Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Боже праведний! Про яке страховище тут іде мова?» — подумав Жульєн, вражений запальною й поривчастою жестикуляцією свого колеги. Худорляве довгасте личко академікового небожа було в цю мить справді огидне. Незабаром Жульєн зрозумів, що йшлося про найбільшого поета сучасності.

«О гадина!» — мало не скрикнув Жульєн, і сльози благородного обурення зросили йому очі. «О, жалюгідна тварюко! — думав він, — стривай, я тобі пригадаю ці слова.

Ось вони, ниці чада тієї партії, яку очолює, серед інших, і сам маркіз. А ця велика людина, яку вони так ганьблять, — скільки б їй надавали орденів, скільки синекур, якби вона продалася — не кажу вже бездарному міністерству пана де Нерваля, а хоча б одному з його більш-менш чесних попередників».

Абат Пірар здаля зробив Жульєнові знак підійти, з ним щойно розмовляв про щось пан де Ла-Моль. Але Жульєн у цю хвилину слухав, потупивши очі, ремствування якогось єпископа, і коли той нарешті відпустив його і він міг підійти до свого друга, абата вже перехопив огидний пролаза молодший Тамбо. Цей виродок ненавидів абата, вважаючи його причиною тих милостей, які випали на долю Жульєна, і саме тому він так перед ним запобігав.

«Коли нарешті смерть звільнить нас від отого старого падла?» — у таких виразах, з чисто біблійним запалом, розводився цей нікчемний писарчук про поважного лорда Голланда. Слід віддати йому належне: він добре знав біографії всіх сучасних діячів і саме закінчував побіжний огляд усіх, хто міг розраховувати на впливове становище при новому англійському королі.

Абат Пірар пройшов у суміжну вітальню. Жульєн пішов слідом за ним.

— Маркіз не любить письмаків, попереджаю вас, — це єдина його антипатія. Можете знати латинь, грецьку мову, якщо ви на це здатні, історію Єгипту, Персії тощо, він поважатиме вас і сприятиме вам як ученому. Але боронь вас Боже написати хоч би одну сторінку французькою мовою, особливо на серйозні теми, що не відповідають вашому становищу в суспільстві: він назве вас письмаком, і ви потрапите в немилість. Як можна, живучи в палаці вельможі, не знати слів герцога де Кастрі про д’Аламбера і Руссо: «Хочуть про все міркувати, а в самих і тисячі екю ренти немає!»

«Отже, тут усе відомо, — подумав Жульєн, — зовсім, як у семінарії». Він недавно написав з десяток сторінок у піднесеному стилі, — щось на зразок похвального слова старому штаб-лікареві, що зробив з нього, як він казав, людину. «Але ж цей зошит у мене завжди під замком!» — подумки скрикнув Жульєн. Він пішов до себе, спалив рукопис і повернувся до вітальні. Пишні шалапути вже пішли, залишились тільки особи, прикрашені орденами.

Навколо столу, що його лакеї внесли були вже сервірованим, сиділо сім-вісім дам від тридцяти до тридцяти п’яти років — всі вельми побожні, дуже знатні й манірні. Перепрошуючи за спізнення, увійшла дружина маршала де Фервак. Було вже по півночі; вона сіла поруч з маркізою. Жульєн був глибоко схвильований: її очі й погляд нагадували йому пані де Реналь.

Гурток мадемуазель де Ла-Моль іще не розійшовся. Вона і її приятелі висміювали нещасного графа де Тале. Він був єдиним сином знаменитого єврея, що уславився своїм багатством, яке нажив, позичаючи гроші королям на ведення воєн з народами. Єврей нещодавно помер, залишивши синові ренту в сто тисяч екю на місяць та ім’я, на жаль, надто відоме.

У такому винятковому становищі потрібно бути або справді простосердою людиною, або мати дуже сильну волю.

Граф, на своє лихо, був простодушним хлопцем, але з безліччю всяких претензій, підказаних йому підлесниками.

Пан де Кейлюс запевняв, що за чиєюсь порадою він хоче просити руки мадемуазель де Ла-Моль, до якої залицявся маркіз де Круазнуа, що мав дістати титул герцога і сто тисяч ліврів ренти.

— Ах, не треба звинувачувати його в тому, що в нього з’явилось бажання! — жалісливо казав Норбер.

Здатність чогось прагнути — якраз та риса, якої найбільше бракувало горопашному графові де Тале. Ця риса його вдачі робила його гідним королівського трону. Він завжди радився з усіма на світі, але не наважувався послухатись будь-якої поради до кінця.

«Мені варто глянути на його обличчя, щоб сміятися до знесилля», — казала мадемуазель де Ла-Моль.

У виразі його обличчя були дивно поєднані неспокій і розчарування, крізь які час від часу проривались вибухи бундючності і тої владної зарозумілості, що пасує найбагатішій людині Франції, особливо коли вона непогана на вроду і не сягнула ще тридцяти років. «Несміливий нахаба», — казав про нього пан де Круазнуа. Граф де Кейлюс, Норбер і ще два-три юнаки з вусиками висміяли де Тале непомітно для нього і під кінець, коли пробила перша година, випровадили його.

— Невже в таку погоду вас чекають біля під’їзду ваші знамениті арабські скакуни? — спитав Норбер.

— Ні, це інший виїзд, значно дешевший, — відповів пан де Тале. — Лівий кінь коштував мені п’ять тисяч франків, а правий тільки сто луїдорів; але, запевняю вас, що його запрягають тільки увечері; справа в тому, що його рись точнісінько така, як і в другого коня.

Зауваження Норбера навело графа на думку, що людині його стану належить любити коней і не слід залишати їх під дощем. Він пішов, — а через хвилину пішли й молодики, все ще кепкуючи з нього.