Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Абат, як людина, що походила з низів, був дуже чутливий до честі обідати з вельможею. Він намагався розтлумачити це Жульєнові, коли раптом легке шарудіння примусило їх обернутись. Жульєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла і слухала їхню розмову. Він почервонів. Мадемуазель де Ла-Моль прийшла по книжку і все чула, — це викликало в неї деяку повагу до Жульєна. «Цей не народився, щоб стояти на колінах, як отой старий абат. Господи, який він потворний!»

За обідом Жульєн не наважувався звести очей на мадемуазель де Ла-Моль, але вона зволила сама звернутись до нього. Того дня чекали багато гостей, і вона запросила його залишитись. Юні парижанки недолюбляють літніх чоловіків, особливо коли ті не дбають про свою зовнішність. Жульєнові не треба було особливої спостережливості, щоб помітити, коли вони залишались у вітальні, як висміювала мадемуазель де Ла-Моль колег пана Ле-Бургіньйона. Того дня, навмисно чи ні, вона була особливо жорстока до цих нудних гостей.

Мадемуазель де Ла-Моль була центром маленького гуртка, що збирався майже щовечора за величезним кріслом маркізи. Тут були маркіз де Круазнуа, граф де Кейлюс, віконт де Люз і ще кілька молодих офіцерів, друзів Норбера та його сестри. Всі вони посідали на великому блакитному дивані. Біля дивана, якраз навпроти прекрасної Матильди, на низенькому солом’яному стільці мовчазно сидів Жульєн. Цьому скромному місцю заздрили всі Матильдині поклонники. Норбер люб’язно утримував на ньому молодого батькового секретаря, звертаючись до Жульєна з кількома словами чи згадуючи його ім’я два-три рази за вечір. Цього вечора мадемуазель де Ла-Моль спитала Жульєна, якої висоти гора, що на ній стоїть Безансонська фортеця. Жульєн так і не міг визначити, вища вона чи нижча, ніж Монмартр. Він часто щиро сміявся з того, що казали в цьому невеличкому гуртку, але почував себе абсолютно нездатним вигадати щось подібне. Йому здавалося, що це якась інша мова, яку він розуміє, але сам нею не володіє.

Сьогодні Матильдині друзі були настроєні надзвичайно вороже до всіх, хто заходив у цю простору вітальню. У першу чергу перепало друзям дому: їх краще знали. Можна собі уявити, з якою увагою слухав Жульєн. Його цікавило все — і прихований зміст їхніх жартів, і сама манера жартувати.

— А-а, ось і пан Декулі, — сказала Матильда, — він сьогодні без перуки. Певно, хоче домогтися своєю геніальністю префектури. Виставив напоказ свою лису голову, наповнену, як він каже, «високими ідеями».

— Цей чоловік знайомий з усіма на світі, — підхопив маркіз де Круазнуа, — він буває і в мого дядька кардинала. Він здатний роками повторювати яку-небудь брехню про кожного з своїх приятелів, а їх у нього дві чи три сотні. Він уміє підтримувати дружбу — в нього на це талант. Взимку, як і тепер, ви можете його бачити з сьомої години ранку, прилиплим до дверей одного з приятелів. Час від часу він свариться з кимсь і з приводу цього пише сім або вісім сварливих листів. Потім він мириться й посилає ще стільки ж листів з висловами палкої приязні. Але в чому він досягає найбільшого блиску — це в щирих і одвертих виявах почуттів чесної людини, в якої серце на долоні. До цього маневру він вдається тоді, коли йому треба домогтись якоїсь послуги. Один з старших вікаріїв мого дядька чудово розповідає про життя пана Декулі після Реставрації. Я приведу його коли-небудь до вас.

— Ет! Я не йму віри тим балачкам, це професійні заздрощі дрібних людців, — сказав граф де Кейлюс.

— Ім’я пана Декулі залишиться в історії, — заперечив маркіз, — він творив Реставрацію разом з абатом де Прадом та панами Талейраном і Поццо ді Борго.

— Цей чоловік колись орудував мільйонами, — мовив Норбер, — і я не розумію, як він може приходити сюди й зносити батькові глузування, часто нестерпні. Одного разу батько крикнув через увесь стіл: «Скільки разів ви зраджували друзів, дорогий Декулі?»

— Хіба він справді зраджував? — сказала мадемуазель де Ла-Моль. — А хто не зраджував?

— Як! — звернувся граф де Кейлюс до Норбера, — у вашому домі буває пан Сенклер, цей славнозвісний ліберал? Якого чорта йому тут треба? Піду поговорю з ним, викличу на розмову: кажуть, він дуже розумний.

— Але як же твоя мати його приймає? — запитав пан де Круазнуа. — В нього такі незвичайні, такі сміливі, незалежні думки.

— Гляньте, — сказала мадемуазель де Ла-Моль, — гляньте на цю незалежну людину, що до землі вклоняється панові Декулі і хапає його руку. Я вже подумала була, що він піднесе її до вуст.

— Мабуть, Декулі в кращих стосунках з властями, ніж ми думали, — зауважив пан де Круазнуа.

— Сенклер приходить сюди, щоб пройти в Академію, — зауважив Норбер, — гляньте, Круазнуа, як він вклоняється баронові Л...

— Краще вже було б стати навколішки, — підхопив де Люз.

— Дорогий Сорелю, — звернувся Норбер до Жульєна, — ви розумні, але так недавно покинули рідні гори, отже, дозвольте дати вам пораду — ніколи не вклоняйтеся так, як цей великий поет, — нікому, хоча б це був сам Бог-Отець.

— А ось і наш найперший розумник, пан барон Батон, — промовила мадемуазель де Ла-Моль, трохи наслідуючи голос лакея, який щойно доповів про нього.

— Здається, навіть ваші лакеї сміються з нього. Ну й ім’я — барон Батон! — сказав пан де Кейлюс.

— «Що таке ім’я?» — сказав він нам якось, — підхопила Матильда. — «Уявіть собі, що вам уперше доповідають «герцог Бульйонський»; справа тільки в тому, що люди ще не звикли до мого імені».