ВВЕДЕННЯ В ЕКОЛОГІЧНУ ЕТИКУ

Екологічна етика

На початку XX століття в Російській імперії зародився рух на захист пам'ятників природи, в якому учені Г.О. Кожевников, А.П. Семенов-Тянь-Шанський, Д.К. Соловйов, І.П. Бородін, Д.М. Кайгородов та інші розробили етико-естетичний (на відміну від наукового або господарського) підхід.

Виступаючи у 1908 році на Всеросійському ювілейному акліматизаційному з'їзді, проф. Московського університету Григорій Олександрович Кожевников поставив питання, вперше в країні, "про право первісної природи на існування"[9]. Петербурзький проф. Андрій Петрович Семенов-Тянь-Шанський у 1919 році продовжив думку Кожевникова: "... Адже є ще один бік у справі охорони осередків вільної природи, на якому мені хочеться, хоча б на хвилину, зупинитися. Нагадати про нього особливо доречно у наш час розпалу чисто матеріалістичних прагнень і, незважаючи на хвилю підйому соціалістичних ідей, все ж таки, на жаль, егоїстичних настроїв. Це – бік питання чисто етичний"[10]. В іншій своїй статті, опублікованій у 1912 році, А.П. Семенов-Тянь-Шанський писав: "... треба систематично виховувати в населення почуття жалісливої любові до всього живого, до всього, що має право на існування поряд із людиною. Етичне виховання повинне стримувати розвиток вузько- і часом тупоутилітарних поглядів, які так часто домінують в селянському середовищі"[11].

Серйозним внеском у розвиток екологічної етики в Росії стало видання у 1899 році в Санкт-Петербурзі книги російського лікаря С. Фішера "Людина і тварина. Етико-юридичний нарис". Автор вперше в Росії заявив, що: 1) держава повинна охороняти інтереси тварин; 2) ця охорона повинна виражатися у правових нормах; 3) кращим засобом для цього є визнання правової особистості тварин, тобто наділення тварин деякою часткою правоздатності. На думку С. Фішера, всі тварини (не тільки домашні) "заслуговують безпосередньої кримінально-правової охорони ради самих себе"[12]. У 1903 році в Москві вийшла книга ученого-історика Московського університету П.В. Безобразова, яка так і називалася "Про права тварин". Ці праці і до сьогодні є визначними пам'ятками російської етичної думки по відношенню до природи.

Причому необхідно відзначити, що етичні питання по відношенню до природи піднімалися не тільки столичними природоохоронцями, але і на периферії. Організатор Астраханського заповідника, астраханський краєзнавець В. Хлєбніков (батько поета Веліміра Хлєбнікова), виступаючи у 1919 році на з'їзді лісоводів в Астрахані, заявив: "Людині легше перемогти і підкорити собі сили природи, чим саму себе. У цій боротьбі людини із своїми спрадавна спадковими звіриними потягами одним з найважливіших засобів для перемоги є звичка. Кожна пролита крапля чужої крові полегшує пролиття наступної краплі і, навпаки, чим рідше людина бачить кров, тим важче їй дивитися на неї. Для вдосконалення людської особистості у повному високому розумінні цього слова шкідливе усяке вбивство, шкідлива навіть участь в ньому..."[13].

У 1922 році "філософський пароплав" вивіз із Росії всіх ідеологічних супротивників з числа інтелектуалів, професорсько- викладацького прошарку, журналістів, письменників, релігійних і політичних філософів. Розвивати питання екологічної етики стало нікому. У 30-х роках, як образно пише А. Стручков, "голоси естетично-етичного підходу замовкли в пустелі “соціалістичного будівництва”"[14].

