Розділ «Гра за природою уривки з оглядів Pro bono publico»

уривки з оглядів

Pro bono publico

Пітер Медавар у журналі «Зе Спектейтор», 15 січня 1977 року

Маючи справу з явно альтруїстичною або якоюсь іншою неегоїстичною поведінкою у тварин, любителі біології — клас, до якого приєднується дедалі більша кількість соціологів, — дуже легко піддаються спокусі говорити, що та виникла в процесі еволюції «на благо виду».

Наприклад, існує добре відомий міф, що лемінги — вочевидь, більш свідомі потреби в цьому, ніж ми — регулюють чисельність своєї популяції, тисячами кидаючись із прибережних скель та гинучи в морі. Безумовно, навіть найбільш легковірний натураліст, мабуть, запитував себе, як такого роду альтруїзм міг стати частиною поведінкового репертуару виду, враховуючи той факт, що генетичні структури, які цьому сприяють, скоріш за все, гинуть разом з їхніми власниками в цьому грандіозному демографічному аутодафе. Проте, щоби розвінчати цей міф, не слід заперечувати, що генетично егоїстичні дії іноді можуть «поставати» (як кажуть лікарі) як безкорисливі або альтруїстичні. Генетичні фактори, які сприяють бабусиній опіці на противагу бездушній байдужості, можуть превалювати в еволюції тому, що насправді добрі бабусі лишень егоїстично сприяють виживанню та поширенню своїх власних генів, присутніх у їхніх онуках.

Річард Докінз, один із найблискучіших представників молодого покоління біологів, обережно та зі знанням справи розвінчує деякі з улюблених ілюзій соціобіології щодо еволюції альтруїзму, але цю книгу аж ніяк не варто вважати виключно викривальною: вона, навпаки, надзвичайно майстерно перекладає основні проблеми соціобіології термінами генетичної теорії природного добору. До того ж вона наукова, розумна та дуже добре написана. Однією з причин, що заохотили Річарда Докінза вивчати зоологію, була «загальна привабливість» тварин — погляд, який поділяють усі чудові біологи, що з’являються на сторінках цієї книги.

Хоча «Егоїстичний ген» не мав на меті викликати суперечки, він став дуже важливою частиною програми Докінза зі спростування претензій таких книг, як «Про агресію» Лоренца, «Соціальний контракт» Ардрі, а також «Любов та ненависть» Ейбл-Ейбесфельдта: «проблема цих книг у тому, що їхні автори сприймають все цілком і повністю неправильно. Вони просто не до кінця розуміють, як працює еволюція. Вони виходять із хибного припущення, що благо виду (групи) для еволюції важливіше за благо індивіда (гена)».

По суті, в популярному серед школярів афоризмі про те, що «курка — це спосіб яйця зробити ще одне яйце» вистачить істини на десяток проповідей. Річард Докінз каже про це так:

Цією книгою я хотів сказати, що ми, а також всі інші тварини, є машинами, створеними нашими генами… Я би сказав, що основною властивістю, якої слід очікувати від успішного гена, є безжальний егоїзм. Цей генний егоїзм зазвичай робить егоїстичною й поведінку індивіда. Проте, як ми побачимо далі, існують особливі обставини, в яких ген може найкращим чином досягати своїх власних егоїстичних цілей, заохочуючи обмежену форму альтруїзму на рівні окремих тварин. Зверніть увагу на слова «особливі» та «обмежену» в останньому реченні. Як би нам не хотілося вірити в інше, загальні любов та добробут виду в цілому є концепціями, що просто не мають еволюційного сенсу.

За словами Докінза, ці істини можуть нам не подобатись, але це аж ніяк не применшує їхньої істинності. Проте, чим чіткіше ми розуміємо егоїзм генетичного процесу, тим краще ми будемо підготовлені, щоб навчати перевагам щедрості та співпраці, а також усьому іншому, що працює на спільне благо. І Докінз чіткіше за більшість інших пояснює особливу важливість для людства культурної або «екзогенетичної» еволюції.

В останньому та найважливішому розділі своєї книги Докінз кидає виклик самому собі, аби сформулювати один фундаментальний принцип, який би точно підходив до всіх еволюційних систем — можливо, навіть до організмів, у яких атоми кремнію зайняли місце атомів вуглецю, а також до організмів, на зразок людських істот, у яких еволюція такою значною мірою опосередковується через негенетичні канали. Це принцип еволюції за рахунок чистої репродуктивної переваги реплікуючих одиниць. Для звичайних організмів за звичайних обставин цими одиницями є ділянки молекул ДНК, відомі як «гени». На думку Докінза, одиницею культурної передачі є те, що він називає «мемом», і у своєму останньому розділі він пояснює особливості роботи дарвінівської теорії мемів.

