Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Не думаючи про те, що говорить, Жульєн розповідав про нескінченні інтриги і заздрощі, на які спочатку натрапив, потім про своє спокійніше життя після того, як його призначили репетитором.

— Саме тоді, — додав він, — після вашої довгої мовчанки, якою ви, звичайно, хотіли показати мені те, що я тепер надто добре бачу: що ви мене не любите, що вам байдуже до мене... (пані де Реналь стиснула його руки) саме тоді ви переслали мені п’ятсот франків.

— Ніколи не пересилала! — сказала пані де Реналь.

— Це був лист із паризьким штемпелем, підписаний «Поль Сорель», щоб відхилити всяку підозру.

Вони почали перебирати різні здогади, хто б міг послати того листа. Атмосфера дещо змінилася. Пані де Реналь і Жульєн непомітно перейшли від піднесеного тону до дружньої, сердечної розмови. В темряві вони не бачили одне одного, але звук голосу пояснював усе. Жульєн тихенько обняв стан своєї подруги; це був ризикований жест. Вона спробувала відштовхнути Жульєнову руку, але в цю хвилину він досить спритно відвернув її увагу якоюсь цікавою подробицею своєї розповіді. Про руку ніби забули, і вона залишилась там, де була.

Після безлічі всіляких припущень про лист з п’ятьмастами франків Жульєн знову став розповідати. Він потроху опанував себе, змальовуючи своє минуле життя, яке так мало цікавило його порівняно з тим, що він переживав зараз. Він думав тільки про те, як закінчиться це побачення. «Ви повинні йти», — час від часу уривчасто повторювалось йому.

«Яка ганьба, якщо мене виженуть! Спогад про це отруїть усе моє життя, — казав він собі. — Ніколи вона вже мені не напише. Бог знає, чи повернусь я коли-небудь сюди».

З цієї хвилини почуття солодкого раювання від близькості коханої зникло з Жульєнового серця. Сидячи поруч з жінкою, яку він обожнював, майже стискаючи її в обіймах у тій самій кімнаті, де колись зазнав найбільшого щастя, угадуючи в пітьмі, що пані де Реналь плаче, відчуваючи з поруху її грудей, що вона насилу стримує ридання, Жульєн, на своє лихо, перетворився на політика, майже такого холодного і обачного, яким був у семінарському дворі, коли бачив, як хтось із сильніших товаришів готує йому якусь каверзу. Жульєн навмисне розтягував своє оповідання, описував їй безрадісне життя, яке він провадив після того, як покинув Вер’єр. «Значить, — думала пані де Реналь, — після цілого року розлуки і навіть не маючи змоги знати, чи пам’ятають його, в той час, як я намагалась забути його, він тільки й думав про щасливі дні у Вержі».

Її душили ридання. Жульєн помітив, що розповідь його досягає мети. Він вирішив вдатися до останнього заходу і швидко перейшов до листа, одержаного з Парижа.

— І я розпрощався з його преосвященством.

— Як! Ви не повернетесь у Безансон? Ви покидаєте нас назавжди?

— Так, — відповів Жульєн рішуче, — так, я покидаю цей край, де мене забула та, котру я кохав понад усе в житті. І я більше ніколи не повернуся сюди. Я їду в Париж.

— Ти їдеш у Париж! — голосно скрикнула пані де Реналь.

Вона мало не захлиналась від сліз, і в її голосі бриніло нестримне хвилювання. Жульєн тільки й чекав такого заохочення: тепер він міг спробувати останній засіб, яким до цього часу боявся зіпсувати все. До цього вигуку він, не бачачи її обличчя в темряві, зовсім не знав, яке враження йому вдалося справити. Тепер Жульєн не вагався: страх перед докорами сумління допоміг йому цілком опанувати себе; він підвівся й холодно промовив:

— Так, пані, я покидаю вас назавжди, будьте щасливі, прощайте.

Він зробив кілька кроків до вікна, він уже відчиняв його. Пані де Реналь кинулась до Жульєна і впала йому на груди.

Так після тригодинної розмови Жульєн домігся того, чого так палко бажав протягом перших двох годин. Якби ця пристрасна ніжність, що заглушила каяття пані де Реналь, пробудилася була трохи раніше, Жульєн був би на сьомому небі від щастя, але після боротьби й хитрування він відчував лише задоволення від перемоги. Жульєн захотів неодмінно, незважаючи на всі протести коханої, засвітити нічник.

— Невже ти хочеш, — сказав він їй, — щоб у мене не лишилося згадки про тебе? А кохання, що сяє у твоїх чарівних очах, — невже воно навіки втрачене для мене? Невже я не побачу твоїх прекрасних білих рук? Подумай, що я покидаю тебе, може, надовго.

Згадавши про розлуку, пані де Реналь знову вмилася слізьми і вже ні в чому не могла відмовити Жульєнові. Але ранкова зоря вже чітко окреслювала контури ялин на горах на схід від Вер’єра. Замість того щоб тікати, Жульєн, сп’янівши від пристрасті, став просити пані де Реналь дозволу перебути цілий день в її кімнаті і піти тільки наступної ночі.

— А чом би й ні? — відповіла пані де Реналь. — Після того як я вдруге й безповоротно впала, в мене не лишилося ніякої поваги до себе. Видно, це моє горе на все життя, — і вона захоплено пригорнула коханого до свого серця. — Чоловік мій тепер не такий, як раніше, в нього сильна підозра, він думає, що я його перехитрила в усій цій історії, і дуже лютий на мене. Якщо він почує найменший шум, я пропала, він вижене мене як останню негідницю, та я така й є.