Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Жульєн, якому лейтенант 96-го полку встиг пояснити, що це нова образа — примусити їх так довго чекати після того, як учора так грубо кинуто йому в обличчя візитні картки, з рішучим виглядом увійшов до кімнати пана де Бовуазі. Він мав намір триматися виклично, але водночас не хотів порушувати правил доброго тону.

Проте він був так вражений лагідними манерами пана де Бовуазі, його стриманим, поважним і самовдоволеним виглядом, витонченими розкошами обстановки, що в нього враз пропало бажання бути зухвалим. Це була зовсім не та людина, з якою він мав сутичку напередодні. Він так остовпів, побачивши перед собою цього елегантного юнака замість грубого чолов’яги, якого шукав, що не міг вимовити й слова. Він простяг одну з тих карток, які йому кинули вчора.

— Це справді моє ім’я, — сказав молодий дипломат, якого чорний Жульєнів костюм — о сьомій годині ранку! — не викликав особливої поваги до відвідувача. — Але, слово честі, я не розумію...

Якийсь особливий відтінок, з яким він вимовив ці останні слова, знову розлютив Жульєна.

— Я прийшов, щоб битися з вами, пане. — І Жульєн коротко виклав йому всю справу.

Пан Шарль де Бовуазі після уважного огляду залишився загалом задоволений кроєм Жульєнового чорного костюма. «Це від Штауба, цілком ясно, — думав він, поки той говорив. — Жилет пошито з великим смаком і чоботи непогані, але з другого боку — чорний костюм зранку!.. Це, певне, для того, щоб не бути мішенню для кулі», — вирішив нарешті де Бовуазі.

Тільки-но він знайшов це пояснення, як став надзвичайно чемним і поводився з Жульєном майже як рівня. Розмова тривала довго, справа була делікатна, але зрештою Жульєн не міг заперечувати проти очевидності: цей юнак з бездоганними манерами, що був перед ним, не мав нічого спільного з тим грубим суб’єктом, який образив його вчора.

Жульєнові дуже не хотілось піти ні з чим: він затягав розмову. Він спостерігав самовдоволене обличчя кавалера де Бовуазі, — цим титулом той назвав себе сам, образившись, що Жульєн звертався до нього просто «добродію».

Жульєн милувався його серйозністю з легким відтінком чванливості, яка, однак, не покидала його й на хвилину. Жульєна дивувала його чудна звичка повертати язиком, вимовляючи слова... Та зрештою в усьому цьому не було найменшої підстави для сварки.

Молодий дипломат з надзвичайною чемністю висловив готовність битись, але відставний лейтенант 96-го полку, що вже годину сидів, розставивши ноги, впершись руками в боки й відставивши лікті, заявив, що його друг, пан Coрель, зовсім не схильний сваритися з людиною на німецький лад тільки тому, що хтось викрав її візитні картки.

Жульєн вийшов з дому кавалера де Бовуазі в дуже поганому настрої. Перед ґанком стояла карета. Жульєн випадково глянув на кучера і впізнав у ньому свого вчорашнього кривдника.

В одну мить він схопив його за полу довгого каптана, скинув з козел і став лупцювати батогом. Два лакеї кинулись рятувати свого товариша; на Жульєна посипались удари кулаків; але він вихопив один із своїх пістолетиків і став стріляти в них; вони втекли. Все це сталося за якусь хвилину.

Шевальє де Бовуазі, спускаючись сходами вниз із потішною поважністю, повторював тоном вельможі: «Що таке? Що таке?» Йому, видно, кортіло довідатись, що сталося, але його престиж дипломата не дозволяв цього показувати. Коли він дізнався, у чім справа, урочиста поважність на його обличчі змінилась виразом насмішкуватої байдужості, яка ніколи не повинна покидати дипломата.

Лейтенант 96-го полку зрозумів, що панові де Бовуазі самому захотілося битись, але він вирішив теж удатись до дипломатії, щоб залишити за своїм приятелем ініціативу.

— Ну, тепер, — скрикнув він, — є підстава для дуелі!

— Цілком достатня, я гадаю, — відповів дипломат. — Вигнати геть цього негідника, — сказав він своїм лакеям, — хай на його місце сяде хтось інший.

Відчинили дверцята: кавалер неодмінно хотів ушанувати Жульєна і його секунданта, провізши їх у своїй кареті. Заїхали за одним з приятелів пана де Бовуазі, який знав зручне для дуелі місце. Дорогою вони дуже мило розмовляли. Тільки дипломат мав досить дивний вигляд у своєму халаті.

«Хоч це й вельми знатні пани, — думав Жульєн, — але вони зовсім не такі дурні, як особи, що обідають у пана де Ла-Моля. Я розумію чому, — додав він подумки через хвилину, — вони дозволяють собі відступати від благопристойності». Розмовляли про танцюристок, які мали успіх у вчорашньому балеті. Дипломат і його приятель робили натяки на пікантні історії, зовсім не відомі ні Жульєнові, ні лейтенантові 96-го полку. Жульєн був не такий дурень, щоб удавати, ніби їх знає, і щиросердо признався у своєму невіданні. Ця щирість сподобалась приятелеві шевальє, і він розповів йому ці історії якнайдокладніше й дуже смішно.

Одна річ надзвичайно здивувала Жульєна. Карета на хвилину спинилась через те, що на вулиці будували тимчасовий вівтар для процесії на честь свята Тіла Господнього. Дипломат і його приятель дозволили собі з цього приводу не один жарт: тутешній кюре, мовляв, був сином архієпископа. Ніколи в домі маркіза де Ла-Моля, що претендував на титул герцога, ніхто не наважився б вимовити щось подібне.

З дуеллю було покінчено за одну хвилину: Жульєн дістав кулю в руку; йому зробили перев’язку з носових хустинок, змочених горілкою, і шевальє де Бовуазі дуже чемно попросив у Жульєна дозволу відвезти його додому в тій самій кареті, яка їх привезла сюди. Коли Жульєн назвав особняк де Ла-Моль, молодий дипломат перезирнувся з своїм приятелем. Жульєнів фіакр стояв тут же, але розмова з цими панами була для нього значно цікавіша, ніж товариство хвацького лейтенанта 96-го полку.