Розділ «12. Чемні хлопці фінішують першими»

Отже, хоча «око за око» можна назвати ЕСС лише з певною умовою, вона має певну стабільність вищого рівня. Що це означає? Безумовно, стабільність — це стабільність. Але загляньмо трохи далі. «Завжди зрадити» опирається проникненню до популяції інших стратегій протягом тривалого часу. Але якщо чекати достатньо довго, можливо, тисячі років, «око за око», врешті-решт, досягне чисельності, потрібної для перетину межі, і популяція її подолає. А от зворотнього не станеться. Як ми вже бачили, «завжди зрадити» не здатна скористатися скупченнями, а тому й не досягає цієї стабільності вищого рівня.

Як ми вже пересвідчилися, «око за око» є «чемною» стратегією, в тому сенсі, що ніколи не зраджує першою, а також «вибачливою», бо не тримає зла за минулі вчинки. Тепер пропоную вашій увазі ще один із цікавих технічних термінів Аксельрода. «Око за око» є також «незаздрісною» стратегією. Бути заздрісним, в розумінні Аксельрода, означає прагнути отримати більше грошей, ніж інший гравець, а не максимальну кількість грошей банкіра. Бути ж незаздрісним означає почуватися цілком задоволеним, якщо інший гравець виграє однакову з вами кількість грошей, за умови, що ви обидва при цьому виграєте в банкіра більше. Насправді, «око за око» ніколи не «виграє» гру. Поміркуйте над цим, і ви переконаєтеся, що у жодній конкретній грі ця стратегія нездатна виграти більше, ніж її «суперник», бо вона ніколи не зраджує, крім тих випадків, коли помщається. Максимум, що вона може зробити, так це зіграти зі своїм суперником внічию. Але вона має тенденцію досягати кожної нічиєї з високим взаємним виграшем. Коли йдеться про «око за око» та інші «чемні» стратегії, саме слово «суперник» не підходить. Проте, на превеликий жаль, коли психологи проводять ігри в повторювану дилему в’язня між реальними людьми, майже всі гравці відчувають заздрість, а тому у фінансовому аспекті грають відносно погано. Здається, що багато людей, мабуть, навіть не замислюючися про це, радше обіграють іншого гравця, ніж співпрацюватимуть з ним проти банкіра. Робота Аксельрода показала, що це помилка.

Причому це помилка лише в певних різновидах гри. Теоретики ігор розрізняють ігри з нульовою сумою та ненульовою сумою. Гра з нульовою сумою — це та, в якій перемога для одного гравця є поразкою для іншого. До таких ігор належать шахи, бо метою кожного гравця є виграти, а це означає змусити іншого гравця програти. Проте дилема в’язня належить до ігор з ненульовою сумою. Там є банкір, який виплачує гроші, а тому обидва гравці можуть об’єднати свої зусилля, разом попосміявшися над ним.

Говорячи про глум над банкіром, я пригадую чудовий рядок із твору Шекспіра:

Перше, що ми зробимо, давайте вб’ємо всіх адвокатів.

У тому, що називається цивільними «суперечками», насправді дуже часто є великий простір для співпраці. Те, що здається конфронтацією з нульовою сумою, можна, якщо мати трохи доброї волі, перетворити на взаємовигідну гру з ненульовою сумою. Розглянемо це на прикладі розлучення. Міцний шлюб — це очевидна гра з ненульовою сумою, сповнена взаємної співпраці. Але навіть коли він розпадається, існує безліч причин, чому подружжю може бути вигідно продовжувати співпрацю, розглядаючи своє розлучення теж як гру з ненульовою сумою. Навіть якщо турбота про добробут дитини є недостатньою причиною, гонорар двох адвокатів здатен завдати великої шкоди фінансам родини. Тому розумна та цивілізована пара насамперед почне з того, що піде разом до одного адвоката, чи не так?

Якщо насправді, то не так. Принаймні, в Англії та (ще донедавна) аж у цілих п’ятдесяти штатах США закон або, точніше (та важливіше), власний професійний кодекс адвокатів, не надає їм такої змоги. Адвокат може зробити своїм клієнтом лише когось одного з подружжя. Іншій людині вказують на двері, і вона не отримує юридичної підтримки взагалі або змушена шукати собі адвоката деінде. Саме тут криється найцікавіше. Сидячи в окремих офісах, але в один голос, обидва адвокати одразу починають говорити про «нас» та «них». «Нас», як ви розумієте, не означає мене та мою дружину; це означає мене та мого адвоката проти неї та її адвоката. Коли ж справа доходить до суду, вона значиться в реєстрі як «Сміт проти Сміт»! Сторони за визначенням сприймаються як вороги, почуваються вони такими чи ні, навіть якщо вони розсудливо спеціально домовились зберігати дружні відносини. Хто ж отримує вигоду від того, щоб сприймати цю суперечку як: «Я виграю, ти програєш»? Схоже на те, що лише адвокати.

