Розділ «12. Чемні хлопці фінішують першими»

З погляду генералів взаємна співпраця була небажаною, бо вона не сприяла виграти війну. Але стосовно певних солдатів з обох сторін вона була вельми бажаною. Вони аж ніяк не хотіли гинути. Щоправда — і це не суперечить іншим умовам виграшу, необхідним, аби ситуація була справжньої дилемою в’язня, — вони, мабуть, погоджувались із генералами, що краще виграти війну, ніж програти. Проте перед кожним солдатом не стояв такий вибір. Результат цілої війни навряд чи значно залежить від дій окремого солдата. Взаємна співпраця з ворожими солдатами на нічийній землі найбільше впливає на вашу власну долю, причому значно краще за взаємну зраду, навіть якщо з певних патріотичних чи дисциплінарних причин вам кортіло б зрадити (ЗС), якби це можна було вчинити безкарно. Виглядає так, що саме ця ситуація була справжньою дилемою в’язня. Можна було очікувати появи чогось подібного на «око за око», тож саме так і сталося.

Локально стабільною стратегією в будь-якій конкретній частині лінії окопів не обов’язково була саме «око за око». Адже це лише одна з родини «чемних», «мстивих», але «вибачливих» стратегій, всі з яких, навіть якщо вони технічно не стабільні, щонайменше погано піддаються сторонньому проникненню після своєї появи. Наприклад, згідно з однією тогочасною доповіддю, на локальній ділянці фронту виникла стратегія «три ока за око».

Вночі ми вибираємося за передню лінію окопів… Німецькі ремонтні бригади вибираються теж, тому стріляти вважається дурним тоном. От же гидота — ті гвинтівкові гранати… Якщо така прилетить в окоп, то може вбити аж вісім чи дев’ять людей… Але ми ніколи не використовуємо свої, якщо тільки німці не надто набридають, бо за їхньою системою помсти на кожну нашу у відповідь летить три.

Для будь-якої стратегії з родини «око за око» важливо те, що гравці отримують покарання за зраду. Вони завжди мають хотіти помсти. Демонстрація схильності до помсти була виразною рисою й у системі «живи сам і дай жити іншим». Влучні стрільці з обох сторін демонстрували свою небезпечну віртуозність не на солдатах ворога, а на неживих мішенях поблизу них, за прикладом вестернів (на кшталт гасіння пострілами полум’я свічок). Здається, що ми ніколи не отримаємо задовільної відповіді на те, чому дві перші бойові атомні бомби — всупереч гучним протестам провідних фізиків, відповідальних за їхню розробку, — були використані для руйнування міст, а не певній демонстрації, еквівалентній ефектній стрілянині по свічках.

Важливою особливістю стратегій типу «око за око» є те, що вони вибачливі. Як ми вже пересвідчилися, це допомагає в зародку заглушити довгу та збиткову серію взаємної помсти, не даючи набратися сил. Важливість відмови від помсти демонструє ось такий спогад британського (немов у вас залишаться хоч якісь сумніви після першого ж речення) офіцера:

Я пив чай з ротою А, коли ми почули гучний гамір та пішли перевірити, у чому річ. Ми побачили наших хлопців і німців, що перегукувалися, стоячи кожні на своїх брустверах. Раптом пролунав гарматний залп, але шкоди нікому не заподіяв. Звичайно, обидві сторони поховалися в окопах, після чого наші хлопці почали лаяти німців. Аж тут раптом якийсь хоробрий німець виліз на свій бруствер та прокричав: «Нам дуже шкода, що так сталося; сподіваємось, ніхто не постраждав. Ми не винні — то все клята пруська артилерія».

Аксельрод зазначає, що таке вибачення «виходить далеко за межі самої спроби уникнути помсти. Воно засвідчує внутрішній жаль щодо того, що була порушена атмосфера довіри, а також демонструє занепокоєння, що хтось міг постраждати». Безумовно, цей німець був вартий захоплення та напрочуд хоробрий.

Аксельрод також наголошує на важливості передбачуваності та ритуалу для підтримки стабільної схеми взаємної довіри. Яскравим прикладом цього був «вечірній постріл» британської артилерії з регулярністю годинникового механізму на певній ділянці лінії фронту. За словами німецького солдата:

Він лунав о сьомій — так регулярно, що по ньому можна було звіряти годинник… Снаряд завжди влучав у ту саму ціль на точно виміряній відстані: ніколи не відхилявся вбік, без перельотів чи недольотів… Були навіть деякі цікаві хлопці, які виповзали з окопів… незадовго до сьомої, аби побачити вибух.