Етико-естетичний підхід міг народитися тільки у висококультурному середовищі певної частини діячів охорони природи, переважно великих академічних учених – зоологів, ботаніків, географів, часто вихідців із дворянських сімей – знавців і любителів поезії, живопису, театру. Як цілком справедливо відзначив санкт- петербурзький історик Д.О. Александров: "Повсякденність цих учених забарвлена в естетичні та етичні тони, значення життєвого досвіду виявляються етичними та естетичними"[15]. Сама охорона природи здавалася їм ближче до охорони пам'ятників культури як за етичними, так і естетичними та релігійними міркуваннями. Саме ці люди відігравали важливу роль у російській заповідній справі та охороні дикої природи. Проте пізніше (аж до 70-80-х років XX століття) їм на зміну у заповідну справу прийшли лісники і біологи- мисливствознавці (переважно випускники Московського пушно- міхового інституту (МПМІ), учні відомого реформатора природи П.О. Мантейфеля). Замість етико-естетичного вони проповідували господарський, науково-реформаторський підхід в охороні природи. Більшою мірою вони були далекі від будь-якої етики чи естетики – час і їх спосіб життя виховали нових діячів заповідної справи в СРСР прагматиками.

Радянські філософи заперечували екологічну етику, оскільки вона не мала класового підходу, розглядала ставлення людини до природи, а не людини до людини. У філософському словнику у термінах "етика" і "мораль" говориться "про нормативну регуляцію відносин людей одні з одними і з суспільним цілим (колективом, класом, народом, суспільством)", але зовсім не із природою[16].

"Любов до природи, названу тут інтимним ставленням до неї, не можна ототожнювати ні з моральним, ні з етичним ставленням (...). Дуже сумнівно і вживання етичних понять у відношенні до природи. Вирубування лісу і забій худоби не є антиморальним вчинком. Об'єктом морального або антиморального ставлення може бути лише людина і суспільство. Тому антиморальним у діях, що стосуються природи, може бути лише те, що завдає шкоди людині або суспільству...", – вважав ленінградський філософ В.П. Тугаринов[17]. Московський д-р філос. наук А.А. Гусейнов накинувся на Альберта Швейцера: "Проте беззаперечно одне: принцип благоговіння перед життям не може бути прийнятий як основний сенс етичної діяльності, він внутрішньо суперечливий і за своєю суттю антисоціальний. (...)"

[18]

. За Гусейновим, природа має етичний зміст не сама по собі, а тільки "розглянута у світлі інтересів і цілей суспільної людини! (...) Ми за природу для людини, але проти обожнювання природи, проти поклоніння всьому живому, проти фальшивої сентиментальності..."

[19]

.

І хоча ці роботи були опубліковані в 1970-х роках, погляд більшості філософів уже на пострадянському просторі на екологічну етику не змінився. Д-р філос. наук Російської академії державної служби А. Назаретян спільно з аспірантом І. Лисицею у дусі кращих ідеологічних напрацювань пишуть: "На жаль, потік агресивної біоцентричної літератури майже не піддавався критичній оцінці..." Що ж до швейцеровського гасла "благоговіння перед життям", то воно, виявляється, "підхоплене апологетами війни і насильства" і зробилося "притулком фарисеїв"[20].

Якщо радянські філософи відмовили екологічній етиці у праві на життя, то можна припустити, що вона могла б розвиватися у середовищі радянських письменників або учених-природоохорон- ців. Проте не відбулося і цього. Причин багато. Одна з головних – практично повна відсутність в СРСР зарубіжної літератури з екологічної етики. Книга "Культура і етика" А. Швейцера вперше в СРСР була видана лише у 1973 році і вийшла з грифом "Тільки для наукових бібліотек" (а його інші книги "Вчення про благоговіння перед життям" та "Філософія і рух на захист тварин" не перекладені російською мовою і дотепер). "Календар піщаного графства"