Додам до надзвичайно цікавої книги Докінза лише одну примітку: ідея про те, що володіння функцією пам’яті є характерною рисою всіх живих істот, вперше була запропонована австрійським фізіологом Евальдом Герінгом у 1870 році. Він називав свою одиницю «мнемом» — словом свідомої етимологічної правильності. Викладення цього предмету Ріхардом Земоном (1921), цілком природно, є абсолютно недарвінівським і сьогодні може вважатися виключно застарілим. Одна з ідей Герінга була піднята на глум його суперником, натурфілософом професором Дж. С. Холдейном: ідея про те, що має існувати сполука якраз із тими властивостями, які сьогодні відомі нам у дезоксирибонуклеїнової кислоти, ДНК.

© Spectator, 1977

В. Д. Гамільтон у журналі «Сайнс», 13 травня 1977 року (уривок)

Цю книгу слід прочитати і можна прочитати ледь не усім. Вона з великою майстерністю представляє нове обличчя теорії еволюції. На мою думку, її великим досягненням став доволі легкий, вільний стиль, який допоміг пояснити широкій громадськості нові й подекуди помилкові ідеї біології. Вона досягла успіху у вирішенні, здавалося б, неможливого завдання представити простою мовою складні для розуміння квазіматематичні теми останніх уявлень про еволюцію. Нарешті, ідеї цієї книги в широкій перспективі здатні здивувати та надихнути навіть багатьох біологів-дослідників, які могли вважати, що вже все знають. Принаймні, вони здивували вашого покірного слугу. Тим не менш, повторю, що ця книга залишається легкою для розуміння всіма, хто має хоча б найменше уявлення про науку.

Навіть без наміру бути снобом, читання популярної книги, присвяченої галузі, близькій до наукових інтересів людини, просто-таки змушує її шукати помилки: ось цей приклад невідповідний, цей момент залишився нез’ясованим, а та ідея хибна й давно спростована. Ця ж книга майже не дала мені таких підстав. Не те, щоб у ній зовсім не було помилок (навряд чи це можливо для роботи, основним матеріалом якої, в певному сенсі, є припущення), але її біологічні ідеї в цілому представлені правильно, а її суперечливі твердження хоча б не догматичні. Найскромніша оцінка автором своїх власних ідей зазвичай роззброює критиків, і то тут, то там читачеві лестить думка про можливість самому створити кращу модель, якщо йому не сподобається запропонована. Те, що така пропозиція всерйоз може бути зроблена в популярній книзі, яскраво відображує новизну предмета вивчення. Як не дивно, але висловлені в ній прості, поки ще неперевірені ідеї, дійсно можуть невдовзі розв’язати деякі старі загадки еволюції.

Отже, що це таке — нове обличчя еволюції? Певною мірою, воно нагадує нову інтерпретацію Шекспіра: все це було в оригінальному тексті, але якимось чином залишилося непоміченим. Мушу додати проте, що новий погляд, про який іде мова, ховався в сценарії еволюції не стільки Дарвіна, скільки самої природи, і що наша неуважність стосується радше 20 років, а не якихось ста. Докінз, наприклад, починає з тих мінливих спіральних молекул, які сьогодні доволі добре нам відомі; Дарвін же не знав навіть про хромосоми або їхні дивні танці під час процесу статевого розмноження. Але навіть 20 років — це достатньо довго, щоби викликати подив.

Перший розділ широко характеризує явища, пояснення яких шукає ця книга, та демонструє їхнє велике філософське й практичне значення для людського життя. Нашу увагу привертають кілька інтригуючих та захоплюючих прикладів зі світу тварин. Другий розділ згадує перших на Землі реплікаторів у їхньому первісному супі. Ми бачимо збільшення їхньої чисельності та удосконалення. Вони починають конкурувати за субстрати, боротися, навіть знищувати та поїдати один одного; вони ховаються самі й ховають свої здобутки та зброю за захисними укріпленнями; ті починають використовуватись для прихистку, виходячи не лише з тактики суперників та хижаків, але й з реальних умов навколишнього середовища, яке реплікатори дедалі більше отримують змогу опанувати. Таким чином вони мобілізуються, організовуються, набувають химерних форм, виходять із води, просуваючись углиб суходолу аж до пустель та вічних снігів. Між цими кордонами, за які життя не могло вийти протягом довгого часу, первісний суп тече й переливається мільйони разів, набуваючи дедалі більшої різноманітності варіантів та з часом виливаючись у мурах та слонів, мандрилів та людей. Стосовно деяких коаліцій остаточних нащадків цих давніх реплікаторів другий розділ приводить до такого висновку: «Їхнє збереження є основною метою нашого існування… Сьогодні вони називаються генами, і ми з вами є їхніми машинами для виживання».