Як показує наступний звіт з британської сторони, німецька артилерія робила те саме:

Вони [німці] настільки регулярно вибирали цілі, час обстрілу та кількість залпів, що… полковник Джонс… знав з точністю до хвилини, де й коли впаде наступний снаряд. Його розрахунки були дуже точними, і він міг робити те, що здавалось непосвяченим штабним офіцерам великим ризиком, знаючи напевно, що обстріл припиниться раніше, ніж він досягне того місця, що обстрілюється.

Аксельрод зазначає, що такі «ритуали формальної та рутинної стрілянини становили подвійне повідомлення. Вищому командуванню вони нагадували про агресію, а от ворогові — про мир».

Система «живи сам і не заважай жити іншим» могла бути розроблена завдяки переговорам свідомих стратегів за круглим столом. Насправді, трапилося інакше. Вона постала у результаті низки локальних угод через реакцію людей на поведінку одне одного; деякі солдати, мабуть, і не підозрювали, що щось відбувається. Це не має нас дивувати. Стратегії в комп’ютері Аксельрода були очевидно несвідомими. Саме їхня поведінка визначала їх як «чемні» або «підступні», «вибачливі» або «невибачливі», «заздрісні» або навпаки. Ці якості могли бути притаманні програмістам, які розробляли стратегії, але це не має великого значення. Навіть напрочуд підступна людина легко могла запрограмувати в комп’ютері «чемну», «вибачливу», «незаздрісну» стратегію. І навпаки. «Чемність» тієї чи іншої стратегії пізнається за її поведінкою, а не завдяки її мотивам (бо вона не має жодного) і не за особистістю її автора (який на час запуску програми в комп’ютері відступає на задній план). Комп’ютерна програма може поводитись подібно до стратегії, нічого не знаючи про неї або про будь-що.

Ми, певна річ, дуже добре знаємося на ідеї несвідомих стратегів або, принаймні, стратегів, чия свідомість (якщо вона взагалі існує) незначна. Несвідомих стратегів на сторінках цієї книги повно-повнісінько. Програми Аксельрода є чудовою моделлю того, як ми протягом усієї цієї книги думали про тварин та рослин, а також, по суті, про гени. Тому цілком природно запитати, чи можна застосувати його оптимістичні висновки — про успіх незаздрісної, вибачливої чемності — також у світі природи. Відповідь є позитивною — звичайно, можна. Єдиними умовами є те, що природа має іноді влаштовувати ігри в дилему в’язня, що тінь майбутнього має бути довгою, і що ігри мають бути з ненульовою сумою. Ці умови, безумовно, дотримуються у всіх царствах живого.

Ніхто й ніколи не стане заявляти, що бактерія є свідомим стратегом, проте бактеріальні паразити, схоже, ведуть нескінченні ігри в дилему в’язня зі своїми господарями, і немає жодних причин, чому нам не слід застосовувати аксельродівські прикметники — «вибачлива», «незаздрісна» тощо — до їхніх стратегій. Аксельрод та Гамільтон засвідчують, що зазвичай нешкідливі або корисні бактерії можуть ставати підступними, навіть спричиняючи смертельне зараження в пораненої людини. Лікар сказав би, що «природна опірність» цієї людини виснажена через поранення. Але можливо, що справжня причина пов’язана з іграми в дилему в’язня. Чи немає в цьому часом якоїсь користі для бактерій, які зазвичай просто не дають собі волі? У грі між людьми та бактеріями «тінь майбутнього» зазвичай довга, оскільки можна очікувати, що типова людина проживе ще багато років, розпочинаючи відлік з будь-якої початкової точки. З іншого боку, серйозно поранена людина може мати для її бактеріальних гостей потенційно значно коротшу тінь майбутнього. Відповідно, «спокуса зради» починає виглядати більш привабливим варіантом, ніж «винагорода за взаємну співпрацю». Годі й казати, що ніхто не припускає, що бактерії розробляють це все в своїх підступних маленьких голівках! Протягом багатьох поколінь добір, вочевидь, заклав у бактерій несвідоме залізне правило, яке реалізується суто біохімічними засобами.

