Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Другого ранку Жульєн помітив щось незвичайне в манері, з якою до нього звертались товариші. Він ще більше замкнувся в собі. «Ось, — подумав він, — наслідок відставки пана Пірара; всі вже дізналися про неї, а мене вважають його улюбленцем. В їхній поведінці, певне, криється якесь єхидство». Але йому ніяк не вдавалося зрозуміти, в чому, власне, воно виявляється: в очах усіх, кого він зустрічав у дортуарах, не було ніякої зненависті. «Що б це могло означати? Мабуть, якась пастка, будьмо насторожі». Нарешті маленький семінарист з Вер’єра сказав йому, сміючись:

— Cornelii Taciti opera omnia. (Повна збірка творів Корнелія Таціта).

Почувши це, всі навперебій почали вітати Жульєна не тільки з розкішним подарунком монсеньйора, а й з двогодинною розмовою, якою його було вшановано. Семінаристи знали все, аж до найменших подробиць. Відтоді вже ніхто не заздрив йому; всі відверто підлещувались до нього. Абат Кастанед, який ще напередодні поводився з ним вкрай нахабно, взяв його під руку і запросив до сніданку.

Але доля наділила Жульєна такою злощасною вдачею, що нахабство цих неотес його болісно ранило, а їхня ница підлесливість замість вдоволення викликала в нього лише огиду.

Десь опівдні абат Пірар покинув своїх учнів, звернувшись перед тим до них із суворим повчанням:

— Чи мрієте ви про мирські почесті, про переваги в суспільстві, — казав він їм, — чи вабить вас насолода панувати, зневажати закони й безкарно ображати кожного? Чи, навпаки, ви прагнете вічного спасіння? Досить навіть найменш встигаючому з вас розплющити очі, щоб ясно розрізнити ці два шляхи.

Як тільки абат пішов, благочестивці з конгрегації Святого серця Ісусового пішли в каплицю й заспівали «Те Deum». Ніхто в семінарії не поставився серйозно до промови колишнього ректора. «Він розлючений, що його усунули», — казали всі.

Серед семінаристів не знайшлося жодного простака, котрий повірив би, що людина добровільно може відмовитись від посади, яка давала їй змогу мати справи з крупними постачальниками.

Абат Пірар оселився в найкращому готелі в Безансоні і під приводом справ, яких у нього насправді не було, вирішив перебути там два дні.

Єпископ запросив його на обід і, бажаючи подражнити свого старшого вікарія де Фрілера, пильнував, щоб дати абатові Пірару можливість відзначитися. Вони сиділи за десертом, коли з Парижа надійшла разюча звістка про призначення абата Пірара до розкішної Н-ської парафії, за чотири льє від столиці. Добрий єпископ привітав його від щирого серця. В усій цій історії він вбачав тонку гру; це його розвеселило, і він лишився найвищої думки про таланти абата, якому дав чудову атестацію латинською мовою і попросив замовкнути абата Фрілера, коли той дозволив собі висловити незадоволення.

Увечері єпископ пішов поділитися своїм захопленням з маркізою де Рюбампре. Вище безансонське товариство було вражене цією новиною. Не знали, що й думати про причини такої незвичайної ласки. Абата Пірара вже бачили єпископом. Найхитріші гадали, що пан де Ла-Моль став міністром, і дозволили собі трохи посміятися з переможного вигляду, з яким абат де Фрілер з’являвся в салонах.

На другий день за абатом Піраром мало не ходили по вулицях; крамарі ставали на дверях своїх крамничок, коли він проходив, прямуючи у справах маркіза в суд. Там його вперше прийняли ввічливо.

Суворий янсеніст, обурений всім, що він виявив, допізна просидів, працюючи з адвокатами, яких обрав для маркіза де Ла-Моля; потім він виїхав до Парижа. Він мав слабість сказати двом чи трьом своїм шкільним товаришам, які провели його до екіпажа і не могли намилуватись його гербами, що після п’ятнадцятилітнього управління семінарією він покидає Безансон з п’ятьмастами двадцятьма франками заощаджень. Друзі попрощалися з ним, обіймаючи його з сльозами на очах, але потім сказали один одному: «Добрий абат міг би обійтись без цієї зайвої брехні, це вже просто смішно!»

Ниці душі, засліплені любов’ю до грошей, нездатні були зрозуміти, що тільки у своїй високій щиросердості абат Пірар і черпав сили, потрібні для самотньої шестирічної боротьби з Марією Алакок, «Святим серцем Ісусовим», єзуїтами і своїм єпископом.

XXX. ЧЕСТОЛЮБЕЦЬ

Єдиний благородний титул — це титул герцога;

маркіз — в цьому є щось смішне, та досить тільки

вимовити герцог, всі мимоволі обертаються.

«Единбурзький огляд»

Абата вразила благородна зовнішність і мало не жартівливий тон маркіза. А втім, майбутній міністр прийняв абата Пірара без усіх церемонних чемностей великого вельможі, на перший погляд, таких поштивих, а насправді образливих для того, хто їх розуміє. Це було б даремним гайнуванням часу, а маркіз грав надто важливу роль у серйозних справах, щоб витрачати марно час.