Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Для того, щоб розібратися в оточенні, — подумав Жульєн, — мені треба записувати імена й коротенькі характеристики всіх, хто відвідує салон».

Насамперед він записав імена п’яти чи шести друзів дому, які, гадаючи, що маркіз протегує Жульєнові з примхи, про всяк випадок виявляли до нього увагу. Вони були з тих більш-менш догідливих зубожілих дворян, яких можна часто зустріти в салонах аристократів, однак, треба віддати їм належне, догоджали вони не всім однаково. Деякі з них, готові терпіти від маркіза яке завгодно поводження, зчиняли бунт з приводу єдиного різкого слова пані де Ла-Моль.

Господарі дому були так перейняті гордощами і нудьгою, так звикли ображати людей заради розваги, що не могли розраховувати на щиру дружбу. Але, за винятком дощових днів і нападів нестерпної нудьги, які траплялися не часто, вони завжди були бездоганно чемні.

Якби оті п’ять чи шість підлесників, що виявляли батьківську приязнь до Жульєна, покинули палац де Ла-Моль, маркіза була б приречена на довгі години самотності, а в очах жінок її стану самотність — жахлива річ, це символ неласки.

Маркіз ставився до дружини бездоганно; він дбав про те, щоб у її салоні було численне товариство, але уникав приймати перів, бо ці його нові колеги здавалися йому не досить знатними, щоб відвідувати його як друзі, і не досить цікавими, щоб бути допущеними як нижчі.

Зрештою всі ці таємниці розкрились перед Жульєном значно пізніше. Вища політика, яка є звичайною темою розмов у буржуазних домах, у тому колі, до якого належав маркіз, стає предметом обговорення тільки в критичні хвилини.

Потреба розваг навіть у наш вік нудьги така велика, що й у дні званих обідів усі розбігались, ледве маркіз покидав салон.

Аби тільки не глузували з Бога, духовенства, короля, сановників, артистів, які користалися ласкою двору, та з усього, що вважалося раз назавжди встановленим, аби тільки не відгукувалися з симпатією про опозиційні газети, про Беранже, Вольтера, Руссо і про всіх, хто хоч трохи дозволяє собі говорити щиро, а особливо — аби ніколи не говорили про політику, — про все інше тут можна було розмовляти цілком вільно.

Порушити цю салонну хартію не давала права ні рента в сто тисяч екю, ні блакитна стрічка. Всяка свіжа думка здавалась тут грубістю. Незважаючи на добрий тон, на бездоганну чемність, на бажання бути приємними, на всіх обличчях відбивалась нудьга. Юнаки, що приходили з обов’язковим візитом, боялись заговорити про щось таке, що могло дати привід запідозрити в них якісь думки чи виявити знайомство з забороненими книжками, а тому після кількох вишуканих фраз про Россіні і про погоду вони замовкали.

Жульєн помітив, що розмову звичайно підтримували два віконти і п’ять баронів, яких пан де Ла-Моль знав іще в еміграції. Ці пани мали по шість чи по вісім тисяч ліврів ренти; з них четверо передплачували «Щоденник», троє — «Французьку газету». Один з них завжди мав про запас який-небудь свіжий анекдот з придворного життя, де щедро вживалося слівце «чудесно». Жульєн помітив, що в цього пана було п’ять орденів, тоді як інші мали не більше як по три.

Зате в передпокої видно було десять ліврейних лакеїв, і протягом усього вечора кожні чверть години подавали чай або морозиво, а після півночі — легку вечерю з шампанським.

Ради цього Жульєн іноді залишався у вітальні до кінця вечора. А взагалі він не розумів, як можна серйозно слухати розмови, що звичайно точилися в оздобленому золотом розкішному салоні. Іноді він вдивлявся у співрозмовників, не будучи певен, чи не знущаються вони самі з того, про що розмовляють. «Мій пан де Местр, якого я знаю напам’ять, говорив у сто разів краще, і все ж він досить-таки нудний», — думав він.

Не тільки Жульєн помічав цю моральну задуху. Дехто втішався тим, що безнастанно поглинав морозиво, інші — тим, що потім матимуть змогу похвалятись: «Я тільки що з палацу де Ла-Моль, де я чув, що Росія...» і таке інше.

Від одного з підлесників Жульєн почув, що півроку тому пані де Ла-Моль, в нагороду за понад двадцятирічну вірність її салонові, зробила префектом бідного барона Ле-Бургіньйона, який перебував у званні супрефекта від початку Реставрації.

Ця велика подія ще підстьобнула догідливість усіх зубожілих завсідників дому. Якщо й раніше їх мало чим можна було образити, то тепер вони вже не ображались ні на що. Явну зневагу до них виявляли рідко, але Жульєн кілька разів почув за столом коротенькі діалоги між маркізом і його дружиною, дуже жорстокі щодо людей, які сиділи з ними поруч. Ці вельможі не ховали своєї відвертої зневаги до всіх, чиї предки не їздили в королівській кареті. Жульєн помітив також, що тільки згадка про хрестові походи викликала на їхніх обличчях вираз глибокої серйозності, поєднаної з поштивістю. А звичайна повага в них мала певний відтінок поблажливості.

Серед цих розкошів і нудьги Жульєн цікавився тільки паном де Ла-Молем. Жульєнові було приємно почути одного разу, як маркіз запевняв когось, що не брав ніякої участі в підвищенні бідолахи Ле-Бургіньйона. Це була люб’язність щодо маркізи: Жульєн знав правду від абата Пірара.

Якось уранці, коли абат працював з Жульєном у маркізовій бібліотеці над нескінченним процесом з абатом Фрілером, Жульєн раптом спитав його:

— Скажіть, пане, обідати щодня за столом маркізи — це один з моїх обов’язків чи особлива ласка до мене?

— Це надзвичайна честь! — відповів обурений абат. — Пан Н., академік, який вже п’ятнадцять років усіляко підлещується до господарів дому, не міг домогтися такого права для свого небожа, пана Тамбо.

— А для мене, пане, це найтяжча частина моїх обов’язків. Навіть у семінарії я не так нудьгував. Я бачив кілька разів, що навіть мадемуазель де Ла-Моль позіхає, хоч вона, мабуть, уже звикла до ґречностей друзів дому. Я боюся заснути. Благаю вас, попросіть для мене дозволу обідати за сорок су в якійсь харчівні.