Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ні, — відповів він нарешті, — адже Жульєн не священик.

Маркіз, переступаючи через двоє східців по вузеньких потайних сходах, сам провів нашого героя в гарненьку мансарду, що виходила вікнами у величезний сад при особняку. Він спитав Жульєна, скільки сорочок той узяв у швачки.

— Дві, — відповів Жульєн, ніяковіючи від того, що цей знатний вельможа зволить цікавитись такими дрібницями.

— Прекрасно, — з серйозним виглядом промовив маркіз владним, уривчастим тоном, що змусив задуматись Жульєна, — прекрасно! Візьміть іще двадцять дві. Ось ваша платня за першу чверть року.

Спускаючись з мансарди, маркіз покликав якогось літнього слугу.

— Арсене, — сказав він йому, — ви служитимете панові Сорелю.

Через кілька хвилин Жульєн опинився на самоті у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його таким схвильованим, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок: «І все це я зможу прочитати! — сказав він собі. — Ну, як мені тут могло б не сподобатись? Пан де Реналь вважав би себе навіки збезчещеним, якби зробив для мене соту частку того, що зробив маркіз де Ла-Моль. А тепер подивимось, що тут треба переписати».

Покінчивши з роботою, Жульєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів од радощів, побачивши твори Вольтера. Він побіг і відчинив двері бібліотеки, щоб його не захопили зненацька. Потім з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені — справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захопленню Жульєна не було меж.

Через годину ввійшов маркіз, переглянув копії і з подивом помітив, що Жульєн пише слово «сеlа» через два «l» — «cella». «Невже все, що абат наговорив мені про його вченість, просто байка?» Дуже розчарований, маркіз лагідно зауважив Жульєну:

— Ви, мабуть, не зовсім тверді в правописі?

— Це правда, — відповів Жульєн, не підозрюючи, як він шкодить собі такою відповіддю. Він був зворушений добротою маркіза: вона мимоволі змушувала його згадати зухвалий тон пана де Реналя.

«Марно прогаяний час — уся ця витівка із цим абатиком із Франш-Конте, — подумав маркіз. — Але мені так потрібна вірна людина!»

— «Сеlа» пишеться через одне «l», — сказав йому маркіз. — Переписавши листи, перевіряйте за словником слова, в правописі яких ви не певні.

О шостій годині маркіз послав по Жульєна і з видимою досадою глянув на його чоботи.

— Це мій недогляд, — сказав він йому, — я не попередив вас, що треба щодня о пів на шосту переодягатися.

Жульєн дивився на маркіза, не розуміючи.

— Я хочу сказати — надівати панчохи. Арсен вам нагадуватиме про це, а сьогодні я попрошу за вас вибачення.

Кажучи це, пан де Ла-Моль розчинив перед Жульєном двері у вітальню, що вся виблискувала позолотою, пропускаючи його вперед. У подібних випадках пан де Реналь завжди прискорював кроки, щоб неодмінно увійти в двері першим. Дрібна чванливість колишнього патрона була причиною того, що Жульєн наступив маркізові на ногу і завдав йому великого болю, бо в старого була подагра. «Е, та він ще й вайло!» — подумав маркіз. Він відрекомендував Жульєна високій і величній дамі. Це була маркіза. Жульєнові вона здалася чванливою і трохи схожою на пані де Можірон, дружину супрефекта Вер’єрської округи, коли та бувала на урочистих обідах. Трохи приголомшений надзвичайною пишністю вітальні, Жульєн не почув того, що сказав пан де Ла-Моль. Маркіза ледве глянула на нього. У вітальні було кілька чоловіків, серед яких Жульєн з невимовною радістю упізнав молодого агдського єпископа, що зволив так ласкаво розмовляти з ним кілька місяців тому під час урочистої церемонії в Бре-ле-О. Молодий прелат, мабуть, злякався ніжних поглядів, що їх кидав на нього Жульєн з боязкою надією, і прикинувся, що не пізнав цього провінціала.

Жульєнові здалося, що люди, які зібрались у вітальні, трохи засмучені й тримаються вимушено; в Парижі розмовляють тихо і не дозволяють собі хвилюватися через дрібниці.

О пів на сьому до кімнати ввійшов гарний юнак з вусиками, дуже блідий і стрункий; в нього була маленька голівка.