Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

народу засліплюють мій зір. Ніхто

мене не знає, всі дивляться на мене

звисока. Я зовсім розгубився.

Реїна

На другий день з раннього ранку Жульєн переписував листи в бібліотеці, коли раптом туди зайшла через потайні дверцята, добре замасковані корінцями книжок, мадемуазель Матильда. Тим часом як Жульєн захоплено розглядав пристрій, мадемуазель Матильда, здалося, була прикро здивована й збентежена тим, що зустріла його тут. Вона була в папільйотках, і Жульєнові її обличчя здавалося суворим, погордливим і схожим на чоловіче. Мадемуазель де Ла-Моль нишком брала з батьківської бібліотеки книжки. Через Жульєнову присутність вона даремно з’явилася сьогодні в бібліотеку; це було тим більш прикро, що вона мала взяти другий том «Вавилонської принцеси» Вольтера — гідне доповнення її монархічно-релігійного виховання, справжнього шедевра монастиря Сакре-Кер. Сердешній дівчині вже в дев’ятнадцять років потрібно було щось дотепно-пікантне, щоб роман її зацікавив.

О третій годині в бібліотеці з’явився граф Норбер; він зайшов переглянути газету, щоб мати змогу порозмовляти про політику сьогодні ввечері, і був дуже радий, зустрівши тут Жульєна, про існування якого вже забув. Він був з ним надзвичайно люб’язний і запропонував проїхатись верхи.

— Батько відпускає нас до обіду.

Жульєн зрозумів, що означало це «нас», і був зачарований.

— Ах, Боже мій, пане граф, — сказав Жульєн, — якби йшлося про те, щоб зрубати дерево футів вісімдесяти заввишки, обтесати його та розпиляти на дошки, я, смію сказати, зробив би це непогано, але їздити верхи мені доводилося хіба що шість разів у житті, не більше.

— Чудово, це буде сьомий, — мовив Норбер.

Жульєн, пригадуючи день зустрічі короля у Вер’єрі, вважав у глибині душі, що він прекрасно їздить верхи. Але, повертаючись з Булонського лісу, посередині вулиці Бак він, намагаючись звернути вбік перед зустрічним кабріолетом, впав прямо в багно. Щастя, що в нього був другий костюм. За обідом маркіз, бажаючи порозмовляти з Жульєном, запитав про його прогулянку. Норбер поспішив сказати у відповідь якусь загальну фразу.

— Пан граф занадто добрий до мене, — сказав Жульєн. — Я дуже вдячний йому і високо ціную його доброту. Він розпорядився дати мені найкращого і найсмирнішого коня; та, зрештою, він же не міг мене прив’язати до нього, а тому, що цього заходу обачності не було вжито, я впав прямо серед тієї довгої вулиці, біля мосту.

Мадемуазель Матильда марно стримувала сміх; нарешті вона без церемоній почала розпитувати про подробиці. Жульєн розповів про подію надзвичайно просто, і це вийшло в нього дуже мило, хоч він того і не підозрював.

— З цього абатика будуть люди, — мовив маркіз, звертаючись до академіка. — Провінціал, що розповідає просто про такий прикрий випадок, та ще й при дамах, — це щось небачене.

Жульєн так привабив до себе слухачів розповіддю про свою пригоду, що в кінці обіду, коли загальна розмова набула вже іншого напрямку, мадемуазель Матильда все ще розпитувала брата про подробиці нещасного випадку. Слухаючи її запитання й кілька разів зустрівшися з нею очима, Жульєн насмілився відповісти безпосередньо їй, хоч вона зверталася не до нього, і всі троє почали сміятися так щиро, як сміється молодь у якомусь глухому селі, в лісовій гущавині.

Наступного дня Жульєн прослухав дві лекції з теології і повернувся в бібліотеку, щоб переписати десятків зо два листів. Тут він застав якогось молодого чоловіка, що влаштувався працювати поруч з його столом. Юнак був дуже старанно вдягнений, але на вигляд миршавий, з заздрісним виразом.

Увійшов маркіз.

— Що ви тут робите, пане Тамбо? — суворо запитав він прийшлого.

— Я думав... — відповів юнак, підлесливо посміхаючись.

— Ні, пане, ви нічого не думали. Ваша спроба не вдалася.