Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

справжній старозавітний ковчег.

Горе тому, хто його торкнеться.

Дідро

Читач пробачить нам, що ми так мало подаємо точних і переконливих фактів з Жульєнового життя в цей період. Це не тому, що їх бракувало, навпаки, — те, що він бачив у семінарії, мабуть, занадто похмуре для того помірного колориту, якого ми намагались надати цим сторінкам. Мої сучасники, котрим доводиться страждати від певних явищ, не можуть згадувати їх без жаху, і це отруює їм будь-яку втіху, навіть втіху від читання казки.

Жульєнові не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялися хвилини, коли його проймала відраза і навіть справжній відчай. Він не мав успіху, та ще й у такому огидному ремеслі. Найменша допомога ззовні його підбадьорила б, адже труднощі, які треба було подолати, були не такі великі; але він був самотній, як загублений посеред океану човен. «Навіть коли я чогось доб’юся, — казав він собі, — доведеться провести все життя в такій мерзенній компанії. Серед глитаїв, що думають тільки про яєчню з салом, яку жертимуть за обідом, чи отаких от абатів Кастанедів, що не спиняються перед найогиднішим злочином. Владу вони здобудуть, але якою ціною, Боже праведний!

Воля людини могутня, я не раз це читав, та чи стане її, щоб подолати таку відразу? Великим людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека, вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, зрозуміє всю бридоту, що мене оточує!»

Це була найтяжча пора його життя. Жульєнові легко було б вступити до одного з блискучих полків, що стояли гарнізоном у Безансоні. Або він міг би стати вчителем латині; на прожиття йому треба було так небагато! Але тоді — прощай кар’єра, прощай майбутнє, яким живе його уява: це однаково, що вмерти. Ось вам подробиці одного з його сумних днів.

«Я був самовпевнений і часто радів, що не схожий на інших сільських хлопчаків. Що вдієш, тепер я вже досить прожив, щоб побачити: відмінність породжує зненависть», — подумав Жульєн якось уранці. Він дійшов цієї істини після одної з найприкріших невдач. Цілий тиждень він намагався здобути прихильність одного з семінаристів, котрий ходив з німбом святості. Жульєн прогулювався з ним по подвір’ї, покірливо слухаючи нестерпно нудні нісенітниці. Раптом небо нахмурилось, загуркотів грім, і святий семінаріст, грубо відштовхнувши від себе Жульєна, скрикнув:

— Слухайте, кожен сам за себе на цьому світі! Я не хочу, щоб мене вбило громом: адже Бог може спопелити вас, бо ви нечестивий, як Вольтер.

Стиснувши зуби від люті й звівши очі до неба, покресленого блискавками, Жульєн скрикнув:

— Так нехай мене злива потопить, якщо я засну під час бурі! Спробуємо завоювати приязнь якогось іншого святенника.

Пролунав дзвінок на урок священної історії, яку викладав абат Кастанед.

Того дня він роз’яснював цим сільським хлопцям, наляканим тяжкою працею й злиднями своїх батьків, що ота грізна в їхніх очах сила — уряд — користується реальною і законною владою тільки тому, що ця влада доручена урядові намісником Божим на землі.

— Станьте достойні папської ласки святістю життя, покорою, будьте посохом у правиці його, — додав він, — і ви одержите прекрасну посаду, де будете самі собі голова, незмінну посаду, за яку уряд платитиме вам третину, а дві третини даватиме ваша паства, покірна вашим повчанням.

Закінчивши лекцію, пан Кастанед затримався у дворі.

— Справедливо кажуть про священика: який піп, така й парафія, — повчав він учнів, що оточили його. — Я бачив на власні очі такі гірські парафії, в яких додаткові прибутки кюре більші, ніж у місті. І грошей чимало, не кажучи вже про вгодованих каплунів, яйця, свіже масло та безліч іншого добра. Священик там, безперечно, — найперша особа, йому годять, запрошують на кожен святковий обід.

Як тільки пан Кастанед пішов до себе, учні поділилися на групи. Жульєн не пристав до жодної з них; його обминали, наче паршиву вівцю. Він бачив, як у кожній групі учні один по одному підкидали монету, і коли той, що кинув, угадував — орел чи решітка, його товариші казали, що він незабаром дістане одну з таких прибуткових парафій.

Потім почали розповідати про всякі випадки. Якийсь молодий священик лише через рік після висвячення подарував служниці старого кюре прирученого кролика. Кюре запросив його до себе вікарієм, а через кілька місяців старий священик помер, і той посів його місце у вигідній парафії. Другий домігся призначення наступником до старого кюре в багату містечкову парафію, бо завжди, коли старий паралітик сідав їсти, запобігливо розрізав йому смажене курча.

Як і всі молодики, де б вони не працювали, семінаристи перебільшують значення таких завбачливих хитрувань, бо в цьому є щось незвичайне, що захоплює юнацьку увагу.

«Треба, — думав Жульєн, — призвичаїтись до таких розмов». Коли не говорили про сосиски та про багаті парафії, то розмова заходила про світський бік церковних доктрин, про сутички між єпископами і префектами, мерами і кюре. Жульєн бачив, як з’являлась у них ідея другого бога, але бога набагато могутнішого і страшнішого, ніж перший. Цим другим богом був папа. Вони потихеньку говорили між собою, — та й то лише тоді, коли були певні, що пан Пірар не почує, — ніби папа тільки тому не завдав собі клопоту призначати всіх префектів і всіх мерів у Франції, що поклав цей обов’язок на французького короля, назвавши його старшим сином церкви.