О. Леопольда вийшов в СРСР лише у 1980 році, та і то до цієї книжки радянські читачі поставилися більше як до роботи з екології і записок натураліста, до розуміння ж етичних істин вони ще не були підготовлені. Був у 1962 році виданий "Уолден" Генрі Торо (його есе "Прогулянка" – лише в 1990 році), однак вони залишилися непоміченими радянськими читачами. Що ж до інших зарубіжних фахівців у галузі екологічної етики, то вони дотепер не відомі на пострадянському просторі. Так про що можна говорити, якщо навіть американського журналу "Екологічна етика" немає в бібліотеках великих міст країн СНД. А що до етичних поглядів російських піонерів охорони природи – Г.О. Кожевникова, В.Г. Чорткова, А.П. Семенова-Тянь-Шанського й інших, то вже на початку 1930-х вони були віддані "анафемі" і забуті.

Як результат багато радянських природоохоронців і письменників розглядали екологічну етику лише під кутом заборони полювання, обмеження на вживання у їжу м'яса тварин і припинення мук домашніх тварин. Народжувалися такі утопічні й анти- екологічні речі дилетантів, як перевиховання диких тварин з метою оволодіння ними навичками людської мови і відмови від поїдання м'яса[21]. Зате абсолютно поза впливом екологічної етики існували такі пріоритетні в СРСР напрями природоохорони та природокористування як заповідна справа, природоохоронне законодавство, рибний, китобійний[22] і хутровий[23] промисел, лісове господарство, екологічна освіта і виховання. Яскравий приклад – рішення у 1991 році комісії ЄС про заборону застосування у хутровому промислі ногозахоплювальних капканів[24], підготовлене винятково з позиції екологічної етики. Росія, як й інші країни СНД, де хутровий промисел тримається на таких капканах, виявилася абсолютно не готовою до заборони[25][26].

Ще одна важлива причина відсутності екологічної етики в СРСР – це наявність подвійної моралі у значної кількості природоохоронних діячів СРСР (у тому числі й еліти). Так, академік АН СРСР, директор московського Інституту еволюційної морфології та екології тварин ім. О.М. Сєверцева (ІЕМЕТ) В.Є. Соколов, що багато років очолював комісію по заповідниках АН СРСР і вважався лідером радянської природоохоронної науки, у широких колах був ще відомий як любитель кривавих сафарі (араб. – мандрівка) в Африці та інших романтичних місцях.

А голова Всеросійського товариства охорони природи М. Бочкарьов був затриманий в 1965 році на рибному браконьєрстві, за що потрапив на сторінки радянського сатиричного журналу "Крокодил"[27]. По кілька разів закривалися заповідники, а в тих, що залишилися, тварини вивчалися і "регулювалися" зовсім не етичними методами. Радянський Союз виявився однією з великих держав світу (разом з КНР і Турецькою Республікою), де до 1988 року не було створено Всесоюзного товариства захисту тварин, і єдиною країною в Європі, що не підписала Страсбурзької конвенції 1979 року про безболісний забій домашніх тварин[28].

У 1960-1980-х роках, окрім публікацій в СРСР книг А. Швейцера, О. Леопольда і Г. Торо, відбулося ще декілька важливих подій, що так чи інакше стосуються розвитку екологічної етики.

У 1964 році письменник Ф. Шахмагонов у журналі "Молода гвардія" опублікував різку антимисливську статтю "Сповідь рушничного мисливця". Наступного року письменник Н. Сладков розвинув цю тему в публікації "Дика фігура мисливця" в журналі "Звезда", запропонувавши заборонити любительське полювання як аморальне заняття. До дискусії приєдналися письменники Б. Рябінін, Л. Леонов, О. Волков, В. Травінський, К. Чуковський, І. Акімушкін, Н. Гаген-Торн, В. Матов, багато авторитетних видань – "Литературная газета", "Известия", "Труд", "Человек и закон", "Сибирские огни", "Охота и охотничье хозяйство" (1960–1970-ті роки).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічна етика» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВВЕДЕННЯ В ЕКОЛОГІЧНУ ЕТИКУ“ на сторінці 2. Приємного читання.