Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Жульєн покинув своє місце біля дивана. Він ще був не досить чутливий до чарівної витонченості легкого кепкування і гадав, що можна сміятись із жартів, тільки коли вони цілком обґрунтовані. В глузливих дотепах цих молодих людей він бачив тільки бажання огудити все і всіх, і це його неприємно вражало. Жульєнова провінційна, мало не англійська надмірна серйозність змушувала його вбачати в цьому заздрощі; звичайно, він помилявся.

«Граф Норбер, — казав він собі, — при мені тричі переписував лист на двадцять рядків до свого полкового командира і був би, мабуть, дуже щасливий, якби написав за все життя хоч одну сторінку так, як пише пан Сенклер».

Не привертаючи до себе уваги, завдяки своєму незначному становищу, Жульєн переходив від одної групи до іншої. Він здалека стежив за бароном Батоном, і йому хотілося послухати, що той каже. Цей уславлений дотепник мав вельми заклопотаний вигляд і, як помітив Жульєн, заспокоївся трохи тільки після того, як йому здалося знайти кілька пікантних фраз. Жульєнові здалося, що розум такого роду потребує певного простору.

Барон не вмів виголошувати короткі дотепи; щоб показати себе, йому треба було принаймні чотири фрази, по шість рядків кожна.

— Ця людина не розмовляє, а просторікує, — сказав хтось за спиною Жульєна. Жульєн обернувся й спалахнув від задоволення, почувши ім’я графа Шальве. Це був найгостріший розум свого часу. Жульєн часто зустрічав його ім’я в «Меморіалі Святої Єлени» і в історичних записках, продиктованих Наполеоном. Граф Шальве висловлювався стисло, його дотепи були, мов блискавки, точні, яскраві, глибокі. Про що б він не заговорив, розмова враз починала посуватися вперед. Він наводив факти, і слухати його було приємно. Що ж до політики, то він був безсоромним циніком.

— Я людина незалежна, — казав граф Шальве, звертаючись до якогось пана з трьома зірками, що з нього він явно кепкував. — Чому від мене вимагають, щоб я сьогодні дотримувався того самого погляду, що й півтора місяця тому? У такому разі мій погляд зробився б моїм тираном.

Четверо серйозних юнаків, що оточували його, поморщились, їм не подобався жартівливий той. Граф побачив, що перебрав міру. На щастя, він помітив найчеснішого пат Баллана, справжнього Тартюфа доброчесності. Граф заговорив з ним; їх оточили, зрозумівши, що бідолаха Баллан буде принесений в жертву. Завдяки своїй моральності та моралізму й незважаючи на страшну потворність, пан Баллан після перших кроків у вищому світі, які важко піддаються опису, одружився з дуже багатою жінкою, що скоро померла. Він одружився з іншою, теж багатою, яку ніколи не бачили у вищому сваті. Він скромненько користується шістдесятитисячною рентою і тримає при собі власних підлесників. Граф Шальве заговорив з ним про все це безжально. Незабаром навколо них утворилась група із трьох десятків гостей, всі посміхались, навіть оті серйозні юнаки, надія нашого віку.

«Навіщо цей Баллан приходить сюди, до пана де Ла-Моля, де з нього відверто глузують? — подумав Жульєн. І він підійшов до абата Пірара, щоб спитати його про це.

Пан Баллан зник.

— Прекрасно! — сказав Норбер. — Один із шпигунів, що стежить за моїм батьком, пішов; залишається тільки цей кульгавенький Нап’є.

«Чи не в цьому розгадка? — подумав Жульєн. — Але, в такому разі, чому маркіз приймає пана Баллана?»

Суворий абат Пірар хмурився в куточку вітальні, чуючи, як лакеї називають імена гостей.

«Тут справжній вертеп, — сказав собі абат, подібно до Базіліо, — сюди приходять тільки заплямовані люди».

Річ у тому, що суворий абат просто не знав, що являє собою вищий світ, але від своїх друзів-янсеністів він мав точні відомості про цих людей, які протовплюються в салони, або тонко прислуговуючи всім партіям, або завдяки своєму багатству, набутому сумнівним шляхом. Цього вечора абат від надміру почуттів кілька хвилин підряд відповідав на наполегливі запитання Жульєна, а потім несподівано замовк, пригнічений тим, що доводиться казати про всіх тільки погане і мало не каючись у своєму гріху. Цей жовчний янсеніст, що вірив в обов’язок християнського милосердя, повинен був, живучи у нашому світі, невпинно боротися з самим собою.

— Ну й обличчя в цього абата Пірара! — вимовила мадемуазель де Ла-Моль, коли Жульєн наблизився до дивана.

Жульєн відчув роздратування, хоч її слова й були справедливі. Пан Пірар був, безперечно, найчеснішою людиною у вітальні, але його вкрите червоними плямами обличчя, на якому зараз позначилися болісні докори сумління, було справді бридке. «От і вір фізіономістиці! — подумав Жульєн. — Коли абат Пірар, з властивою йому душевною витонченістю, докоряє собі за якийсь дрібний гріх, він має найжахливіший вигляд. А от обличчя Нап’є, всім відомого шпигуна Нап’є, сяє чистою безтурботною радістю. А проте абат Пірар пішов на великі поступки своїм однодумцям: він узяв служника і став гарно одягатись».

Жульєн помітив, що у вітальні відбувається щось незвичайне: всі обернулися до дверей, запанувала тиша. Лакей назвав ім’я барона де Толлі, що привернув до себе загальну увагу дід час останніх виборів. Жульєн підійшов ближче, і йому вдалося добре його розгледіти. Барон був головою однієї з виборчих колегій, і в нього з’явилася блискуча думка — приховати маленькі чвертки паперу, подані за одну з партій. А щоб кількість бюлетенів залишилась та сама, він щоразу заміняв їх іншими записочками, на яких було приємніше для нього ім’я. Цю махінацію помітили кілька виборців, які негайно висловили своє захоплення баронові де Толлі. Сердега барон іще не отямився після тієї авантюри, він був трохи блідий. Лихослови подейкували про галери. Пан де Ла-Моль прийняв його дуже холодно. Нещасний барон одразу зник.

— Він, мабуть, поспішає до пана Конта[26] — тому швидко зник, — сказав граф Шальве, і всі засміялись.

Серед мовчазних вельмож і дотепних, хоч і з сумнівною репутацією, інтриганів, що того вечора один по одному вступали в салон пана де Ла-Моля (якого ладили в міністри), діставав своє бойове хрещення юний Тамбо. Якщо йому не вистачало витонченості міркувань, то він надолужував це, як побачимо зараз, надзвичайною енергійністю висловів.

— Чому не засудили цю людину на десять років ув’язнення? — казав він у ту хвилину, коли Жульєн наблизився до його групи. — Гадів треба держати в найглибшому підземеллі, хай собі здихають у темряві, інакше отрута, яку вони виділяють, може стати ще небезпечнішою. Навіщо засуджувати його до штрафу в тисячу екю? Він бідний? Хай так, тим краще; але його партія заплатить за нього. Треба було взяти п’ятсот франків штрафу і кинути на десять років у темницю.