Міжнародне співробітництво та українське екологічне законодавство
Серед основних функцій Української держави окреме місце посідає екологічна функція, сутність якої – гарантування екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території держави, охорона і раціональне використання як окремих природних ресурсів, так і довкілля в цілому, збереження генофонду. Особливість цієї функції полягає в тому, що за своїм змістом вона належить до сфери екологічних відносин, а за формою – до системи правого регулювання суспільних відносин. Реалізується екологічна функція за допомогою економічних, організаційних, ідеологічних і правових механізмів. Конституція України заклала принципи стимулювання ефективного природокористування, охорони довкілля й утвердження екологічної безпеки, основні положення щодо регулювання екологічних правовідносин. В Основному Законі країни – нормативно-правовому акту найвищої юридичної сили, зі 159 статей якої 15 мають пряме чи опосередковане відношення до охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Кожному громадянину в Україні гарантується право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (екологічну безпеку) та відшкодування збитків, заподіяних порушенням цього права, а також право громадян на вільний доступ до екологічної інформації (ст.ст. 16, 50, 60). Зазначена норма публічного права знайшла свій розвиток у Цивільному кодексі України (ст. 293). У Конституцію України закладено цілу систему екологічних форм (хоча норми сформульовані у загальних термінах), які разом утворюють конституційну основу комплексного правового регулювання суспільних відносин у цій сфері.
Правове регулювання охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки складає систему державних заходів і здійснюється за допомогою еколого-правових приписів, які видаються у формі нормативно-правових актів і є основою екологічного законодавства. Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, яким державним органом вони прийняті або затверджені. Екологічне законодавство, об'єднуючи екологічні юридичні норми різного рівня і різної спрямованості, становить ієрархічну структуру, де нормативні акти нижчого рівня за своїм змістом відповідають нормативним актам вищого рівня, а останні – більш узагальненим екологічним потребам. Нормативно-правовими документами, в яких існує екологічне право України, є: 1) міжнародні конвенції й угоди, прийняті Верховною Радою України (ВРУ); 2) закони України; 3) підзаконні акти ВРУ; 4) укази Президента України; 5) нормативно- правові акти Кабінету Міністрів України (КМУ); 6) загальнообов'язкові акти Міністерства екології та природних ресурсів (МЕПР), інших міністерств і відомств; 7) відомчі акти органів державного управління; 8) рішення органів місцевого самоврядування тощо.
Згідно рамкового Закону України (ЗУ) "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 71, розділ XVI "Міжнародні відносини України у галузі охорони навколишнього природного середовища") наша держава бере участь у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля на державному і громадському рівнях відповідно до законодавства та міжнародного права. Якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в українському законодавстві про охорону довкілля, то застосовуються правила міжнародного договору. При цьому слід мати на увазі, що, відповідно до ст. 9 Конституції, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства; укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Особливою віхою міжнародної співпраці у формуванні міжнародного екологічного права стала Стокгольмська конференція ООН з навколишнього природного середовища (1972 р.), яка прийняла Декларацію, що містить 27 принципів екологічно коректної поведінки країн, і Програму дій. На сучасному етапі міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля здійснюється на трьох рівнях – світовому (глобальному), європейському і регіональному (на регіональному рівні міжнародне співробітництво розвивається з урахуванням особливостей географічних і природних регіонів, у межах яких створені й функціонують єдині екологічні системи). Міжнародна правова охорона довкілля грунтується на вироблених спільними зусиллями держав, міжнародних організацій і конференцій принципах. В узагальненому вигляді до цих принципів належать пріоритетність екологічних прав людини, суверенні права країни на природні ресурси в межах її території, вільний обмін міжнародною екологічною інформацією, взаємодопомога країн при надзвичайних обставинах (екологічних катастрофах тощо), неприпустимість екологічного благополуччя однієї держави внаслідок заподіяння екологічної шкоди іншій тощо. Самостійною формою міжнародної співпраці у сфері екології є міжнародні договори (вирізняються договори комплексного (мають глобальний характер) й поресурсового (спрямовані на охорону окремих об'єктів природи) змісту. Міжнародно-правовими угодами регламентуються екологічні проблеми, які мають планетарний характер і які не можуть ефективно регулюватися тільки законодавством однієї або декількох країн. Окрім того, існують екологічні проблеми