Екологічна етика – це вчення про моральні відносини людини з природою, де в ролі моральних агентів виступають люди, а природа (екосистеми, види, індивіди різних живих істот та ін.) – як моральні партнери (суб'єкти).
Під моральним агентом розуміється істота (у цьому випадку людина), що володіє правами і самоцінністю, здібностями до етичних роздумів, завдяки яким вона може поступати морально та аморально, мати обов'язки та відповідальність, звітувати за скоєне.
Під моральним суб'єктом (партнером) розуміється сутність, що володіє правами та самоцінністю (люди, нелюдські види, індивіди живих істот, екосистеми та ін.), до якої можна ставитися справедливо і несправедливо, та по відношенню до якої моральні агенти мають обов'язки і відповідальність. Самі моральні суб'єкти відповідальності не несуть.
Необхідно зазначити, що доросла здорова людина може одночасно бути моральним агентом і моральним суб'єктом. Наприклад, учитель, що веде урок, виступає моральним агентом по відношенню до учнів та одночасно – моральним суб'єктом, по відношенню до якого мають свої обов'язки учні.
Разом з тим не всі люди є моральними агентами. Так, новонароджені діти, психічно хворі люди не володіють здатністю до етичних роздумів та вчинків і тому є тільки моральними суб'єктами, по відношенню до яких ми можемо поступати морально та аморально. Окрім цього, моральними суб'єктами є й інші види та індивіди живих істот, екосистеми і навіть ділянки неживої природи, по відношенню до яких людина діє справедливо або несправедливо. Іншими словами, всі моральні агенти є моральними суб'єктами, але не всі моральні суб'єкти можуть бути моральними агентами.
Моральний суб'єкт вовк, задерши іншого морального суб'єкта – косулю, з позиції екологічної етики вчинив ні погано і ні добре, оскільки за своєю природою не здатний ні до етичних роздумів, ні до етичних вчинків. З іншого боку, мисливці-любителі як моральні агенти, що позбавили життя ради потіхи ту ж косулю (морального суб'єкта), вчинили аморально. Оскільки вони за своєю природою здатні до етичних роздумів і вчинків.
Сама природа морального суб'єкта така, що йому можна заподіювати шкоду або користь. Але, на відміну від косулі, вовка або екосистеми, окремі неживі предмети – камені, піщинки, калюжі води, вогонь – самі по собі не є моральними суб'єктами, тому що вони не мають ні власного блага, ні внутрішньої цінності, їм не можна заподіяти ні шкоди, ні користі.
Так само як ми повинні ставитися з повагою і не заподіювати шкоду людським моральним суб'єктам – новонародженим, психічно хворим людям, так само ми повинні ставитися із добром і до нелюдських моральних суб'єктів – видів та індивідів всіх живих істот, екосистем, великих об'єктів неживої природи, як таких, що мають свою внутрішню цінність, власне благо і моральні права.
Права природи
Я бачу волю коней і рівноправ'я корів.
Велімір Хлєбніков[1]
Права природи – потреби, домагання, інтереси природи, що розглядається як моральний партнер, які захищаються мораллю і законом.
Права природи – це етична ідея, а не факт, не річ. їх не можна торкнутися руками або спробувати на смак. Права природи не існують самі по собі, а є віддзеркаленням моралі та етики конкретної спільноти людей або її груп. Вони є своєрідним засобом контролю над владою людини, яка не повинна переступати межу свободи, окреслену правами природи. Право – це регулятор суспільних відносин. У цьому випадку права природи регулюють наші відносини з природою. Природа має права в тій мірі, в якій ми приймаємо обмеження своєї власної поведінки заради її інтересів.
Принципи поваги прав природи та обмеження прав людини є основними в екологічній етиці (недарма ще Олдо Леопольд писав, що етика – "це обмеження свободи дій в боротьбі за існування"). Права природи – це нова могутня культурна ідея XXI століття. Це навіть більше ніж ідея – це цілий новий громадсько-політичний та екологічний рух.
