Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

VI. ВІДТІНКИ ВИМОВИ

Їхня висока місія — спокійно обмірковувати дрібні

події в повсякденному житті народів і відвертати

своєю мудрістю спалахи великого гніву з

нікчемного приводу або з приводу певних подій,

спотворених чутками до невпізнання.

Грацій

Як на новака, що з гордощів не дозволяє собі ставити запитання, Жульєн не наробив надто великих дурниць. Якось трапилося, що раптова злива загнала його в кав’ярню на вулиці Сент-Оноре. Тут якийсь чолов’яга в касторовому сюртуці, здивований похмурим поглядом Жульєна, у свою чергу пильно глянув на нього, зовсім як колись у Безансоні коханець мадемуазель Аманди.

Жульєн надто часто дорікав собі за те, що тоді простив цю першу образу, щоб тепер стерпіти цей погляд. Він зажадав пояснень. Чолов’яга в сюртуці негайно відповів йому найгрубішою лайкою. Всі, хто був у кав’ярні, оточили їх, перехожі стовпилися біля дверей. З провінційної завбачливості, Жульєн завжди мав при собі маленькі пістолети, і тепер його рука судомно стискала їх у кишені. Проте він не втратив самовладання і обмежився тим, що повторював щохвилини:

— Пане, ваша адреса? Я вас зневажаю.

Упертість, з якою він проказував ці шість слів, нарешті вплинула на присутніх.

— Чорт його бери, хай той, котрий так розкричався, дасть йому свою адресу!

Чоловік у сюртуці, почувши цей вирок, повторений кілька разів, жбурнув в обличчя Жульєну півдесятка візитних карток. На щастя, жодна з них не торкнулась Жульєнового обличчя: він дав собі слово скористатися з пістолетів тільки в тому разі, коли його зачеплять. Чолов’яга пішов, але кілька разів обертався, погрожуючи Жульєнові кулаком і обкладаючи його лайкою.

Жульєн весь обливався потом. «Значить, найостанніша нікчема може отак схвилювати мене! — казав він собі з люттю. — Як же вбити в собі цю ганебну чутливість?»

Якби він міг, негайно викликав би його на дуель. Його втримувало тільки одне: як знайти секунданта в цьому безмежному Парижі? В нього не було жодного друга. Жульєн був зав’язав кілька знайомств, але всі його знайомі один по одному через кілька тижнів віддалялись од нього. «Я не товариська людина, — подумав він, — і за це тепер жорстоко покараний». Нарешті йому спало на думку відшукати відставного лейтенанта 96-го полку Льєвена, сіромаху, з яким він часто фехтував. Жульєн щиро йому розповів про все.

— Я охоче буду вашим секундантом, — сказав Льєвен, — але з одною умовою: якщо ви не пораните свого супротивника, ви тут же негайно будете битися зі мною.

— Згода, — відповів Жульєн, захоплено тиснучи йому руку. І вони вирушили шукати пана Ш. де Бовуазі в Сен-Жерменському передмісті, за адресою, надрукованою на візитних картках.

Була сьома година ранку. Тільки тоді, коли вони увійшли в будинок і Жульєн наказав доповісти про себе, йому спало на думку, що це ж, можливо, той самий юнак, родич пані де Реналь, що служив колись при посольстві чи то в Римі, чи то в Неаполі і що дав рекомендаційного листа співакові Джеронімо.

Жульєн передав поважному лакеєві разом з своєю карткою одну з тих, що були кинуті йому вчора.

Їх змусили чекати — його і секунданта — не менш як три чверті години. Нарешті їх привели в розкішні покої, вишукано обставлені, їх зустрів високий юнак, причепурений, як лялька. Риси його обличчя являли всю довершеність і нею невиразність грецької вроди. Його надзвичайно вузька голова увінчувались пірамідою прекрасного білявого волосся, завитого неймовірно старанно, волосинка до волосинки. «Клятий фертик примусив нас чекати, щоб отак завитись», — подумав лейтенант 96-го полку. Барвистий халат, ранкові панталони, все, аж до гаптованих черевиків, було бездоганне і свідчило про пильну увагу господаря до свого туалету. Його шляхетне й пусте обличчя відбивало думки пристойні, але які з’являються не часто: ідеал дипломата на зразок Меттерніха. Наполеон теж не полюбляв мислячих офіцерів у своєму оточенні.