Бідолашне подружжя мимоволі втягується в гру з нульовою сумою. Проте для їхніх адвокатів справа «Сміт проти Сміт» є чудовою прибутковою грою з ненульовою сумою, в якій виграші виплачують Сміти, а два професіонали живляться зі спільного рахунку своїх клієнтів завдяки ретельно прихованій співпраці. Одним із її способів їхньої є висунення пропозицій, що на них, як вони обидва знають, інша сторона не пристане. Це стає приводом для контрпропозиції, яка, знову-таки, буде відхилена, про що їм обом теж добре відомо. Так це і триває. Кожен лист, кожен телефонний дзвінок, якими обмінюються «супротивники», що співпрацюють, додає до рахунку адвокатів ще одну пачку грошей. Якщо пощастить, цей процес можна розтягти на місяці чи навіть роки з паралельним зростанням витрат клієнтів. Причому адвокати не зустрічаються для того, аби все це обговорити. Навпаки, іронія полягає в тому, що їхнє взаємне скрупульозне відсторонення і є насамперед головним інструментом цієї співпраці за рахунок клієнтів. Адвокати можуть навіть не здогадуватися, що вони роблять. Подібно до кажанів-вампірів, з якими ми ще матимемо справу, вони грають за чітко обумовленими правилами. Ця система працює без певного свідомого нагляду або організації. Головною її метою є нав’язати нам гру з нульовою сумою — нульовою для клієнтів, але аж ніяк не нульовою для адвокатів.

Що ж його робити? Пропозиція Шекспіра надто кривава. Було би значно простіше змінити закон. Але більшість членів парламенту — юристи за професією, а тому гра з нульовою сумою не суперечить їхньому менталітетові. Складно уявити більш ворожу атмосферу, ніж британська Палата громад. (У судах, принаймні, дотримуються правил пристойності. Ще б пак, адже «ми з моїм ученим колегою» пречудово співпрацюємо, загрібаючи чужі гроші.) Можливо, добропорядних законодавців та адвокатів, що ще не позбулися совісті, варто навчити азам теорії ігор. Щоправда, справедливо буде зазначити, що деякі адвокати грають абсолютно протилежну роль, переконуючи клієнтів, яким кортить пограти з нульовою сумою, що їм було би краще досягти угоди з ненульовою сумою без суду.

А як щодо інших ігор у людському житті? Які з них є іграми з нульовою, а які з ненульовою сумою? Крім того (оскільки це не одне й те ж саме), які аспекти життя ми сприймаємо як ігри з нульовою або ненульовою сумою? Які аспекти людського життя заохочують «заздрість», а які сприяють співпраці проти «банкіра»? Поміркуйте, наприклад, про перемовини щодо розміру зарплати та «диференційних тарифів». Коли ми обговорюємо підвищення платні, чи штовхає нас до цього «заздрість», чи ми співпрацюємо, аби максимізувати наш реальний дохід? Чи вдаємо ми у реальному житті, так само, як у психологічних експериментах, що йдеться про гру з нульовою сумою, коли це не так? Я лише порушую ці складні запитання. Відповідь на них лежить за межами задуму цієї книги.

Грою з нульовою сумою є футбол. Принаймні, зазвичай. Але іноді він може ставати грою з ненульовою сумою. Так сталося в 1977 році у Футбольній лізі Англії (футбол за правилами асоціації, або «сокер», інші ігри під назвою футбол — регбі-футбол, австралійський футбол, американський футбол, ірландський футбол тощо — теж, зазвичай, є іграми з нульовою сумою). У цій футбольній лізі команди розподіляються на чотири дивізіони. Одні клуби грають проти інших у межах свого власного дивізіону, набираючи очки за кожну перемогу або нічию протягом усього сезону. Грати у першому дивізіоні для клубу престижно та вигідно, оскільки це гарантує багато глядачів. Наприкінці кожного сезону три клуби з нижніх рядків турнірної таблиці першого дивізіону переводяться на наступний сезон до другого дивізіону. Схоже на те, що таке пониження вважається прикрою долею, вартою того, аби докласти великих зусиль заради її уникнення.

