ВВЕДЕННЯ В ЕКОЛОГІЧНУ ЕТИКУ

Екологічна етика

У 1976 році відбувся перший публічний виступ проти спортивного полювання по Центральному телебаченню. Це дозволив собі знатний рільник, почесний академік ВАСГНІЛ[29] Т.С. Мальцев. У своїй книзі "Про землю-годувальницю" він заявив: "...порозумітися з мисливцями – єдиний спосіб роззброїти їх". У результаті сезони полювання в СРСР були скорочені в 2-3 рази, зменшено кількість днів полювання, заборонено полювання в зелених зонах міст, 50 різних жорстоких способів полювання опинилися під забороною, з 1969 року на декілька років в Радянському Союзі було закрито весняне полювання.

У 1960-1970-х роках в СРСР була проведена ще одна масова кампанія, що має відношення до екологічної етики і моралі. Стосувалася вона захисту вовків від варварського винищування. Все почалося з публікації в СРСР перевідних книг Лоїс Крайслер "Стежками карибу" (1966) і Фарлі Моуема "Не кричи, вовки!" (1968). Те, що вовків можна і потрібно не винищувати, а охороняти, для багатьох в Радянському Союзі стало цілковитою новиною. У радянській пресі (журнал "Звезда", альманах "Еврика", книги І.І. Акімушкіна про тварин і т. ін.) стали також публікуватися матеріали на захист вовків. У результаті масштаби винищування вовків в СРСР були скорочені, а вітчизняні зоологи поступово почали говорити про екологічну важливість вовків.

Інша суспільна дискусія, в 1970-1980-х роках, можливо не так добре підготовлена і не така запальна, стосувалася питань гуманного ставлення до тварин. У журналі "Природа" їй була присвячена чудова добірка під заголовком "Феномен жорстокості"[30], у популярному журналі "Наука і життя" в статті біолога О. Гілярова "Людина і тварини: етика відносин" вперше в радянській літературі було сказано про екологічну етику[31]. До дискусії приєдналися "Літературна газета", "Нєдєля", письменники Р. Троєпольський, Б. Рябінін, Л. Леонов опублікували декілька статей і книг, Сергій Образцов зняв гучний документальний фільм "Кому він потрібен, цей Васька?". У деяких містах – Ленінграді, Вологді, Києві, Ялті, Харкові, Одесі, стали створюватися секції і товариства охорони (захисту) тварин. У Москві секція охорони тварин при міській раді ВООП була організована викладачкою Е.А. Антоновою за підтримки художника В.В. Ватагіна у 1954 році[32]. Пізніше її очолила д-р мед. наук К.О. Семенова.

На початку 1960-х письменник Борис Рябінін, О. Образцова і Московська секція захисту тварин розпочали боротьбу за прийняття в СРСР поправок до республіканських кримінальних кодексів про покарання за жорстоке поводження з тваринами. Законопроект був підготовлений і з Президії Верховної Ради СРСР він був розісланий до Верховних Рад союзних республік з рекомендаціями прийняти такі доповнення до кримінальних кодексів. Першим його прийняла Естонія, потім Азербайджан, Вірменія, Узбекистан, Туркменістан, Казахстан, Киргизстан, Литва і Грузія (у 1967 р.)[33]. А от Росія, Україна і Білорусь довго не приймали поправку. Цього вдалося добитися лише на початку 1990-х років[34].

Згідно з Указом Президії ВР Української РСР Кримінальний кодекс[35] було доповнено ст. 2071 Жорстоке поводження з тваринами[36]. Вводилося покарання за жорстоке поводження з тваринами, що спричинило їх загибель або каліцтво, а так само мучення тварин, вчинені особою, до якої протягом року було застосовано адміністративне стягнення за такі ж дії. Санкція передбачала виправні роботи на строк до шести місяців або штраф у розмірі до ста карбованців. Надалі фіксовану суму штрафу замінити "штрафом до сорока мінімальних розмірів заробітної плати"[37].

З моменту прийняття чинного КУпАП[38] в ньому присутня ст. 89 Жорстоке поводження з тваринами. Нею передбачалась адміністративна відповідальність за жорстоке поводження з тваринами, їх мордування або вчинення інших дій, що призвели до їх мучення, каліцтва чи загибелі.

