Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ну що ж, друже мій? Чому ви не йдете?

— Річ у тому, пане, — несміливо сказав Жульєн, — я чув, що ви нічого не заощадили протягом свого довгочасного управління. В мене є шістсот франків...

Сльози не дали йому договорити.

— І це буде теж узято до уваги, — холодно відповів колишній ректор семінарії. — Ідіть до єпископа, вже пізно.

Випадково того вечора черговим у єпископській приймальні був абат де Фрілер. Монсеньйор був на обіді у префектурі. Таким чином, Жульєн передав листа самому панові де Фрілеру, якого не знав в обличчя.

Жульєн з подивом побачив, що абат безцеремонно розпечатав листа, адресованого єпископові. На вродливому обличчі старшого вікарія спочатку відбилося здивування, змішане з жвавою радістю, але потім воно стало дуже заклопотаним. Поки він читав, Жульєн, вражений вродливою зовнішністю абата де Фрілера, встиг добре придивитися до нього. В цьому обличчі могло бути більше гідності, якби в його рисах не проступала надзвичайна хитрість, що навіть могла б свідчити про криводушність, коли б власник гарного обличчя хоч на хвилину перестав стежити за собою. Великий ніс, різко виступаючи вперед, утворював правильну пряму лінію, але, на жаль, надавав дуже витонченому профілю непоправної схожості з мордою лисиці. Зрештою цей абат, якого, очевидно, так цікавила відставка пана Пірара, був одягнений з великою елегантністю, що дуже сподобалось Жульєнові; він досі не бачив нічого подібного в інших священиків.

Згодом Жульєн дізнався, у чому полягав особливий талант абата Фрілера. Він умів розважати єпископа, люб’язного старого, що звик до паризького життя і дивився на Безансон як на заслання. В єпископа був дуже слабкий зір, але він надзвичайно любив рибні страви. Абат де Фрілер вибирав кісточки з риби, яку подавали монсеньйорові.

Жульєн мовчки дивився на абата, що перечитував листа від пана Пірара, коли раптом двері з шумом відчинились. Поквапливо увійшов лакей в розкішній лівреї. Тільки-но Жульєн устиг обернутись до дверей, як помітив маленького старичка з наперсним хрестом; Жульєн упав навколішки і розпростерся ниць; єпископ ласкаво усміхнувся йому і рушив далі. Вродливий абат пішов за ним, а Жульєн залишився сам у вітальні; він міг на дозвіллі милуватися її благочестивими розкошами.

Єпископ безансонський, людина з розумом випробуваним, але не згаслим від довгих поневірянь у вигнанні, мав понад сімдесят п’ять років і дуже мало турбувався про те, що буде через десять років.

— Що це за семінарист з таким кмітливим поглядом, якого я щойно бачив? — запитав єпископ. — Хіба за моїм статутом не мусять спати в такий час?

— Ну, цей не засне, запевняю вас, монсеньйоре; він приніс велику новину — прохання про відставку єдиного янсеніста, що лишався у вашому єпископстві. Нарешті цей жахливий абат Пірар зрозумів, чого від нього хочуть.

— Ну що ж, — сказав єпископ сміючись, — закладаюсь, що ви не знайдете йому гідної заміни. А щоб ви знали ціну таким людям, я запрошую його обідати на завтра.

Старший вікарій хотів докинути слівце з приводу вибору наступника, але прелат був не схильний в цю хвилину займатися справами і сказав йому:

— Перш ніж дати увійти другому, подивимось, як відходить цей. Покличте сюди семінариста: адже істина глаголить дитячими устами.

Жульєна покликали. «Зараз мене допитуватимуть два інквізитори», — подумав він. Ніколи ще не почував він у собі такої відваги.

У ту хвилину, коли Жульєн увійшов, два камер-лакеї, одягнуті краще, ніж сам пан Вально, роздягали монсеньйора. Перш ніж заговорити про абата Пірара, прелат схотів розпитати Жульєна про його навчання. Він поставив Жульєнові кілька запитань з догматики і був вражений. Потім прелат перейшов до класиків — до Вергілія, Горація, Ціцерона. «За ці імена, — подумав Жульєн, — я дістав свій сто дев’яносто восьмий номер. Тепер мені нічого втрачати, спробуймо блиснути». Йому пощастило: прелат, сам чудовий знавець класиків, був у захопленні.

На обіді в префектурі одна дівчина, що користалася заслуженою славою, читала поему про Магдалину. Єпископу захотілося поговорити про літературу, і він скоро забув і про абата Пірара, і про всі справи, обговорюючи з семінаристом питання про те, багатим чи бідним був Горацій. Прелат цитував деякі оди, але іноді його зраджувала пам’ять, і Жульєн негайно проказував з скромним виглядом всю оду. Єпископа особливо вразило те, що Жульєн не виходив з тону звичайної розмови і читав два чи три десятки латинських віршів так вільно, ніби розповідав про події в семінарії. Вони довго розмовляли про Вергілія і Ціцерона. Нарешті прелат не міг відмовити собі в приємності похвалити молодого семінариста:

— Ви засвоїли знання якнайкраще.

— Ваше преосвященство, — сказав Жульєн, — ваша семінарія може похвалитись сто дев’яносто сімома учнями, які значно більше гідні вашої високої похвали.

— Як це? — спитав прелат, здивований такою великою цифрою.