18 травня 1977 року було останнім днем тогорічного футбольного сезону. Два з трьох кандидатів на вибуття з першого дивізіону вже були визначені, але щодо третього ще велися суперечки. Ним очевидно мала стати одна з цих трьох команд: «Сандерленд», «Брістоль» або «Ковентрі». Їм, певна річ, було за що поборотися тієї суботи. «Сандерленд» грав проти четвертої команди (щодо подальшого перебування якої в першому дивізіоні не виникало жодних сумнівів). «Брістолю» та «Ковентрі» випало грати одне проти одного. Всі розуміли, що якщо «Сандерленд» програє свою гру, тоді «Брістолю» та «Ковентрі», аби залишитись у першому дивізіоні, достатньо буде зіграти між собою внічию. А от якщо «Сандерленд» виграє, тоді командою, яка вилетить, стане або «Брістоль», або «Ковентрі», залежно від результату їхньої гри між собою. Обидва вирішальні матчі мали проходити одночасно. Проте, насправді матч «Брістоль» — «Ковентрі» почався на п’ять хвилин пізніше. Через це результат гри «Сандерленду» став відомий ще до закінчення гри «Брістоль» — «Ковентрі». Ось як розгорталась ця складна історія.

Протягом більшої частини матчу між «Брістолем» та «Ковентрі» гра, за словами тодішнього коментатора, була «швидкою, а часом і шаленою» — захоплюючою (якщо ви полюбляєте таке) битвою з несталим успіхом. До вісімдесятої хвилини матчу глядачі побачили кілька блискучих голів з обох боків, і рахунок став 2:2. А потім, за дві хвилини до кінця гри, надійшла інформація з іншого стадіону, що «Сандерленд» програв. Менеджер команди «Ковентрі» одразу ж вивів цю новину на величезне електронне табло в кінці поля. Вочевидь, усі 22 гравці вміли читати, і всі вони зрозуміли, що більше не треба напружуватись. Обом командам саме і потрібна була нічия, щоб не вилетіти з дивізіону. По суті, докладати зусиль для забивання голів було тепер однозначно поганою стратегією, оскільки відволікання гравців від оборони означало ризик програти — і таки вибути. Обидва суперники стали грати за збереження нічиї. Наведу слова того самого коментатора: «Вболівальники, які ще декілька секунд назад були запеклими ворогами, допоки Дон Гілліс не забив на вісімдесятій хвилині за „Брістоль“, зрівнявши рахунок, раптом об’єднались у спільному святкуванні. Арбітр Рон Чалліс безпорадно спостерігав, як гравці просто катали собі м’яча, майже не намагаючись відібрати його один в одного». Те, що до того було грою з нульовою сумою, раптом через коротку новину з навколишнього світу перетворилося на гру з ненульовою сумою. Вдаючися до термінів з нашого попереднього розгляду, у грі неначе якимось магічним чином з’явився зовнішній «банкір», що дозволило обом командам отримати вигоду від одного й того ж самого результату — нічиї.

Зазвичай, такі видовищні види спорту, як футбол, є іграми з нульовою сумою з однієї вагомої причини. Для глядачів більш захопливо спостерігати за гравцями, що відчайдушно борються один проти одного, ніж за тими, які по-дружньому співпрацюють. Але реальне життя, як людей, так і тварин та рослин, налаштоване не на те, щоб тішити глядачів. Багато ситуацій у реальному житті, власне кажучи, еквівалентні іграм з ненульовою сумою. Природа часто бере на себе роль «банкіра», а тому індивідам може бути вигідний успіх одне одного. Їм немає потреби брати гору над суперниками, аби отримати вигоду самим. Не заперечуючи фундаментальних законів егоїстичного гена, ми бачимо, як співпраця та взаємне сприяння здатні процвітати навіть у світі, егоїстичному за своєю суттю. Ми бачимо, як, в аксельродівському значенні цього терміна, чемні хлопці здатні фінішувати першими.

Але ніщо з цього не діє, якщо гра не є повторюваною. Гравці повинні знати (або здогадуватися), що поточна гра — не остання між ними. «Тінь майбутнього» з нав’язливої фрази Аксельрода має бути довгою. Але наскільки довгою вона має бути? Вона не може бути нескінченно довгою. З теоретичного погляду тривалість гри не має значення; важливо лише те, що жоден гравець не має знати, коли ця гра закінчиться. Уявімо, що ми з вами граємо одне проти одного, а також уявімо, що ми обидва знаємо, що точна кількість раундів у цій грі дорівнює 100. В цьому разі ми обоє розуміємо, що 100-й раунд як останній буде еквівалентним простій разовій грі в дилему в’язня. Тому єдиною раціональною стратегією для будь-кого з нас на гру під час 100-го раунду буде ЗРАДИТИ, і кожен із нас може припустити, що інший гравець також так постановить і твердо вирішить зрадити в останньому раунді. Таким чином, останній раунд можна скинути з рахунку як передбачуваний. Але тепер еквівалентним разовій грі стає 99-й раунд, і єдиним раціональним вибором для кожного гравця на цю останню, але єдину гру, буде також ЗРАДИТИ. 98-й раунд скидається з тих самих міркувань і так далі. Якщо два беззаперечно раціональних гравці, кожен із яких припускає, що інший також є беззаперечно раціональним, чітко знають, скільки раундів триватиме гра, їм обом доведеться тільки зраджувати. З цієї причини, коли теоретики ігор говорять про повторювану або ітеровану дилему в’язня, вони завжди мають на увазі, що момент завершення гри непередбачуваний або відомий лише банкіру.