До заслуг роботи секції охорони тварин можна віднести також залучення із 1967 року радянської міліції (Розпорядження № 234 від 1967 р. Міністерства охорони громадського порядку СРСР). Згідно з цим Розпорядженням катування тварин розглядалося як порушення громадського порядку[39] і могло каратися за ст. 206 КК РРФСР і відповідних статей кодексів союзних республік, що передбачає позбавлення волі до 5 років, затвердження у 1977 році Мінохорониздоров'я СРСР "Правил проведення робіт з використанням експериментальних тварин"[40], заборони використовувати тварин для дослідів без знеболення, ухвалення в 1980 році Міністерством освіти СРСР інструктивного листа "Про посилення уваги і виховання гуманного ставлення школярів до тварин". У ці ж роки це міністерство заборонило збір колекцій тварин на уроках біології в школах[34].

З кінця 1980-х – початку 1990-х люди отримали можливість сміливіше думати самостійно, спілкуватися з колегами із зарубіжних країн, одержувати від них інформацію, стало простіше видавати нові журнали і збірники. Все це значно сприяло розвитку на пострадянських просторах екологічної етики. Екологічною етикою зацікавилися дві групи фахівців – філософи і природоохоронці. У 1987 році виходить стаття з екологічної етики відомого лісовода та ботаніка із Ленінграду проф. С.О. Диренкова[42].

У 1989 році у Львові була проведена конференція "Моральні та естетичні питання охорони природи", Кубанська народна Академія спробувала розробити норми екологічної етики, один з лідерів міжнародної Соціально-екологічної спілки Сергій Мухачов (м. Казань) очолив секцію з екологічної етики СоЕС, провів декілька дискусій з цієї теми і випустив у 1997 році збірники. У 1994 році Рух студентських дружин з охорони природи прийняв свій маніфест, у якому першими пунктами було сказано: "1) Ми усвідомлюємо, що всі живі істоти хочуть жити, і жити вільно, не меншою мірою, ніж людина; 2) Ми не визнаємо етичних претензій людства на виняткову роль і владу над природою"[43].

Активну діяльність для популяризації ідей "визволення тварин" проводила москвичка Тетяна Миколаївна Павлова, один з лідерів секції охорони тварин Московського міського товариства охорони природи (1969-1987), автор книги "Біоетика у вищій школі"[44]. У 1990 році за її активної участі при Міжрегіональному Вегетаріанському товаристві Росії був створений Центр етичного ставлення до тварин, що став Російським відділенням Всесвітнього товариства захисту тварин. Саме завдяки активності Т.М. Павлової і її соратників у 1977 році Мінохорониздоров'я РРФСР були затверджені "Правила щодо поводження, утримання, знеболення і умертвіння експериментальних тварин". У Росії було створене Всесоюзне товариство захисту тварин, реорганізоване у 1992 році в російське.

Стали організовуватися і подібні регіональні товариства. У 1991 році відкрито Петрозаводське товариство захисту тварин, в 1998 – Карельське товариство захисту тварин. Такі ж товариства створені в Нижньому Новгороді, Єкатеринбурзі та ін.

У 1995 і 1997 роках Т.М. Павловою видані у Москві перші в Росії і країнах СНД безцензурні книги з проблем прав тварин "Біоетика у школі" і "Біоетика у вищій школі". Остання була рекомендована Мінсільгоспом РФ як навчальний посібник для студентів ВНЗ за фахом "Ветеринарія". В Україні курс "Біоетики" вперше став читатися з 1998 року у Харківській державній зооветеринарній академії. Навчальна дисципліна викладається кафедрою філософії і історії України та забезпечена методичними вказівками з усіх восьми тем. У процесі викладання курсу використовуються 30 фільмів, які надіслані до ХДЗВА Королівським товариством Англії. В академії обладнаний кабінет з біоетики з відповідними наочними засобами[45].

На жаль, засоби масової інформації країн СНД, у тому числі і спеціалізовані – екологічні або біологічні, практично не приділяли і не приділяють уваги питанням екологічної етики. Винятком тут є газети "Зелений промінь" (м. Рязань, Росія), "Заповідний вісник" (м. Йошкар-Ола, Росія), журнали "Вісник зоології" (м. Київ, Україна), "Хвиля" (м. Іркутськ, Росія), "Крик" (м. Харків, Україна).

У 1997 році в Москві був відкритий офіс Міжнародного Фонду захисту тварин, впливової організації, що активно бореться проти жорстокого ставлення до тварин. У 1994 році організована газета "Зов" – Вісник Російського товариства захисту тварин.

До теперішнього часу дуже далеким від екологічної етики залишається природоохоронне законодавство країн СНД. Цими країнами (окрім України), дотепер не підписані Європейські конвенції про захист домашніх (1987)[46] та експериментальних тварин (1986)[47]. Не розв'язуються етичні проблеми взаємовідносин людини і природи в російському та українському законах про тваринний світ, про природні території, що охороняються. Немає закону про захист тварин (окрім України). Хоча разом з тим Модельний закон СНД про поводження з тваринами визначив правові основи поводження з тваринами, спрямований на їх захист від жорстокого поводження, на забезпечення безпеки, інших прав і законних інтересів громадян при поводженні з тваринами[48].

