Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— А чоловік твій у місті? — спитав він не для того, щоб її подражнити, а просто піддавшись давній звичці.

— Не говоріть зі мною так, благаю вас, а то я покличу чоловіка. Я вже й так тяжко завинила, що не вигнала вас, незважаючи ні на що. Мені просто шкода вас, — сказала вона, сподіваючись вразити цим його гордість, дуже чутливу, як вона знала.

Небажання пані де Реналь звертатись до нього на «ти», її жорстокий намір остаточно порвати зв’язок, який єднав їх раніше і в який ще вірив Жульєн, довів до нестями любовну жагу, що палала в його серці.

— Як! Невже це можливо, що ви мене більше не любите! — мовив він щирим голосом, що наче йшов з глибини серця; важко було лишатись до нього байдужою.

Вона не відповіла, і Жульєн раптом гірко заплакав. Справді, в нього не було сили говорити.

— Значить, мене навіки забула єдина душа, що любила мене! Навіщо ж тоді жити?

Мужність покинула його тенор, коли він переконався, що йому не загрожує небезпека зустрітися з чоловіком; все зникло з його серця, крім кохання.

Жульєн довго плакав у тиші. Потім узяв її руку, вона хотіла її вирвати, але після кількох майже конвульсивних рухів перестала пручатись. У кімнаті було зовсім темно; вони сиділи поруч на ліжку.

«Як це не схоже на те, що було чотирнадцять місяців тому, — подумав Жульєн; і сльози його полилися ще дужче. — Виходить, розлука й справді вбиває всі почуття!»

— Скажіть, благаю вас, що з вами сталося? — спитав нарешті Жульєн, відчуваючи ніяковість від мовчання, голос його тремтів від сліз.

— Певна річ, — відповіла пані де Реналь сухо, і в її голосі Жульєнові почулося щось жорстоке й докірливе, — про моє падіння стало відомо всім у місті, коли ви поїхали. Ви ж поводились так необачно на кожному кроці! Через деякий час, — я тоді була в розпачі, — шановний пан Шелан прийшов до мене. Він дуже довго й марно домагався, щоб я призналась йому. Нарешті він надумався повезти мене в ту саму церкву в Діжоні, де я дістала перше причастя. Там він наважився заговорити зі мною... — Сльози урвали мову пані де Реналь. — Яка це була ганьба! Я призналась у всьому. Цей добрий священик був милосердний, він не накинувся на мене з докорами, він журився разом зі мною. В той час я писала вам щодня, але не наважувалась посилати вам ці листи; я їх старанно ховала і, коли мені ставало надто тяжко, я зачинялась у себе в кімнаті і перечитувала їх. Кінець кінцем пан Шелан наполіг, щоб я їх віддала йому. Кілька листів, написаних трошки обачніше, було надіслано вам. Ви не відповіли мені.

— Ніколи, клянусь тобі, я не одержував від тебе в семінарії жодного листа!

— Боже праведний! Хто ж їх перехопив?

— Уяви собі, який я був нещасний! Поки я не побачив тебе в соборі, я не знав, чи ти ще жива.

— Господь зглянувся наді мною, дав мені зрозуміти, який гріх я вчинила перед ним, перед моїми дітьми, перед чоловіком, — продовжувала пані де Реналь. — Чоловік мій ніколи не любив мене так, як ви мене любили, думалося мені тоді...

Жульєн кинувся їй на груди, просто від надміру почуттів, не тямлячи себе. Але пані де Реналь відштовхнула його

і продовжувала твердо:

— Мій шановний друг, пан Шелан, пояснив мені, що, одружившися з паном де Реналем, я зобов’язалась віддати йому всі свої почуття, навіть ті, яких я ще тоді не знала і яких ніколи не переживала до тієї фатальної зустрічі... Після того як я пожертвувала листами, такими дорогими для мене, життя моє минало хоч не щасливо, але принаймні досить спокійно. Не порушуйте ж мого спокою; будьте мені другом... кращим моїм другом.

Жульєн вкривав її руки поцілунками; вона чула, що він все ще плаче.

— Не плачте, ви завдаєте мені болю... Розкажіть тепер, що ви робили. — Жульєн не міг говорити. — Я хочу знати, як ви жили в семінарії, — повторила вона, — а потім ви підете.