регіонального характеру, для вирішення яких укладаються міжнародно-правові угоди між державами відповідного регіону. Специфічною формою міжнародного співробітництва є міжнародні конференції з проблем охорони довкілля (перша відбулася в Берні в 1913 р.). Найбільш значимою є Конференція ООН з навколишнього середовища й розвитку в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро, яка прийняла Декларацію Ріо та "Порядок денний на XXI сторіччя", а також були подані відкриті для підписання Конвенції "Про зміни клімату" та "Про біологічне різноманіття". Україна (є членом Ради Європи) здійснює міжнародне співробітництво в області охорони довкілля згідно загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та положень міжнародних договорів нашої країни. Українська держава є учасником понад 100 міжнародних конвенцій, багатосторонніх і двосторонніх угод, пов'язаних з охороною довкілля та раціональним використанням природних ресурсів (слід зазначити, що ще до набуття Україною статусу незалежної держави вона як член ООН була учасником понад 20 міжнародно- правових договорів, що стосуються охорони довкілля). Щодо міжнародних угод двостороннього характеру (укладені КМУ), то це, насамперед, угоди з країнами-сусідами. Міжурядові угоди з питань охорони довкілля Україна має і з Німеччиною, США, Данією й іншими країнами. Цими угодами визначались напрями (охорона повітряного басейну і водних природних ресурсів, моніторинг і оцінка впливу на довкілля, надзвичайні екологічні ситуації, економічні аспекти природоохоронної діяльності, обмін природоохоронною інформацією, збереження біологічної різноманітності, контроль перевезень рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин тощо) і форми (обмін інформацією і нормативною документацією, організація конференцій, робочих нарад, консультацій, проведення науково-технічних, експертних і консультаційних робіт, надання взаємної допомоги у подоланні наслідків промислових аварій або стихійного лиха, що викликають забруднення довкілля тощо) співробітництва сторін у даній сфері. У найближчі роки очікується значне збільшення міжнародних зобов'язань нашої держави, оскільки існує ціла низка конвенцій, приєднання до яких (а також підписання нових) мало б велике політичне значення та значно посилило б можливості галузі охорони довкілля.
Історія міжнародного права в області охорони довкілля починається з Конвенції з охорони дикої природи Африки (1900 р.). В Україні точкою відліку вважають 1967 р., коли була підписана Конвенція про захист працівників від іонізуючої радіації. Міжнародні конвенції набувають чинності на території України в порядку і терміни, що передбачені в них чи узгоджені при підписанні (у разі обов'язковості їх дій на території країни вони приймаються у формі державного закону). У статусі самостійної держави Україна стала учасником цілої низки міжнародних конвенцій.
Конвенція про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті (Еспоо, Фінляндія, 1991 р.) розглядає комплекс заходів із запобігання шкідливого транскордонного впливу в результаті планованої діяльності, а також із його зменшення і контролю за ним. Після створення національного списку об'єктів, що підлягають процедурі ОВНС, Конвенція набула чинності як нормативний документ на території України. Процедура проведення ОВНС при підготовці документації, що обгрунтовує розвиток видів і об'єктів господарської й іншої діяльності згідно затвердженого переліку, є обов'язковою (доцільність її проведення для об'єктів і видів діяльності, що не увійшли до переліку обов'язкових, визначається відповідними органами виконавчої влади), а результатом є висновок замовника про допустимість впливу планованої ним діяльності на довкілля.
Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (м. Хельсінкі, 1992 р.) застосовується стосовно промислових аварій, забезпечення готовності до них і ліквідації наслідків тих аварій, які можуть призвести до транскордонного впливу, включаючи вплив аварій, викликаних стихійними лихами, а також стосовно міжнародної співпраці, яка стосується взаємної допомоги, досліджень і розробок, обміну інформацією і технологією в області запобігання промислових аварій, забезпечення готовності до них і ліквідації їх наслідків. Реалізація положень Конвенції направлена на ухвалення двосторонніх угод щодо повідомлення про аварії на потенційно небезпечних цивільних об'єктах.
Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (м. Женева, 1979 р.) направлена на зменшення викидів, які завдають значного збитку природним ресурсам, що мають життєво важливе екологічне й економічне значення (ліси, грунти, водні ресурси), й історичним пам'ятникам, а за певних умов шкідливо впливають на здоров'я людини. Положення Конвенції в подальшому конкретизуються окремими протоколами (Протокол про скорочення викидів сірки або її транскордонних потоків, щонайменше, на 30% щодо Конвенції, м. Хельсінкі, 1985 р.; Протокол про обмеження викидів оксидів азоту чи їх транскордонних потоків до Конвенції, м. Софія, 1988 р.; Протокол до Конвенції щодо подальшого скорочення викидів сірки, м. Осло, 1994 р. тощо).