У той же час необхідно зазначити, що буквально до кінця 1990-х років екологічна етика в країнах СНД ніяк не могла одержати офіційного визнання. У філософських, а також екологічних словниках (М.Ф. Реймерса[49], 1980, 1990; М.Ф. Реймерса і О.В. Яблокова, 1982; Б.М. Міркіна і Л.Г. Наумової, 1999) поняття екологічної етики було відсутнє.

Велике значення для ознайомлення природоохоронної громадськості країн СНД із зарубіжними класиками екологічної етики мало видання у 1992 році московським видавництвом "Голубка" двох книг – "Екологічна антологія" і "Думаючи як гора", а також іншим московським видавництвом "Прогрес" в 1990 році збірника "Глобальні проблеми і загальнолюдські цінності". У 1993 році в Москві вийшла нарешті легендарна "Роза світу" Данила Андреева, що складається з 12 книг. У п'ятій книзі гл. З присвячена ставленню до тваринного царства, тобто має пряме відношення до екологічної етики. Необхідно додати, що робота над цією книгою була розпочата у Володимирському централі[50], а закінчена після звільнення, у жовтні 1958 року, і в ній автор передбачив багато сучасних екоетичних концепцій, наприклад ідею про внутрішню цінність природи, яку він назвав автономною. Д.Л. Андрєєв виступав також проти любительського полювання і любительської рибалки. Велике значення мали і огляди американського журналу "Екологічна етика", опубліковані московським філософом В. Єрмолаєвою в 1989,1990 і 1994 роках.

Питання екологічної етики неодноразово піднімалися у газеті еколога В. Берліна "Жива Арктика" (м. Апатити), книгах і статтях екоанархіста С. Фомічова (м. Дзержинськ Нижньогородської обл.), роботах московського філософа Л. Василенко, московського історика А. Стручкова, нижньогородського філософа В. Кутирьова. Активну діяльність з популяризації екологічної етики розвинув морський еколог, академік НАН України Г. Полікарпов (м. Севастополь), ним підготовлена програма для навчання екологічної етики школярів. Проблемі застосування екологічної етики в заповідній справі присвятив декілька своїх цікавих робіт д-р біол. наук О. Нікольський (м. Москва). Викладач кафедри філософії Далекосхідного державного аграрного університету (м. Благовєщенськ) Н. Калініна в 2002-2003 pp. одна з перших в СНД стала читати вузівський курс екологічної етики. З початку 1990-х років в Україні і Росії були захищені перші дисертації з екологічної етики.

Благодійним фондом Дніпровського району м. Києва "Київський еколого-культурний центр" спільно із московським Центром охорони природи (Є. Симонов) у 1996 році було розпочато міжнародний проект "Любов до природи" (Гуманітарна екологічна ініціатива), одним із завдань якого є популяризація і впровадження у повсякденне життя ідей екологічної етики. Київський еколого- культурний центр видав з цієї теми декілька десятків книг, з 1999 року випускає "Гуманітарний екологічний журнал", у травні 2001 року в Києві, за підтримки Центру охорони дикої природи, провів перший в СНД міжнародний семінар з екологічної етики, а на міжнародному семінарі "Трибуна-9" (м. Київ, травень 2003 р.) була прийнята Декларація прав природи. Одним з практичних результатів цих семінарів стало затвердження у 2003 році держслужбою заповідної справи України етичної експертизи наукових досліджень, що проводяться у заповідниках і національних парках, а також читання курсів і розділів з екологічної етики (вперше в країнах СНД) в Україні – у Чернівецькому університеті, Росії – у ВНЗ Благовєщенська, Елісти, Саранська, Москви, С.-Петербурга, Уфи, Йошкар-Оли, Білорусі – в Міжнародному державному екологічному університеті (м. Мінськ). У 2004 році Київський університет видав перший в СНД навчальний посібник з екологічної етики[51], а "Гуманітарний екологічний журнал", журнали "Хвиля" та "Екологія. Культура. Суспільство" присвятили екологічній етиці свої тематичні випуски.

Про підтримку ідей екологічної етики заявлено в прийнятих соціальних програмах Російської православної церкви, Церкви російських християн-адвентистів, а також програмах деяких політичних партій, наприклад Націонал-консервативної партії Росії або партії "Яблуко".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічна етика» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВВЕДЕННЯ В ЕКОЛОГІЧНУ ЕТИКУ“ на сторінці 3. Приємного читання.