Навіть якщо точна кількість раундів гри невідома напевно, в реальному житті нерідко трапляються статистичні здогадки про те, скільки ще теоретично триватиме гра. Така оцінка може стати важливою частиною стратегії. Якщо я зафіксую, що банкір неспокійно совається на стільці та поглядає на годинник, то цілком можу припустити, що гра поступово добігає кінця, а тому відчую спокусу зради. Якщо ж я запідозрю, що ви теж помітили совання банкіра, то можу злякатися, що ви теж зараз думаєте про зраду. Тоді я, мабуть, поспішатиму зрадити першим. Надто тому, що мене непокоїть, що ви боїтеся, що я…

Проста математична різниця між разовою та повторюваною грою в дилему в’язня є надто простою. Можна сподіватися, що кожен гравець поводитиметься так, немов він отримує постійно оновлювану оцінку потенційної тривалості гри. Чим вища його оцінка, тим більше він гратиме згідно з математичними очікуваннями для справжньої повторюваної гри. Інакше кажучи, тим чемнішим, вибачливішим та менш заздрісним він буде. Чим нижча його оцінка тривалості гри, тим більше він буде схильний грати згідно з математичними очікуваннями для разової гри: тим підступнішим та менш вибачливим він буде.

Аксельрод дуже яскраво змальовує важливість тіні майбутнього на прикладі дивовижного явища, що виникло під час Першої світової війни, так званої системи «живи сам і дай жити іншим». Джерелом, на яке він посилається, є дослідження історика та соціолога Тоні Ешворта. Добре відомо, що на Різдво 1914 року британські та німецькі війська ненадовго побратались, спілкуючись та випиваючи разом на нічийній землі. Менш відомим, але на мою думку, більш цікавим, є той факт, що неофіційні та негласні пакти про ненапад (система «живи сам і не заважай жити іншим») виникали будь-де уздовж всієї лінії фронту як мінімум протягом двох років, починаючи з 1914-го. Подейкують, що один старший офіцер британської армії, інспектуючи окопи, був вражений, побачивши німецьких солдат, які спокійно розгулювали на відстані пострілу з гвинтівки за межами їхньої лінії оборони. «Наші люди не звертали на них жодної уваги. Я вирішив позбутися цього, коли ми візьмемо гору; бо дозволяти таке не можна. Ці люди, вочевидь, не розуміли, що йде війна. Обидві сторони, здається, покладалися на стратегію живи сам і не заважай жити іншим».

Теорія ігор та дилема в’язня тоді ще не були вигадані, але, оглядаючися назад, можна доволі виразно спостерегти, що саме відбувалось. Аксельрод пропонує нам захоплюючий аналіз змальованих подій. В окопній війні тих часів тінь майбутнього для кожного взводу була довгою. Тобто, кожна група британських солдатів, сидячи у своїх окопах, могла протягом багатьох місяців бачити лише одну і ту саму групу німців. Більш того, звичайні солдати ніколи не знали, коли надійде наказ змінити позиції, і чи станеться це взагалі; армійські накази, зазвичай, непередбачувані, дивні та незбагненні для тих, хто їх отримує. Тінь майбутнього була достатньо довгою і невизначеною, аби сприяти розвиткові співпраці за типом «око за око». За умови, звичайно, що ситуація була еквівалентна грі в дилему в’язня.

Пам’ятайте, що у справжній дилемі в’язня виграші мають дотримуватися конкретної послідовності ранжування. Обидві сторони повинні вважати взаємну співпрацю (CC) кращою за взаємну зраду. Ще кращою має бути зрада, коли інша сторона співпрацює (ЗС), якщо ви можете застосувати її безкарно. Найгіршою за все має бути співпраця, коли інша сторона вдається до зради (СЗ). Генеральному штабові більше до душі саме взаємна зрада (ЗЗ). Там хотіли бачити, як їхні хлопці, пекучі, мов гірчиця, дають жару фрицам (або томмі) за першої ж ліпшої нагоди.