Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Або в цій кімнаті сьогодні нікого немає, — вирішив Жульєн, — або, якщо там хтось є, він уже прокинувся. Отже, нічого церемонитись. Треба тільки, щоб не почули ті, що сплять в інших кімнатах».

Він спустився вниз, притулив драбину під самою віконницею, знову виліз на неї і, просунувши руку в отвір у формі серця, скоро намацав дріт, прив’язаний до гачка, що защіпав віконниці. Він потяг за дріт; з невимовною радістю відчув, що ніщо не держить віконниць і вони піддаються його зусиллям. «Треба відчиняти помалу і подати голос, щоб вона пізнала мене». Він відчинив віконницю настільки, щоб просунути голову і тихенько повторив кілька разів: «Це друг».

Прислухавшись, Жульєн переконався, що ніщо не порушує глибокої тиші цієї кімнати. Справді, ніякого нічника, хоч би прикрученого, не було на каміні. Це дуже погана ознака.

«Коли б хто не вистрілив!» Він трохи подумав, потім наважився стукнути пальцем в шибку: ніякої відповіді; він постукав дужче. «Хоч би довелося розбити шибку, треба довести діло до кінця». Він стукав уже дуже сильно, і тут йому здалося, що серед непроглядної темряви в кімнаті рухається якась біла тінь. Нарешті сумніву вже більше не лишалось: Жульєн бачив тінь, що надзвичайно повільно наближалась до вікна. І раптом він побачив щоку, яка притулилась до шибки перед його оком.

Жульєн здригнувся і трохи відхилився. Але ніч була така темна, що навіть на такій відстані він не міг розгледіти, чи це була пані де Реналь. Він боявся, щоб вона не скрикнула з переляку. Було чути, як собаки блукають і приглушено гарчать під його драбиною.

— Це я, — повторив він досить голосно, — ваш друг.

Ніякої відповіді; біла примара зникла.

— Мені треба поговорити з вами, згляньтеся, відчиніть мені, я такий нещасний! — І він застукотів так, що мало не розбив шибки.

Почувся тихий короткий звук: клацнувши, повернувся віконний шпінгалет. Жульєн штовхнув вікно і легко скочив у кімнату.

Біла примара відходила, він схопив її за плечі, — це була жінка. Всі його сміливі наміри вмить зникли. «Якщо це вона, — що вона скаже?» — Що з ним сталося, коли з її зойку він зрозумів, що це справді пані де Реналь!

Він стиснув її в обіймах; вона вся тремтіла, і їй ледве вистачило сили відштовхнути його:

— Нещасний, що ви робите!

Голос її уривався, вона ледве могла вимовити ці слова; Жульєн відчув у них найщиріше обурення.

— Я прийшов до вас після чотирнадцяти місяців жахливої розлуки.

— Ідіть геть, залиште мене негайно! Ах, пане Шелан, чому ви не дозволили мені написати йому? Я б не допустила цього лиха! — Пані де Реналь відштовхнула його з неймовірною для неї силою. — Я каюсь у своєму злочині; Господь змилосердився й просвітив мене, — повторювала вона тремтячим голосом. — Ідіть! Тікайте!

— Після чотирнадцяти місяців безперервних страждань я, звичайно, не піду звідси, не порозмовлявши з вами. Я хочу знати, як ви жили цей час. Ах! Я так любив вас! Невже я навіть не заслужив вашої довіри... я хочу знати все.

Як не опиралася пані де Реналь, цей владний голос підкорив її серце. Жульєн, що весь час пристрасно стискав її в обіймах, не даючи їй визволитись, тепер відпустив її. Це трохи заспокоїло пані де Реналь.

— Я втягну драбину, — сказав Жульєн, — щоб вона не викрила нас, якщо хто-небудь із слуг, прокинувшись од шуму, обходить дім.

— Ні-ні, йдіть, ідіть зовсім! — казала вона йому з щирим гнівом. — Мені однаково, що скажуть люди. Господь Бог бачить цю жахливу сцену, яку я мушу терпіти, і покарає мене за це. Ви підло користуєтесь почуттям, яке в мене колись було до вас, але якого вже немає. Чуєте, пане Жульєне?

Він втягав драбину дуже повільно, щоб не наробити шуму.