Така думка може здатися читачеві вражаючою й провокативною, але чи така вже вона нова? Мабуть, поки що ні, але еволюція, звичайно, не закінчується нашими організмами. Тим не менш, важливіше, що техніки виживання в переповненому світі виявились неочікувано тонкими, значно тоншими, ніж біологи були готовими собі уявити за старої, віджилої парадигми адаптації на благо виду. Загалом саме ці тонкощі і є темою решти книги. Візьмемо простий приклад — спів птахів. Він здається дуже малоефективною справою: якийсь наївний матеріаліст, шукаючи техніки, завдяки яким дрозди переживають холодні зими, нестачу їжі та інші несприятливі умови, цілком міг би подумати, що вигадливі співи самців тут точно недоречні, наче ектоплазма на нараді. (Придивившись, він взагалі міг би виявити той факт, що й самці цьому виду не потрібні. Зрештою, це є іншою основною темою книги: поява в минулому тісної зв’язки функцій співу та статевого розмноження.) Тим не менш, ціла команда реплікаторів займається створенням подібних конфігурацій у межах того чи іншого виду птахів. У деяких місцях Докінз говорить про ще більш дивовижний спів горбатого кита, який може дати себе почути на весь океан; але про цей спів ми знаємо навіть менше, ніж про те, що собою являє спів дроздів та кому він адресований. Виходячи з наявних доказів, насправді він може бути гімном єдності китових проти людства — мабуть, добрим для китів, якщо це так. Звичайно, сьогодні симфонічні концерти дають інші складніші команди реплікаторів. І ті таки точно іноді перетинають океани — відбиваючись від тіл у просторі, які самі були створені та обертаються згідно з планами іще складніших команд. Те, що чарівники роблять із дзеркалами, — ніщо, порівняно з тим, що природа, якщо Докінз правий, робить із не більш обіцяючим первинним матеріалом, ніж застиглий первісний бульйон. Охарактеризувати новий погляд на біологію у цій та деяких інших нещодавніх книгах (на зразок «Соціобіології» E. O. Вілсона) можна словами, які випромінюєють надію, що ці найвіддаленіші сфери життя скоро можуть більш зрозуміло вкластися, по суті, якщо не в якихось деталях (релігійні люди та неомарксисти можуть викрутити цю фразу, якщо їм так більше подобається), в загальну схему, яка включає в себе найпростішу клітинну стінку, найпростіший багатоклітинний організм та спів дроздів.

Проте слід уникати враження, що ця книга є певною «Соціобіологією» для дилетантів або бідних. По-перше, вона містить багато оригінальних ідей, а по-друге, вона врівноважує враження певного дисбалансу від масивного тому Вілсона, чітко підкреслюючи аспект соціальної поведінки з погляду теорії ігор, який Вілсон майже не згадує. «З погляду теорії ігор» — не зовсім точний вираз, особливо в контексті нижчих рівнів соціальної еволюції, оскільки самі гени не обґрунтовують свої способи дії; хоча вже зрозуміло, що на всіх рівнях існують корисні подібності між концептуальними структурами теорії ігор та соціальної еволюції. Взаємний розвиток, який тут мається на увазі, є новим та все ще триває: наприклад, я лише нещодавно дізнався, що теорія ігор вже дала назву («рівновага Неша») концепції, що приблизно відповідає «еволюційно стабільній стратегії». Докінз справедливо вважає ідею еволюційної стабільності надзвичайно важливою для його нового погляду на соціобіологію. Ігровий елемент соціальної поведінки та соціальної адаптації походить із залежності в будь-якій соціальній ситуації успіху стратегії одного індивіду від стратегій, використовуваних його чи її суперниками. Прагнення до адаптації, що отримує максимум від конкретної ситуації, незалежно від загального блага, може привести до деяких дуже дивних результатів. Хто би, наприклад, здогадався, що важливе питання, чому у риб, на відміну від більшості інших тварин, саме самець зазвичай захищає яйця та молодь, може залежати від такого тривіального моменту, як те, яка стать змушена випускати свої гамети у воду першою? Тим не менш, Докінз, розвиваючи ідею Р. Л. Тріверса, виявив, що такий часовий момент, навіть якщо й тривалістю в кілька секунд, може бути дуже важливим для всього цього явища. Знову, чи не слід було б очікувати, що самиці моногамних птахів, ощасливлені допомогою партнера, матимуть більші кладки, ніж самиці полігамного виду? Насправді ж відбувається зовсім навпаки. В своєму дещо тривожному розділі про «змагання статей» Докінз знову звертається до ідеї стабільності на противагу експлуатації (у цьому випадку самцем) і несподівано надає цій дивній кореляції природного вигляду. Подібно до більшості інших, ця його ідея залишається недоведеною, і для того цілком можуть бути інші, більш вагомі причини; але ті, що наводить він, які так легко помітні з його нової точки зору, вимагають уваги.