Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Я забув зробити одне застереження, — сказав абат, — цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий, і з нього не буде ніякої користі, якщо ви зачепите його самолюбство; ви зробите його тупицею.

— Це мені подобається, — сказав маркіз, — я зроблю його товаришем мого сина; цього досить?

Невдовзі Жульєн дістав листа, написаного незнайомою рукою, із штемпелем міста Шалон; у листі був чек на ім’я одного безансонського торговця і наказ Жульєнові негайно вирушати до Парижа. Лист був підписаний вигаданим прізвищем, але, розгорнувши його, Жульєн затремтів: зелений листочок упав йому до ніг. Це був знак, про який вони умовилися з абатом Піраром.

Менш ніж через годину Жульєна покликали до єпископа, де він був прийнятий з справді батьківською ласкою. Весь час цитуючи Горація, монсеньйор у вишуканих висловах привітав Жульєна з прекрасним майбутнім, яке відкривалось перед ним у Парижі, чекаючи, очевидно, почути в подяку деякі роз’яснення з цього приводу. Але Жульєн нічого не міг йому сказати хоч би тому, що й сам нічого не знав, і його преосвященство пройнявся до нього великою повагою. Один з священиків при єпископстві написав до мера, і той поспішив власноручно принести підписану посвідку, в якій було залишено чисте місце для імені подорожнього.

Близько дванадцятої години ночі Жульєн з’явився до Фуке. Цей розважливий хлопець був більше здивований, ніж зачарований тими перспективами, що, здавалося б, відкривались перед його другом.

— Усе кінчиться тим, — мовив цей прихильник лібералів, — що ти посядеш якесь урядове місце, і це змусить тебе вчинити щось таке, за що тебе паплюжитимуть газети. Я тут почую про тебе тільки тоді, коли ти там осоромишся.

Пам’ятай, що навіть з фінансового погляду краще заробляти сто луїдорів на чесній торгівлі деревом і бути самому собі господарем, ніж діставати чотири тисячі франків від уряду, хоч би його очолював сам цар Соломон.

Але Жульєн побачив у міркуваннях Фуке доказ обмеженості сільського обивателя. Адже нарешті для Жульєна настав час виступити на арені великих подій! Його не вабила надійна забезпеченість, він прагнув широких перспектив. У Жульєновій душі не було ані найменшого страху перед голодом. Щастя їхати в Париж, населений, як йому здавалось, людьми дотепними, дуже лицемірними, спритними інтриганами, але такими ж чемними, як безансонський і агдський єпископи, — це щастя затьмарювало все в його очах. Він сказав своєму другові, що не має змоги сам вирішувати, а мусить коритись абатові Пірару.

На другий день, десь опівдні, він прибув до Вер’єра, відчуваючи себе найщасливішою людиною у світі: він сподівався побачитись із пані де Реналь. Але перш за все він пішов до свого покровителя, доброго абата Шелана. Той зустрів його суворо.

— Чи ви вважаєте себе у якійсь мірі зобов’язаним мені? — сказав йому пан Шелан, навіть не відповівши на привітання. — Ви зараз поснідаєте зі мною, а тим часом вам наймуть іншого коня і ви поїдете з Вер’єра, не побачившись ні з ким.

— Слухати — значить коритись, — відповів Жульєн з міною семінариста. І далі в їхній розмові не згадувалося вже ні про що, крім теології і латинського письменства.

Він скочив на коня, проїхав льє і опинився на узліссі. Обдивившись навколо і переконавшись, що нікого нема, Жульєн заглибився в ліс. Коли зайшло сонце, він відіслав коня назад, потім зайшов до якогось селянина: той згодився продати йому драбину і донести її до гаю над Алеєю Вірності у Вер’єрі.

— Я нещасний рекрут-втікач... — сказав він прощаючись.

— Або контрабандист, — сказав селянин, — та дарма! Яке мені діло! За драбину мені заплачено добре, та й сам я бував у бувальцях!

Ніч була темна. О першій годині Жульєн із своєю драбиною на плечах увійшов у Вер’єр і поквапливо спустився до струмка, що протікав через розкішні сади пана де Реналя між двома мурами футів по десять заввишки. Жульєн легко виліз на мур по драбині. «Як мене зустрінуть сторожові собаки? — подумав він. — Від цього залежить усе». Собаки загавкали і кинулись до нього. Але Жульєн тихенько свиснув, і вони почали до нього лащитись.

Сходячи вгору з тераси на терасу, хоч усі хвіртки були замкнуті, він легко дістався до будинку й зупинився під вікном спальні пані де Реналь, яке виходило в сад на висоті якихось восьми чи десяти футів.

У віконницях був невеличкий отвір у вигляді серця, добре знайомий Жульєнові. На превеликий його смуток, у цьому отворі не видно було світла нічної лампи.

«Боже праведний! — подумав він. — Пані де Реналь не ночує в цій кімнаті. Де ж вона спить? Сім’я у Вер’єрі, бо собаки тут; але у цій кімнаті без нічника я можу натрапити на самого пана де Реналя або на когось чужого, — ото буде шелесту!»

Найобачніше було б відступити, але Жульєн не міг і подумати про це. «Якщо там хтось інший, я щодуху втечу, а драбину покину. А якщо вона, як вона прийме мене? Адже вона вдалася до покути, до найглибшої побожності, в цьому немає сумніву; проте вона згадує мене, бо недавно писала мені». Це останнє міркування примусило Жульєна зважитись.

З трепетом у серці, але з твердим наміром загинути або побачитися з нею він став кидати у віконницю дрібні камінчики; ніякої відповіді. Він приставив драбину поруч з вікном і сам постукав у віконницю, спочатку тихенько, потім дужче. «Хоч зараз темно, але мене дуже легко підстрелити з рушниці», — подумав Жульєн. Ця думка перетворила його одчайдушну витівку в справу доблесті.