Віденська конвенція про охорону озонового шару (1985р.) направлена на прийняття відповідних заходів для охорони здоров'я людей і довкілля від шкідливих впливів, які виникають чи можуть виникнути в результаті людської діяльності, що змінює чи здатна змінити озоновий шар. У виконання цієї конвенції пізніше були прийняті Монреальський Протокол (1987 р.) і Лондонська поправка (1990 р.) щодо речовин, які руйнують озоновий шар. Протокол і поправка орієнтовані на зниження вірогідності антропогенного руйнування озонового шару в Північній півкулі за рахунок припинення випуску, використання і закупівлі реагентів, що руйнують озон, а також реорганізації технології виробництва виробів, які містять речовини, що руйнують озон. З огляду на зазначене в Україну заборонено ввезення озоноруйнівних речовин і продукції, що їх містить, з країн, які не є сторонами конвенції й протоколу, а також вивезення з України озоноруйнівних речовин і продукції, що їх містить, у вказані країни; ввезення і вивезення озоноруйнівних речовин і продукції, що їх містить, в країни, які є сторонами Віденської конвенції й Монреальського протоколу, повинно здійснюватися згідно відповідних ліцензій.
Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням (1989р.) визначає порядок контролю за транскордонним переміщенням небезпечних відходів. У виконання цієї Конвенції в Україні заборонено імпорт небезпечних відходів з метою їх захоронения чи спалювання на своїй території, а також забезпечено державне регулювання транскордонних перевезень небезпечних відходів з урахуванням вимог екологічної безпеки.
Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсаарська конвенція, 1971 р.) направлена на охорону водно-болотних угідь, їх флори і фауни.
Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення (Вашингтон, 1973 р.) направлена на захист деяких видів дикої флори і фауни від надмірної експлуатації у міжнародній торгівлі. Для виконання положень Конвенції Україною прийнятий перелік рідкісних і перебуваючих під загрозою зникнення видів тварин, продаж виробів зі шкіри яких заборонений.
Конвенція про попередження забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів (Лондонська конвенція, 1972 р.) стосується спеціальних проблем прямого забруднення морських екосистем. Учасники конвенції зобов'язалися приймати всі можливі заходи для попередження забруднення моря викидами відходів й інших матеріалів, які можуть зашкодити живим ресурсам і життю в ньому, завдати збитку зонам відпочинку чи перешкоджати іншим законним видам використання (це відноситься до хлорорганічних сполук, ртуті та її сполук, кадмію і його сполук, нафти, важкого дизельного палива і змащувальних олив, гідравлічних рідин, а також сумішей, що містять будь-які з цих речовин).
Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі (2001 р.). Її учасники намітили заходи із скорочення чи усунення викидів стійких органічних сполук в результаті навмисного виробництва й використання. Підписанти Конвенції розробляють і реалізують план виконання зобов'язань із скорочення чи усунення викидів стійких органічних сполук.
Міжнародна конвенція про попередження забруднення із суден (Конвенція MARPOL 73/78). Учасники зобов'язуються виконувати положення цієї Конвенції й тих додатків до неї, якими вони пов'язані, з метою запобігання забруднення морського середовища шкідливими речовинами чи стоками, що містять такі речовини. Змінена Протоколом 1978 р. з поправками, вона стосується не тільки нафти, але й всіх інших видів забруднення морських вод. Основні технічні заходи були представлені в шести діючих додатках до конвенції. Додаток I. Попередження забруднення нафтою. Важливий момент в Конвенції – "спеціальні зони", якими є Середземне, Чорне, Балтійське, Червоне, Північне, Ірландське, Кельтське, Карибське моря, Англійський канал з підходами тощо. У 1999 р. на 43-му засіданні Комітету із захисту морського навколишнього середовища (МЕРС) були прийняті правила, за якими судна, що перевозять нафтопродукти, які важко розкладаються (наприклад, мазут), включаються у список суден, до яких застосовують суворіші вимоги, наприклад, як до танкерів із сирою нафтою. Доповнення, що набули чинності 01.0.1.01, пов'язані з правилом I3G Додатку І. (згідно цього правила існуючі й нові танкери повинні мати подвійні борти). Додаток II. Контроль забруднення, заподіяного шкідливими рідинами. Близько 250 речовин було класифіковані та введені переліком в додаток до Конвенції. Скидання цих речовин чи їх сумішей допускається тільки в приймальні пристрої. Додаток III. Попередження забруднення, що спричиняється шкідливими рідинами, які перевозять в упакованому вигляді чи у фрахтових контейнерах, в автотранспортних і залізничних цистернах. Цей додаток містить загальні вимоги для визначення стандартів стосовно упаковок, маркування, етикеток, документації, навантаження, обмеження кількості, виключень і заяв з метою запобігання забруднення в результаті скидання і викиду шкідливих речовин. Додаток IV. Попередження забруднення, спричиненого стічними водами. Додаток V. Відходи. Цей додаток відноситься до різних видів відходів і визначає відстані від берега й спосіб можливого їх вилучення. Основна вимога цього додатку – заборона на вилучення із судна будь-якого виду пластмасових виробів. Додаток VI. Запобігання забруднення повітря суднами. Введений до складу Конвенції в 1997 р. і направлений на обмеження викидів сполук сірки й азоту з суден, а також забороняє викид речовин, які руйнують озоновий шар. Країни, які ратифікували Конвенцію, зобов'язані погоджувати тільки Додатки І і II.
Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за збиток від забруднення нафтою 1992 р. (Конвенція про відповідальність) застосовується щодо збитку від забруднення, спричиненого на території держави, що домовляється, включаючи її територіальне море й виключну економічну зону, встановлену відповідно міжнародного права.
Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою (1993 р.). Прибережні держави, що приєдналися до Конвенції, можуть приймати заходи, необхідні для запобігання, зменшення чи усунення небезпеки забруднення моря нафтою внаслідок морської аварії чи дій, пов'язаних з такою аварією.
Україна здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення міжнародного співробітництва у галузі охорони довкілля також у рамках природоохоронної діяльності ООН та організацій, що входять в її систему, інших урядових і неурядових міжнародних організацій. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) передбачає вжиття заходів щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища. Міжурядова морська консультативна організація (ІМКО) має на меті сприяння міжурядовому співробітництву в усіх технічних областях, пов'язаних з міжнародним торговельним судноплавством. ' В структурі органів Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) знайшли відображення спеціальні функції в галузі охорони довкілля. До складу Виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питань забруднення довкілля, з кліматичних змін, з питань зміни погоди. У рамках ЮНЕСКО (міжнародна міжурядова організація, спеціалізована установа ООН з питань освіти, науки і культури) розроблений і здійснюється низка важливих наукових природоохоронних програм: "Людина і біосфера" (МАВ – довгострокова міждисциплінарна програма наукових досліджень, метою якої є докладне вивчення структури і функціонування біосфери та її екологічних регіонів, систематичне спостереження за змінами біосфери в результаті впливу людини, прогнозування цих змін), "Міжнародна гідрологічна програма", "Програма вивчення Світового океану", ЮНЕП (UNEP – міжурядова програма, присвячена найбільш гострим екологічним проблемам сучасності), МБП (міжнародна екологічна програма – неурядова багаторічна науково-дослідна програма з вивчення біопродуктивності природних і створених людиною угруповань організмів у масштабах планети). До завдань Продовольчої та сільськогосподарської організації ФАО входить поліпшення харчування і підняття життєвого рівня народів засобами підвищення продуктивності сільського господарства. Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) вивчає вплив цивільної авіації на довкілля та можливості його запобігання. Найголовніше завдання Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) – сприяння запобіганню несприятливих наслідків мирного використання атомної енергії. Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів (МСОП) – неурядова міжнародна організація, яка проводить дослідження і пропаганду охорони природи та раціонального використання природних ресурсів (видає міжнародні Червоні книги).
Екологічне законодавство України як самостійна галузь права почало формуватися у 1990 р. після прийняття Декларації про державний суверенітет України, у розділі "Екологічна безпека" якої проголошено право нашої держави самостійно встановлювати порядок організації охорони природи на її території та порядок використання природних ресурсів. У 1991 р. ВРУ прийняла перший системоутворюючий екологічний ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", який поклав початок реформування у сфері екологічного законодавства і забезпечив регулювання екологічних відносин з урахуванням чинної природоохоронної практики України та міжнародного досвіду у цій сфері. Саме у розвиток його положень вибудовується з того часу система екологічного законодавства України. Численних змін і доповнень при цьому зазнав і сам Закон (вносилася ціла низка змін і доповнень), який став першим і концептуальним вирішенням проблеми законодавчого регулювання питань правової охорони довкілля. Він, як рамковий закон заклав основи поресурсного підходу до визначення системи екологічного законодавства, що не забезпечувало принципу комплексності в регулюванні відносин щодо довкілля як єдиного цілого. В сенсі змісту норм Закону прийнято говорити про організаційно-правовий або економічний (економіко-правовий) механізми охорони довкілля. На сьогодні структурно Закон містить преамбулу, 72 статті, об'єднані у XVI розділів: 1 Загальні положення. II Екологічні права та обов'язки громадян. III Повноваження рад у галузі охорони навколишнього природного середовища. IV Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. V Спостереження, прогнозування, облік та інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища. VI Екологічна експертиза. VII Стандартизація і нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища. VIII Контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища. IX Регулювання використання природних ресурсів. X Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища. XI Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки. XII Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні. XIII Надзвичайні екологічні ситуації. XIV Вирішення спорів у галузі охорони навколишнього середовища. XV Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. XVI Міжнародні відносини України в галузі охорони навколишнього природного середовища.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічна оцінка та екологічна експертиза» автора Бобровський А.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ“ на сторінці 1. Приємного читання.
