Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Завжди ви примушуєте себе чекати, — сказала маркіза, коли він цілував їй руку.

Жульєн зрозумів, що це граф де Ла-Моль. Він здався йому чарівним.

«Невже можливо, щоб цей юнак своїми образливими жартами змусив мене покинути цей дім?»

Розглядаючи графа Норбера, він помітив, що той був у чоботях зі шпорами. «А я мушу бути в черевиках, очевидно, як нижчий», — подумав він. Сіли за стіл. Жульєн почув, що маркіза комусь зробила суворе зауваження, трохи підвищивши голос. Майже в ту саму мить він побачив молоду, струнку й надзвичайно світлу блондинку. Вона підійшла до столу і сіла навпроти. Вона зовсім не сподобалась йому; проте, уважно придивившись до неї, Жульєн подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей, які, однак, відбивали велику душевну холодність. Потім Жульєн помітив у них вираз нудьги, як у людини, що спостерігає все і разом з тим пам’ятає, що їй належить бути величною.

«У пані де Реналь прекрасні очі, їй часто про це говорили, але в них немає нічого спільного з очима блондинки». У Жульєна було ще надто мало досвіду, щоб зрозуміти, що вогники, які інколи загорялися в очах мадемуазель Матильди, — він чув, що її так називали, — були спалахами глузливості. А коли загорялись очі пані де Реналь, то це був вогонь пристрасті або шляхетного гніву, коли вона чула про який-небудь обурливий вчинок. У кінці обіду Жульєн знайшов слово, яке добре визначало своєрідну красу очей мадемуазель де Ла-Моль. «Вони іскрометні», — подумав він. А загалом вона була надзвичайно схожа на свою матір, яка Жульєнові дедалі більше не подобалась, і він перестав дивитись. Зате граф Норбер здавався йому чарівним в усьому. Жульєн був такий зачарований, що йому б і в голову не прийшло заздрити графові або ненавидіти його за те, що той був багатший і знатніший, ніж він сам.

Маркіз, на думку Жульєна, мав нудьгуючий погляд.

Коли подавали другу страву, він сказав синові:

— Норбере, прошу тебе любити і поважати пана Жульєна Сореля, якого я тільки що взяв до свого головного штабу; я з нього хочу зробити людину, якщо вдасться...

— Це мій секретар, — сказав маркіз своєму сусідові, — між іншим, він пише «cela» через два «l».

Всі глянули на Жульєна, який злегка, хоч трохи підкреслено, вклонився в бік Норбера, але взагалі його вигляд справив добре враження.

Маркіз, мабуть, уже розповів про освіту, яку дістав Жульєн, бо один з гостей почав з ним розмову про Горація. «Саме розмовою про Горація я сподобався безансонському єпископові, — подумав Жульєн. — Мабуть, вони тільки цього поета і знають». З цієї хвилини він цілком опанував себе. Це було для нього не важко, бо він щойно вирішив, що мадемуазель де Ла-Моль ніколи не може бути жінкою в його очах. А до чоловіків він після семінарії втратив будь-яку повагу, і їм не так легко було залякати його. Жульєн почував би себе зовсім спокійно, якби їдальня не вражала його своїми розкошами. Його ще й досі трохи бентежили двоє великих дзеркал восьми футів заввишки, на які він часом поглядав і бачив у них свого співбесідника, з яким розмовляв про Горація. Як на провінціала, фрази його були не надто довгі. В нього були гарні очі, які спалахували ще яскравіше від несміливості чи від радості, коли йому щастило вдало відповісти. Він сподобався. Цей своєрідний іспит вніс деяке пожвавлення у занадто поважний настрій за обідом. Маркіз непомітно зробив знак Жульєновому співбесідникові, спонукаючи того натиснути дужче. «Невже він і справді щось знає?» — подумав маркіз.

Відповідаючи, Жульєн висловлював власні міркування і настільки подолав свою несміливість, що виявив хоч не дотепність — річ недосяжна для того, хто не обізнаний з уживаною в Парижі мовою, — але, в усякому разі, своєрідні думки, висловлені, щоправда, не завжди вишукано і доречно. Крім того, всі переконались, що латинь він знає досконало.

Жульєновим опонентом був член Академії Написів, який випадково знав латинь. Пересвідчившись, що Жульєн прекрасно знає літературу, він уже не боявся змусити його червоніти і спробував справді загнати його на слизьке. У запалі цього поєдинку Жульєн нарешті забув про розкішне оздоблення їдальні і почав висловлювати про латинських поетів такі думки, яких його співрозмовник ніде не читав. Як чесна людина, академік віддав належне молодому секретареві. На щастя, розмова зайшла про те, чи був Горацій багатою людиною чи бідною, був він просто зальотником, влюбливим і безтурботним, що писав вірші для власної розваги, як Шапель, друг Мольєра і Лафонтена, чи навпаки — бідаком, придворним поетом, що жив з ласки двору і складав оди на день народження короля, як Сауті, обвинувач лорда Байрона. Порівнювали стан суспільства при Августі і при Георгу IV: і в ту, і в ту епоху аристократія була всевладна, але в Римі в неї вирвав владу Меценат, по суті, простий вершник, а в Англії влада аристократії призвела Георга IV майже до стану дожа у Венеції. Ця дискусія, здавалось, розвіяла нудьгу й заціпеніння, в якому перебував маркіз на початку обіду.

Жульєн нічого не розумів, вперше в житті чуючи такі імена сучасників, як Сауті, лорд Байрон, Георг IV. Але всі помітили, що, коли йшлося про події з історії Риму, про які можна було скласти собі уяву на підставі творів Горація, Марціала, Таціта та інших, він мав безперечну перевагу. Жульєн безцеремонно привласнив собі кілька думок, почутих від руансонського єпископа під час їхньої знаменної розмови, і вони викликали зацікавлення.

Коли всім набридло розмовляти про поетів, маркіза, яка вважала за свій обов’язок захоплюватись усім, що розважало її чоловіка, зласкавилась глянути на Жульєна.

— За незграбними манерами цього молодого абата ховається, можливо, освічена людина, — сказав, звертаючись до маркізи, академік, що сидів поруч із нею. До Жульєна долинуло кілька слів із цього зауваження.

Хазяйка дому звикла користатися готовими фразами; фразу, сказану академіком про Жульєна, вона засвоїла і похвалила себе за те, що запросила академіка на обід. «Він розважає пана де Ла-Моля», — подумала вона.

III. ПЕРШІ КРОКИ

Ця неозора рівнина, залита

блискучими вогнями, і тисячні юрби