"Право – це те, що гарантує життєві інтереси, допомагає задоволенню потреб, досягненню мети. Право належить тому, хто ним користується, а не тому, хто виявляє волю. Суб'єктом права є той, кому призначено користуватися правом, завдання права – гарантувати йому це право", – писав у 1903 році у своїй книзі "Про права тварин" П.В. Безобразов[2]. Іншими словами, право – це те, що викликане необхідністю. Потрібно зазначити, що наявність прав не завжди передбачає наявність обов'язків. Так, немовлята і психічно хворі люди мають права, але не мають обов'язків. Так само і з тваринами, рослинами й екосистемами: у них є права, але немає обов'язків.
Права природи підтримувалися різними народами в різні часи і різними культурами, маючи етичне, релігійне, а то і правове наповнення. Так, судові спори за участю різних тварин відомі в Давньому Єгипті і Середньовічній Європі. Християнство та іудаїзм оголосили право для худоби на відпочинок у сьомий день тижня. Про права природи писали юристи Стародавнього Риму, зокрема Ульпіан. У XIII столітті арабський мислитель Ізз-дін Ібн Абд-Салам написав спеціальний трактат про права тварин. У північноамериканських індійців права деяких видів тварин, наприклад лосося, прирівнювалися до прав цілої нації. Деякі види їстівних рослин народи Сибіру вважали власністю певних видів тварин і ставилися з повагою до цього права власності. Права природи підтримувалися і буддистами. Так, Далай-лама у своєму посланні заявив: "Спортивне полювання і рибна ловля є невиправданою жорстокістю, порушенням природного права на життя, яким наділені всі живі істоти"[3]. Про права природи писав відомий англійський поет Вільям Вордсворт, американський письменник Сетон-Томпсон, президент США А. Лінкольн, еколог О. Леопольд, засновник американської заповідної справи Джон Мюір. Відомий випадок, що собака Шопенгауера після його смерті успадкував все майно філософа. У своїй статті "Дебати з приводу закону про крадіжку лісу"[4] поняття моральних прав дерев ввів К. Маркс. У 1820 році німецький філософ Краузе заявив, що всі істоти, які володіють душею, повинні мати права, у тому числі і тварини. У 1894 році німецький судця Брегенцер написав книгу про юридичні права тварин. У 1900 році подібну працю видав французький дипломат Енгельгард. Проте найґрунтовніше права тварин розглядалися в книзі англійця Сольта "Права тварин", виданій у 1893 році.
У Російській імперії вперше про права природи (спочатку лише про права тварин) заговорили в кінці XIX століття. У 1898 році голова Ковенського відділення Російського товариства захисту тварин А. Даронов писав, що тварини "за вищою справедливістю" мають право на "нешкідливе існування". У 1899 році петербурзький доктор-медик С. Фішер у своїй книзі "Людина і тварини. Етико- юридичний нарис" заявив: "Держава повинна охороняти інтереси тварин. Ця охорона повинна виражатися у правових нормах. Кращим засобом для цього є визнання правової особистості тварин, тобто наділення тварин деякою часткою правоздатності"[5].
У 1903 році в Москві вийшла книга ученого-історика Московського університету П.В. Безобразова "Про права тварин".
У 1909 році класик російської заповідної справи проф. Московського університету Г.О. Кожевников підняв питання про "право первісної природи на існування"[6], а його колега, петербурзький проф. А.П. Семенов-Тянь-Шанський у 1912, 1917 і 1921 роках – про священне право на життя не тільки людини, але і "всього того, чому визначено наперед жити і квітнути на землі поряд із людством, не обмеженим у своїй творчості природою"[7]. Про права тварин писали у 1912 році В.Г. Чортков, І. Горбунов-Посадов.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічна етика» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Моральні агенти і моральні партнери“ на сторінці 1. Приємного читання.
