Розділ 3 КОДЕКС ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ

1) порушує положення статті 3 цього Закону;

2) суперечить рішенню або вироку суду, які набрали чинності;

3) є анонімним.

Редакція може відмовити в публікації спростування, якщо спростування:

1) стосується відомостей, які нею вже спростовано;

2) надійшло з вимогою заявника опублікувати його пізніше, ніж через рік з дня публікації відомостей, що спростовуються.

Редакція зобов'язана в строк, що не перевищує одного місяця з дня надходження вимоги, опублікувати спростування і письмово повідомити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його публікації, зазначивши підстави відмови.

Заявник має право оскаржити відмову в публікації спростування або порушення порядку його публікації до суду, який приймає скаргу до розгляду протягом року з дня публікації спростовуваних відомостей".

Щоб не допустити контролю державних органів за пресою, слід створити Раду в справах преси, яка здійснювала б незалежний від держави зовнішній контроль. У Німеччині з 1956 р. працює Німецька рада у справах преси, добровільно утворена спілками журналістів і редакторів. її завдання та правила такі: дотримання істини і вірогідна передача інформації громадськості — головна заповідь журналіста; ретельна перевірка відомостей та інформації з погляду вірогідності (мається па увазі, що свідчення та інформація не повинні спотворюватися чи фальсифікуватися відповідним поданням матеріалу, вибором заголовка чи ілюстративного матеріалу, значення документа треба передавати з максимальною точністю, а непідтверджені свідчення, чутки та припущення слід передавати як такі); якщо опубліковане повідомлення чи твердження виявилося згодом помилковим, орган друку, вмістивши повідомлення чи твердження, повинен негайно дати спростування; не можна використовувати непорядні методи під час збирання матеріалу, інформації чи фотографій, необхідно дотримуватись зобов'язань про нерозголошення таємниці; не можна допускати тиску третіх осіб, які ставлять понад усе приватні чи ділові інтереси; поважати приватне й інтимне життя громадян, не порушувати права особистості; не друкувати безпідставних звинувачень, зокрема тих, що стосуються честі та гідності громадян; уникати односторонніх чи випереджальних вирок суду оцінок у повідомленнях про судові процеси та хід слідства, зокрема не слід визнавати підозрюваного винним до оголошення судового вироку; не варто міркувати про користь та вигоду, я кию внаслідок цього буде обмежена свобода видавництва і редакції в ухваленні того чи іншого рішення.

Інші європейські країни: Австрія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Велика Британія, Австралія, п'ять провінцій Канади — також мають Ради у справах преси, що заслуховують і ухвалюють рішення стосовно порушень журналістської етики. Такі Ради, а також інститути омбудеменів (уповноважених, які розглядають скарги на ЗМІ), що прагнуть бути посередниками у конфліктних справах, створені видавцями, журналістами й фінансуються творчими спілками журналістів. Якщо Україна піде шляхом Росії щодо створення Судової палати з інформаційних спорів, вона повторить і помилку, існуватиме ще один орган, який фінансуватимуть з бюджету. Це не шлях до демократії — він дискредитує ідею самоконтролю ЗМІ, ставить мас-медіа у залежність від влади. Крім того, це буде організоване централізоване регулювання, а отже, управління пресою.

Порушення журналістами професійної стики регулюють чимало правових джерел, зокрема Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про рекламу", "Про авторське право та суміжні права", "Про телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування засобами масової інформації", "Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій", "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про захист від недобросовісної конкуренції" та ін.

Закони України встановлюють право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це важлива гарантія захисту прав, свобод громадян і законних інтересів юридичних осіб, коли винними є засоби масової інформації. Нині за позовом до суду потерпілої сторони спори про відшкодування моральної шкоди розглядають у випадках, коли право на її відшкодування передбачено ст. 7 і 440 Цивільного кодексу України, ст. 49 Закону України "Про інформацію", ст. 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права". Якщо в складі злочину немає злого умислу, справу розглядають як цивільну, а якщо є — у порядку кримінального судочинства.

У Постанові № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. зазначено: "під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема, у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживань у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуально), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків".

Висновки

Подальший розвиток питання функціонування моральної (немайнової) шкоди відображений у Постанові № 5 Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. Таке рішення було цілком вмотивованим. Адже попередня постанова була ухвалена Верховним Судом ще до прийняття Конституції України та ратифікації Верховною Радою Європейської конвенції з прав та свобод людини. Відтак йшлося про необхідність у роботі судів України застосовувати міжнародні нормативні акти, практику Європейського суду з прав людини. Крім цього, в самій держані за останній час було прийнято чимало нових законів та внесено змін до нормативних актів. Зокрема, з 1 вересня 2001 р. набув чинності новий Кримінальний кодекс України, а з січня 2004 р. — Цивільний кодекс. Бралася також до уваги ще одна тенденція розвитку нової правозахисної системи — вітчизняні суди напрацювали за останній час значний матеріал і неодноразово виходили за межі Постанови Пленуму Верховного Суду від з 31 березня 1995 p., причому їхні позиції були правильними, оскільки згодом були підтверджені рішеннями Верховного Суду України.

Новаціями Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. слід вважати узагальнення сучасної практики щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди, виокремлення моральної шкоди, яку завдано фізичній особі, та немайнової шкоди, завданої юридичній особі. Зокрема, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, наприклад, у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації" моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушені нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу або підрив довіри до її діяльності.

Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюється законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, вітчизняним судам необхідно в коленій справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди за такого виду правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визнає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно шкоду.

Пленум Верховного Суду України також підкреслив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної(немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протинравність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини заподіювача в її заподій пні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.