримки оптимальних гідрологічних режимів водотоків.

До лісових земель відносяться покриті лісом площі, зайняті лісонасадженнями природного і штучного походження; не покриті лісом території – вирубки, загиблі насадження і прогалини (площі, на яких раніше ріс ліс і які тимчасово вибули з процесу лісовирощування), а також рідколісся антропогенного походження. До лісових земель також відносяться природні рідколісся, лісонасінневі плантації й розсадники. Практика суцільних вирубок лісу на великих площах (тільки ерозійний коефіцієнт в басейнах річок із суцільними рубками збільшується у 10 і більше разів) показала, що відновлення основних середовищеутворюючих функцій таких територій розтягується на 40...60 років. Під лісовідновленням розуміється створення лісових культур на площах, раніше покритих лісом (на відміну від лісорозведення, яке передбачає створення лісових культур на площах, раніше ним не зайнятих). При штучному лісовідновленні перевага надається створенню культур методом посадки (як правило, використовуються хвойні породи). У приміській зоні великих міст для лісовідновлення використовується крупномірний посадковий матеріал з метою підвищення стійкості насаджень до рекреаційних навантажень.

Проектування й екологічне обгрунтування природозахисних об'єктів включає досить значний перелік споруд і заходів – від особливо охоронних природних територій до сховищ відходів, а також всі реалізації методів інженерного захисту (деякі їх особливості розглянуті вище). Особливо охоронні природні території (ООПТ) утворюють ієрархічну систему – від національного рівня до регіонального і місцевого. В цю систему входять заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ятники природи тощо. Схожі принципи використовуються при проектуванні лісопарків і рекреаційних об'єктів. Мета створення ООПТ – збереження біорізноманіття й еталонних екосистем. Проблема створення будь-яких природоохоронних територій в Україні дуже актуальна, оскільки в багатьох регіонах вони займають лише 0,2...0,7% загальної площі замість необхідних 10...15%. На кожний такий об'єкт складається ТЕО проекту. Попередні науково-дослідні й вищукувальні роботи готують матеріали для визначення можливого статусу, нової ООПТ, орієнтовних меж, розміру і структури земель. Потім проводиться комплексне екологічне обстеження територій та зонування лісів на рівні кварталу; господарства чи ділянки виділу з конкретним призначенням кожного з них. Особливої уваги потребує територія водоохоронних лісів (на ній можуть бути незаконні споруди, незаліснені площі, що не входять до лісового фонду, тощо). Кожна ділянка вимагає проведення набору конкретних господарських заходів, що найбільше відповідають її стану, природним умовам, призначенню. В ТЕО, що направляється на ДЕЕ, послідовно розглядаються мета, задачі створення ООПТ, її правовий статус, види допустимої сільськогосподарської й іншої діяльності в її межах і організаційно-планувальні рішення. В задачі створення ООПТ залежно від планованого статусу можуть входити: збереження цілісності ландшафтів, акваторії озер, річкових систем, рослинного і тваринного світу, пам'ятників природи, історії, культури, архітектури й археології; створення умов для регульованого туризму і відпочинку; розробка і впровадження наукових методів збереження природних й історико-культурних комплексів в умовах рекреаційного використання; відновлення порушених природних й історико-культурних комплексів і об'єктів, що знаходяться у межах земельного відведення ООПТ; здійснення заходів з охорони, захисту лісів і догляду за ними; організація екологічної освіти населення; контроль за дотриманням вимог положення про ООПТ; здійснення заходів з охорони, захисту і догляду за водними системами та їх мешканцями; охорона і відтворювання тваринного світу, 'регулювання його чисельності й проведення необхідних біотехнічних заходів на основі наукових розробок і рекомендацій спеціалізованих установ; проведення екологічного моніторингу. Детально розглядається ландшафтна характеристика території – форми рельєфу, грунтоутворюючі породи, ґрунти, урочища і фації. Оцінюється стійкість природних комплексів. Перелічуються рідкісні й зникаючі види рослин з Червоної книги України. Характеризується зв'язок місць проживання вказаних видів з ландшафтами. Найбільш насиченими особливо охороними видами зазвичай є води і береги озер. Існуючі тут види чутливі до зміни гідрологічного режиму території й інших впливів (нерегульованого збору, витоптування, забруднення, зміни світлового режиму тощо). Важливою характеристикою слугує структура земель (лісистість території, сільськогосподарські угіддя, болота, відчужені землі – населені пункти, лінійні техногенні об'єкти), бонітет лісів тощо. Описується тваринний світ, його видовий склад, наявність видів, що потребують охорону.

Територія ООПТ поділяється на низку функціональних зон. Зона заповідного режиму включає найбільш цінні природні екосистеми даної території. Господарська і рекреаційна діяльність тут заборонена. Зона з режимом гідрологічного заказника забезпечує збереження водозбірних територій верхів'їв річок, збереження цілісності й екологічної чистоти гідрологічної системи, що історично склалася. Зона рекреаційного використання акваторії озер забезпечує цілісність, повноводність і чистоту водойм. На території зони можна розміщувати човнові станції, сторожові кордони, автостоянки, а також проводити заходи зі збереження водойм, охорони і відтворення цінних й інших видів риб та об'єктів наземної фауни. Зона регульованого рекреаційного використання призначена для збереження природних ландшафтів і забезпечення умов для організації повноцінного туристичного маршрутного відпочинку. В ній розміщуються туристські притулки, готелі, мотелі, автостоянки. В охоронній зоні господарська діяльність підприємств і проектно-вишукувальні роботи повинні узгоджуватися з адміністрацією ООПТ і природоохоронними структурами місцевих органів влади. Господарська діяльність в межах ООПТ направлена на забезпечення охорони природних й історико-культурних об'єктів, виконання заходів з догляду за ними і відновленню, а також на організацію регульованого туризму і відпочинку населення. На території ООПТ забороняється діяльність, яка загрожує природним комплексам, у тому числі така, що змінює гідрологічний режим, геологорозвідувальні роботи, заготовка природних матеріалів, будівництво магістральних доріг, трубопроводів, ліній електропередач й інших комунікацій.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічна оцінка та екологічна експертиза» автора Бобровський А.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Практичне застосування природоохоронних технологій“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • СУТНІСТЬ АНТРОПОГЕННИХ ПРОБЛЕМ ДОВКІЛЛЯ

  • Екологічні проблеми в Україні

  • Проблеми збереження біорізноманіття

  • НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

  • Основні положення Закону України "Про екологічну експертизу"

  • Порівняння й адаптація екологічного законодавства України до чинного в ЄС

  • СПОСТЕРЕЖЕННЯ І КОНТРОЛЬ ЗА СТАНОМ ДОВКІЛЛЯ

  • Державний екологічний моніторинг в Україні

  • Екологічне нормування

  • ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЕКТІВ І ВИРОБНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  • Практичне застосування природоохоронних технологій
  • Управління охороною навколишнього середовища на підприємствах

  • Процедури екологічного супроводу планованої господарської діяльності

  • Критеріальна основа оцінок впливу та методи оцінки інтенсивності техногенних навантажень на довкілля

  • ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДОВИХ СИСТЕМИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОЦІНКИ ПЛАНОВАНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  • Державна екологічна експертиза

  • Громадська екологічна експертиза

  • Державний екологічний контроль за виконанням вимог висновку ДЕЕ

  • СЛОВНИК ТЕРМІНІВ