• 1. Що таке екологічна етика, її історія.
• 2. Історія екологічної етики за кордоном.
Що таке екологічна етика, її історія
Екологічна етика – це вчення про етичне ставлення людини до природи, основане на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера (суб'єкта), рівноправності і рівноцінності всього живого, обов'язках людини перед природою, а також обмеженні прав і потреб людини.
Екологічна етика – етика смиренності, обережності, турботи, поваги до природи, біорізноманітності та екологічного самообмеження. Як писав О. Леопольд, екологічна етика полягає в обмеженні свободи дій в боротьбі за існування[1]. Приблизно так само пояснював цей термін А. Швейцер: "самообмеження ради життя із благоговіння перед життям"[2]. Довгий час людина ставилася до тварин і рослин так само, як стародавні римляни ставилися до своїх рабів – як до речі. Проте вбивство рабів-гладіаторів ради розваги мешканців стародавнього Риму кануло у вічність, а вбивство диких кабанів ради розваги мешканців Києва або Москви триває. Кабани, лосі, зайці, дикі качки й інші мисливські тварини законом і суспільною мораллю поки "прирівняні" до порожніх консервних банок, по яких також можна стріляти, розважаючись.
Екологічна етика перекреслює цю несправедливу традицію. Вона діє у двох вимірах: розширює моральну турботу в часі (на майбутні покоління людей та інших живих істот) і в просторі (на види та індивіди живих істот та екосистем).
Услід за звільненням людей-рабів вона закликає визволити від рабства тварин-рабів, рослини, всю природу і прирівняти їх за цінністю та правами до людини. Вона вчить, що не тільки до інших людей, але і до представників фауни і флори, ділянок дикої природи, до неживої природи, до космосу ми зобов'язані ставитися як до морального партнера (суб'єкта), а не як до речі.
Іншими словами, екологічна етика відкриває шлагбаум і включає в людське моральне співтовариство всіх великих і малих наших братів – білок, китів, метеликів, сон-траву, мікроби, собак, корів, а також дику природу, Землю і зірки.
Екологічна етика розробляє та обґрунтовує певні моральні норми, принципи і правила, які ми повинні старатися застосовувати у своїх взаємовідносинах із природою, а також використовує внутрішні спонукальні мотиви емоційної, психологічної властивості (співчуття, жалість, любов), акцентуючи на них увагу людини.
У Російській імперії вперше про гуманне, етичне ставлення до тварин було сказано у п. 41 Уставу Благочинності або Поліцейському Катерини II від 08.04.1782 р.[3]
У 1865 році було створено Російське товариство захисту тварин. Звичайно, ні про яку екологію мови тоді йти не могло, також як і про екологічну етику в сучасному розумінні цього терміна. Проте багато позицій тодішніх "захисників тварин" збігаються із поглядами сучасних активістів руху за права тварин.
Ідеологія Російського товариства захисту тварин, основана на любові до живого, знаходила підтримку елітних верств населення Росії. Товариство підтримувалося членами царської сім'ї, царями Олександром II, Олександром ІII, Миколою II. А імператриця Марія Федорівна узяла товариство під свою опіку. Необхідно додати, що етичному ставленню до живої природи сприяла пануюча в Російській імперії православна церква (на гроші церкви видавалися навіть спеціальні книжки для дітей, що пропагували гуманне ставлення до тварин).
Так, у 1900-х роках харківський архієпископ Амвросій видав повчання дітям про милосердя до тварин. Неабияке значення мали і деякі народні повір'я і традиції, що мають явне етичне та екологічне забарвлення ("Горобець маленький, а серце має", "Всякий птах безгрішний, тому що ходить босий")[4].
Інший приклад етичного ставлення до живої природи наводить етнограф М. Харузін. За його спостереженнями російські селяни, що населяли в кінці XIX століття Олонецьку губернію, з великою повагою ставилися до лебедя. Вони не тільки не вживали цього птаха в їжу, але і ніколи не стріляли його. Своє ставлення до лебедя вони пояснювали тим, що лебеді живуть усе життя парами, і якщо убити одного, то другий обов'язково помре від горя за убитим. "Тому убити лебедя великий гріх"[5].
