Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

В їхніх похмурих очах Жульєн ніколи не вбачав інших почуттів, крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав відзначитись. Але Жульєн не знав одного, — і ніхто йому цього не мав наміру пояснити, — а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви, з усього, що вивчають у семінарії, в їхніх очах — тільки гріх гордині. З часів Вольтера, з часів двопалатної системи правління, яка, по суті, є не чим іншим, як недовірою та особистим міркуванням, і яка прищеплює народові погану звичку не довіряти, французька церква, здається, зрозуміла, що її справжні вороги — це книги. Душевну покору вона ставить понад усе. Успіхи в науках, навіть у священних науках, здаються їй підозрілими — і не без підстав. Бо хто зможе перешкодити освіченій людині перейти до ворожого табору, як це зробили Сійєс або Грегуар. Церква тремтить і чіпляється за папу, як за єдиний засіб порятунку. Тільки папа може спробувати паралізувати вільну критику і благочестивою пишнотою своїх придворних церемоній вплинути на пересичений і розтлінний розум світських людей.

Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються в семінарії, почали помалу відкриватися Жульєнові, він поринув у глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.

«Невже мене забули всі на світі?» — думав Жульєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалося, страшні муки каяття борються із коханням.

«Тим краще, — подумав абат Пірар, — принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку».

Якось абат Пірар розпечатав листа, напівзмитого сльозами, — це було навічне прощання з Жульєном. «Нарешті, — писалося в листі, — небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але сам гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як бачите. Турбота про спасіння тих, кому я зобов’язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили, — і перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жульєне, будьте справедливі до людей».

Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі вказано діжонську адресу, тут же висловлювалась надія, що Жульєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.

Меланхолія Жульєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров’ї, коли раптом якось уранці в його келії з’явився Фуке.

— Нарешті я до тебе добився! П’ять разів — не на докір тобі сказати — я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев’яну пику. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?

— Це покута, яку я наклав на себе.

— А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п’ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.

Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. І раптом Жульєн пополотнів. Фуке сказав йому:

— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.

І почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли несвідомо торкаються того, що для неї найдорожче.

— Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не захотіла взяти його за духівника. Вона їздить сповідатися в Діжон або в Безансон.

— Вона буває в Безансоні? — запитав Жульєн, і обличчя його спалахнуло.

— Частенько, — відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.

— Є в тебе «Конституціоналіст»?

— Що таке? — перепитав Фуке.

— Я питаю, чи є в тебе з собою газета «Конституціоналіст»? — повторив Жульєн якомога спокійніше. — Тут її продають по тридцять су за номер.

— Як! Навіть і в семінарії ліберали! — скрикнув Фуке. — Бідна Франція! — додав він лицемірно, наслідуючи солоденький голос абата Маслона.