Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Уже вибило восьму годину, в домі почалася звичайна ранкова метушня. Якби пані де Реналь не з’явилась, її почали б скрізь шукати, отже, їй довелося покинути Жульєна. Але скоро вона повернулась і, забувши всяку обережність, принесла йому чашку кави, — вона боялася, щоб Жульєн не помер з голоду. Після сніданку вона зуміла привести дітей під вікна кімнати пані Дервіль. Жульєнові здалося, що вони дуже виросли, але стали якісь звичайні, схожі на інших; а втім, можливо, він змінився сам. Пані де Реналь заговорила з дітьми про Жульєна; старший дуже приязно згадував свого колишнього вчителя й жалкував, що його немає, але менші хлопчики, виявилось, майже зовсім забули його.

Пан де Реналь того ранку не виходив з дому; він безперервно ходив сходами вгору і вниз, вештався по всьому будинку, заклопотаний торгівлею із селянами, яким продавав картоплю. Аж до обіду пані де Реналь не могла знайти ні хвилини, щоб відвідати свого бранця. Коли обід було подано, їй спало на думку крадькома принести йому тарілку гарячого супу. І саме тоді, коли пані де Реналь тихенько підходила до дверей його кімнати, обережно несучи тарілку з супом, вона зіткнулась віч-на-віч з тим самим лакеєм, що вранці сховав драбину. Він теж тихенько скрадався коридором, здавалося, до чогось прислухаючись. Мабуть, Жульєн необережно походжав по кімнаті. Лакей пішов, трохи зніяковівши. Пані де Реналь сміливо ввійшла до Жульєна. Ця зустріч з лакеєм дуже сполошила його.

— Ти боїшся! — мовила вона йому. — А я готова зараз зустріти яку завгодно небезпеку — і оком не змигну. Я боюся тільки одного — тієї хвилини, коли залишуся сама після того, як ти підеш, — і вона вибігла з кімнати.

«Ах! — вигукнув Жульєн у захваті. — Докори сумління — ось єдина небезпека, яка лякає цю високу душу!»

Нарешті настав вечір. Пан де Реналь подався в казино. Дружина, пославшись на жахливу мігрень, пішла до себе в кімнату, поспішила вислати Елізу й швиденько підвелась, щоб випустити Жульєна.

Виявилось, що він і справді вмирає з голоду. Пані де Реналь пішла до буфетної по хліб. Раптом Жульєн почув голосний зойк: пані де Реналь повернулась і розповіла йому, що зайшла в темряві в буфетну і, тільки простягла руку до буфета, в якому ховали хліб, як торкнулась плеча якоїсь жінки. Це була Еліза, і її зойк почув Жульєн.

— Що вона там робила?

— Цукерки, мабуть, крала або шпигувала за нами, — відповіла пані де Реналь з цілковитою байдужістю. — Але, на щастя, я знайшла паштет і велику хлібину.

— А тут у тебе що? — спитав Жульєн, показуючи на кишені її фартуха.

Пані де Реналь зовсім забула, що з самого обіду вони напхані хлібом.

Жульєн стиснув її в палких обіймах; ніколи не здавалась вона йому такою вродливою. «Навіть у Парижі, — невиразно промайнуло в голові, — я ніколи не зможу зустріти благороднішої натури». В ній відчувалась невмілість жінки, не звиклої до подібних хитрощів, і разом з тим справжня мужність людини, яку може злякати тільки зовсім інша, набагато страшніша небезпека.

Жульєн з великим апетитом вечеряв, а подруга його жартувала з приводу цих простих страв, бо їй було страшно перейти до серйозної розмови. Раптом хтось щосили заторгав двері. Це був пан де Реналь.

— Чого ти там замкнулась? — кричав він.

Жульєн ледве встиг сховатися під диван.

— Що це таке? Ви одягнені, — сказав пан де Реналь, увіходячи, — ви вечеряєте, а двері замкнули на ключ!

У звичайних умовах таке запитання чоловіка, мовлено надзвичайно різко, збентежило б пані де Реналь, але тепер вона знала, що досить йому лишень нахилитись, щоб побачити Жульєна, бо пан де Реналь сів на той самий стілець, на якому тільки що сидів Жульєн, прямо напроти дивана.

Пані де Реналь послалася на мігрень. Чоловік почав докладно розповідати їй, яким чином йому вдалося виграти у казино партію на більярді («Партію в дев’ятнадцять франків, уяви собі тільки!» — казав чоловік), — і раптом вона помітила на стільці, за три кроки від них, Жульєнів капелюх, її самовладання стало ще більшим, вона почала роздягатись, вибрала хвилину і, швидко пройшовши за спиною чоловіка, кинула свою сукню на стілець, де лежав капелюх.

Нарешті пан де Реналь пішов. Пані де Реналь попросила Жульєна ще раз розповісти їй про своє життя в семінарії.

— Вчора я тебе не слухала; поки ти говорив, я думала тільки про те, як би мені зібратись на силі й прогнати тебе.

Пані де Реналь поводилася вкрай необачно. Вони розмовляли голосно; була, мабуть, уже друга година ночі, коли їх перервав несамовитий стук у двері. Це був пав де Реналь.