Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Мерщій відчиніть, у домі злодії, — кричав він. — СенЖан знайшов цього ранку їхню драбину.

— Ось і кінець усьому! — скрикнула пані де Реналь, кидаючись в обійми Жульєна. — Він уб’є нас обох, він не вірить, що це злодії! Я умру в твоїх обіймах, така щаслива в смерті, якою ніколи не була в житті!

Вона нічого не відповідала чоловікові, що лютував за дверима, і палко цілувала Жульєна.

— Врятуй себе задля Станіслава, — сказав він їй з владним поглядом. — Я стрибну у двір з вікна твоєї туалетної і сховаюсь у саду, собаки мене впізнали. Згорни в клунок мій одяг і кинь його в сад, як тільки можна буде. Поки що хай виламують двері. Не признавайся ні в чому, — я тобі забороняю; краще хай він підозрює, ніж дізнається про все.

— Ти розіб’єшся на смерть! — Така була її єдина відповідь і єдина турбота.

Вона підійшла разом з ним до вікна туалетної; потім старанно сховала його одяг. І тільки після цього відчинила своєму чоловікові, що кипів від люті. Він оглянув спальню і туалетну і, не сказавши ні слова, пішов. Жульєнів одяг був кинутий з вікна, він схопив його й щодуху побіг через сад униз до річки.

Раптом над його вухом просвистіла куля і зараз же пролунав рушничний постріл.

«Це не пан де Реналь, — подумав він, — той стріляє не так влучно». Собаки мовчки бігли поряд; друга куля, певно, влучила в лапу одного з них, бо він жалібно заскавчав. Жульєн перескочив через мур однієї з терас, пробіг півсотні кроків під її захистом і знов кинувся бігти в іншому напрямку. Він почув голоси, що перегукувались, і виразно розгледів свого ворога, лакея, що цілився з рушниці; якийсь селянин по той бік саду теж заходився стріляти, але Жульєн уже стояв на березі Ду й одягався. 

ЧАСТИНА ДРУГА 

І. ВТІХИ СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

Вона негарна, бо не нарум’янена.

Сент-Бев

О rus, quando ego te adspiciam!

Горацій[24]

— Ви, пане, певно, чекаєте поштових на Париж? — сказав Жульєнові власник готелю, де він спинився поснідати.

— Сьогодні не вдасться — поїду завтра, я не кваплюся, — відповів Жульєн.

Він удавав цілковиту байдужість. У цей час прибула поштова карета, в якій було двоє вільних місць.

— Як! Невже це ти, сердега Фалькоз! — вигукнув подорожній, що їхав з Женеви, до другого, що сідав у карету разом з Жульєном.

—А я думав, що ти влаштувався десь біля Ліона, — сказав Фалькоз, — у якій-небудь чарівній долині на берегах Рони.

— Влаштувався! Тікаю звідти!