Рослини, згідно з Аксельродом і Гамільтоном, можуть навіть помщатися, знову, вочевидь, несвідомо. Наприклад, фігові дерева та фігові оси підтримують тісну співпрацю. Фіга (інжир), яку ви їсте, — насправді не плід. На її кінці є крихітне вічко, і, якщо ви залізете в нього (для цього треба бути таким маленьким, як фігова оса, а вони дуже дрібні: на щастя, надто дрібні, аби їх помітити, коли ви їсте фігу), то знайдете сотні крихітних квіток, що вимощують стінки зсередини. Отже, фіга — це темна внутрішня теплиця для квіток, закрита камера для запилення. І єдиними, хто здатен зробити це запилення, є фігові оси. При цьому дерево отримує вигоду, прихищаючи ос. Але що з цього отримують самі оси? Вони відкладають свої яйця в деякі з крихітних квіток, якими потім харчуються личинки. Вони також запилюють інші квітки всередині тієї самої фіги. «Зрада» для оси означала би відкладання яєць у надто велику кількість квіток однієї фіги та запилення надто малої їхньої кількості. Але як може «помститися» фігове дерево? Згідно з Аксельродом і Гамільтоном: «У багатьох випадках виявляється, що, якщо фігова оса, потрапивши в молоду фігу, не запилює достатньо квіток для отримання насіння, а натомість відкладає яйця у майже всі, то дерево припиняє розвиток цієї фіги на ранньому етапі. В цьому випадку все потомство оси гине».

Химерний приклад чогось схожого на схему «око за око» в природі відкрив Ерік Фішер у гермафродитної морської риби сібаса. На відміну від нас, ця риба не має статі, яка визначалася би на момент зачаття її хромосомами. Натомість, кожен індивід здатен виконувати функції і самиці, і самця. За час певного нересту вони випускають або яйцеклітини, або сперматозоїди. Ці рибки утворюють моногамні пари і в межах пари грають ролі самця та самиці по черзі. Тепер уявімо, що якась риба, якщо їй вдасться зробити це безкарно, «віддасть перевагу» постійному виконанню ролі самця, бо та обходиться дешевше. Іншими словами, особина, якій пощастить вмовити свого партнера грати більше часу роль самиці, отримає всі вигоди «її» економічного внеску в яйцеклітини, тоді як «він» збереже ресурси, щоби витратити їх на інше, наприклад, на спаровування з іншою рибою.

Отже, Фішер спостерігав наявність у риб системи доволі жорсткого чергування. Саме цього й слід було очікувати, якщо вони використовують стратегію «око за око». А це цілком може бути, адже виявилося, що їхня гра є справжньою дилемою в’язня, хоча й дещо складнішою. Розіграти карту СПІВПРАЦЮВАТИ означає грати роль самиці, коли прийде ваша черга. Намагання грати роль самця, коли ваша черга ставати самицею, є еквівалентним розіграшу карти ЗРАДИТИ. Зрада вразлива до помсти: партнер може відмовитись грати роль самиці наступного разу, коли прийде «її» (його?) черга, або ж «вона» може просто припинити будь-які стосунки. Насправді Фішер спостеріг, що пари з нерівним розподілом статевих ролей мають тенденцію розпадатись.

Соціологи та психологи іноді запитують, чому донори (в таких країнах, як Британія, де їм не платять за це гроші) здають кров. Особисто мені важко повірити, що відповідь полягає в обміні послугами або прихованому егоїзмі в будь-якому простому сенсі. Адже регулярні донори крові не отримують жодних пільг, коли їм самим знадобиться переливання. Їм навіть не дають золотих зірочок, які можна було б носити на одязі. Можливо, я наївний, але мені вельми кортить вважати це непідробним прикладом щирого, безкорисливого альтруїзму. Як би там не було, кажани-вампіри, які діляться між собою кров’ю, здається, добре вкладаються в модель Аксельрода. Про це йдеться у роботі Дж. С. Вілкінсона.

Як добре відомо, вампіри харчуються кров’ю вночі. Їм доволі нелегко знайти поживу, але якщо це вдається, та пожива часто буває щедрою. З настанням світанку деякі особини, яким не пощастило, повертаються геть голодними, тоді як ті, кому вдалося знайти жертву, зазвичай висмоктують кров із надлишком. Наступної ночі пофортунити може іншим. Тому це схоже на чудову можливість для прояву невеличкого взаємного альтруїзму. Вілкінсон виявив, що особини, яким уночі пощастило, іноді діляться висмоктаною кров’ю, відригуючи її для своїх безталанних товаришів. Зі 110 відригувань, які зафіксував Вілкінсон, 77 можна легко потрактувати як приклади годування матерями власних дітей, та й у багатьох інших випадках вампіри ділилися кров’ю з різними генетичними родичами. Однак все ж було кілька прикладів, коли їжею ділилися неспоріднені кажани, де пояснення, що йдеться про «голос крові», суперечило відомим фактам. Цікаво, що індивіди, які брали у цьому участь, мали тенденцію часто влаштовуватися на день разом — вони мали всі можливості неодноразово взаємодіяти, як цього потребує повторювана дилема в’язня. Але чи були дотримані інші вимоги щодо дилеми в’язня? Якщо так, то нам слід очікувати матриці виграшів, зображеної на Рис. D.