Не можна не відзначити і російську літературу, в якій багато говорилося про етичне ставлення до тварин. Необхідно назвати нині практично забутого поета середини XIX століття Миколу Щербину. У його віршах містяться ідеї багатьох великих екофілософів – Генрі Торо, Альберта Швейцера та Святого Франциска Ассизського.
На честь останнього Всесвітній день захисту тварин оголошується 4 жовтня – в день пам'яті Святого Франциска Ассизського (він помер 4 жовтня 1226 року), релігійного мислителя і філософа, який проповідував любов до всього живого на Землі. Трепетне ставлення до будь-якого прояву життя, до всіх живих істот, здатність співчувати і відчувати їх більш гостріше свого власного зробили його святим, шанованим у всьому світі. Рішення відзначати Всесвітній день захисту тварин було прийняте 4 жовтня на Міжнародному конгресі прихильників руху захисту природи, який відбувався у Флоренції в 1931 році.
Значущу роль у розвитку ідей екологічної етики і пропаганди гуманного ставлення до живого на рубежі ХІХ-ХХ століть відіграв великий російський письменник Лев Толстой. Наприкінці свого життя він активно виступав проти любительського полювання, вбивства і мучення тварин ради розваги, проповідував вегетаріанство. У своєму класичному есе "Не убий" він писав: "Як у всякій етичній діяльності, так і в дотриманні заповіді "Не убий", справа не в досягненні цілковитої досконалості, а тільки в тому, щоб якомога більше наближатися до неї: якомога менше вбивати усяких живих істот"[6]. Письменник підтримав у 1890 році антимисливське видання свого сподвижника і друга В.Г. Чорткова "Зла забава" (що викликало першу в Російській імперії дискусію про моральність полювання) і написав до нього передмову. Етичному ставленню до тварин присвятили свої роботи В.Г. Чортков "Життя одне" (1912), О.К. Єльський "Почуття жалю до тварин" (1879), М.І. Лісовський "Німі страждальники: [бесіда про тварин]" (1902).
Значний внесок наприкінці XIX – поч. XX століття у розвиток ідей екологічної етики зробили вегетаріанські[7] товариства Російської імперії, що пропагували любов до всього живого, жалість до тварин, виступали проти вівісекції і спортивного полювання. Статті на цю тему публікувалися в журналах "Вегетаріанський вісник" (1904-1905) і "Вегетаріанський огляд" (1909-1915, м. Київ). Один з лідерів російських вегетаріанців, відомий московський видавець І.І. Горбунов-Посадов у журналі "Вільне виховання" у 1909 році опублікував статтю "Співчуття до тварин і виховання дітей", яка в 1910 році вийшла у збірнику про тварин. У ній автор підняв питання про права тварин: "Неповагою до права тварин на життя, до права їх на хоч яку-небудь частку свободи, на увагу, на милосердне ставлення до них, неповагою цією люди пронизуються з дитинства"[8]. Пізніше ним був написаний "Гімн російських вегетаріанців".
Не можна не відзначити важливу роль багатьох російських та українських письменників, що створили в цей час немало творів, які мали явний екоетичний контекст: М.П. Арцибашев "Кров", Д.В. Григорович "Гірка доля", Л. Українка "Лісова пісня", М. Реріх "Не вбивати", М. Коцюбинський "Лист", Д. Мамін-Сибіряк "Оленя", "Сіра шийка", І. Тургенев "Муму", "Усюди любов", "Перепілка", А.П. Чехов "Каштанка", Л.М. Толстой "Перший ступінь", "Хлопчики і жаби", "Як тіточка розповіла про те, як у неї був ручний Горобець-Живчик", О. Добролюбов "Скарга берізки під Трійцю", С. Єсенін "Пісня про собаку", "Лисиця", "Корова", В. Маяковський "Добре ставлення до коней", Ф. М. Достоєвський "Щоденник".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічна етика» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВВЕДЕННЯ В ЕКОЛОГІЧНУ ЕТИКУ“ на сторінці 1. Приємного читання.
