Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

На другий день рано-вранці Жульєн, опустивши очі долу, попростував у собор. Коли він відчув навколо себе пожвавлення й рух, що починались на вулицях міста, йому стало легше. Скрізь прикрашали фасади будинків, чекаючи хресного ходу. Весь час, прожитий у семінарії, здавався Жульєнові тепер лише миттю. Думки його линули у Вержі та до гарненької Аманди Біне, яку він міг зустріти, бо кав’ярня її була недалеко. Він здаля помітив абата Ша-Бернара, що стояв на паперті дорогого його серцю собору; це був товстун з веселим обличчям і щирим поглядом.

Сьогодні він тріумфував:

— Я чекав на вас, дорогий сину мій! — вигукнув абат, як тільки помітив Жульєна. — Прошу, заходьте. Сьогодні доведеться-таки попрацювати, ходімо підживимось першим сніданком; вдруге закусимо о десятій, під час пізньої обідні.

— Я хотів би, пане, — сказав йому з поважним виглядом Жульєн, — ні на хвилину не лишатися на самоті. Будьте ласкаві звернути увагу, — додав він, показуючи на баштовий годинник угорі над їхніми головами, — що я прийшов о п’ятій годині без однієї хвилини.

— А, ви боїтесь отих негідників семінаристів! Та чи варто думати про них? — сказав абат Ша. — Невже дорога стає не такою приємною від того, що обабіч неї в живоплоті стирчать колючки? Подорожній іде своїм шляхом, а лихі колючки нехай стирчать собі на своєму місці. Та нумо до праці, любий друже, до праці!

Абат Ша недарма казав, що робота буде нелегка. Напередодні в соборі відбувалась урочиста похоронна церемонія і не можна було робити ніяких приготувань до свята, отже, треба було тепер за один ранок задрапувати всі готичні пілони, що утворюють три притвори, червоним адамашком аж до верху, на тридцять футів заввишки. Пан єпископ виписав із Парижа чотирьох оббивальників, оплативши їхній проїзд у поштовій кареті, але ті не могли з усім упоратись і, замість допомогти невправним безансонським товаришам, тільки заважали їм своїми кпинами.

Жульєн побачив, що йому доведеться самому лізти на драбину; його спритність стала йому в пригоді. Він узявся керувати роботою міських оббивальників. Абат Ша зачаровано дивився, як він літає вниз і вгору з однієї драбини на другу. Коли всі колони були задраповані адамашком, постало питання, як укріпити п’ять величезних китиць із пір’їн на великому балдахіні головного вівтаря. Розкішний вінчик із золоченого дерева підтримувався вісьмома високими витими колонами італійського мармуру. Але щоб дістатись до середини балдахіна над престолом, треба було пройти на висоті сорока футів по старому дерев’яному карнизові, можливо, підточеному шашелем.

Вигляд тієї карколомної доріжки згасив веселий запал паризьких оббивальників; вони поглядали знизу, довго сперечались, але ніхто не ліз нагору. Жульєн схопив пір’яні китиці і бігцем зліз по драбині. Він гарно прилаштував їх на самому вінчику, посеред балдахіна, а коли спустився вниз, абат Ша-Бернар стиснув його в обіймах:

— Optime![22] — скрикнув добрий священик, — я розповім про це монсеньйорові.

Веселі й задоволені, вони поснідали о десятій годині. Абат Ша ніколи не бачив своєї церкви такою гарною.

— Дорогий сину мій, — казав він Жульєнові, — моя мати здавала напрокат стільці у цьому величному соборі, — отже, я, так би мовити, годованець цієї великої будівлі. Терор Робесп’єра зруйнував нас, але я — мені було тоді вісім років — уже прислуговував при домашніх відправах, і в ці дні мене годували. Ніхто не вмів краще за мене згортати ризи — ніколи галуни не зімнуться. З того часу як Наполеон відновив церковні відправи, я маю щастя порядкувати всім у цій поважній метрополії. П’ять разів на рік я бачу, як вона оздоблюється цими чудовими оздобами. Але ще ніколи вона не була така пишна, як сьогодні, ніколи адамашок не був так добре задрапований, ніколи він так гарно не обгортав колони.

«Ну, тепер нарешті він викладе мені свою таємницю, — подумав Жульєн, — раз він почав говорити про себе, значить, почнеться звіряння почуттів». Однак, незважаючи на явно збуджений стан, абат не промовив жодного необережного слова. «А проте він багато попрацював, і як радіє! — думав Жульєн. — Та й винця добре хильнув! Що за людина! Ось зразок для мене. До відзнаки його!» (Цей вислів Жульєн перейняв у старого лікаря).

Коли задзвонили Sanctus, Жульєн хотів був надягти стихар, щоб взяти участь в урочистій процесії, очолюваній єпископом.

— А злодії, друже мій, а злодії! — скрикнув абат Ша. — Ви про них і не думаєте! Процесія вирушить, церква залишиться порожня, нам з вами доведеться стерегти. Добре, коли в нас не вистачить лише кілька ліктів цих чудових галунів, якими обведено колони знизу, їх теж подарувала пані де Рюбампре. Галуни колись належали графові, її славетному предкові; це щире золото, мій дорогий, — додав абат захоплено йому на вухо. — Ніякої домішки! Я доручаю вам наглядати за північним крилом; не покидайте його ні на хвилину. Собі я залишаю південне крило і головний притвор. Пильнуйте сповідальні: саме там ховаються шпигунки злодіїв і підглядають звідти, коли ми одвернемось.

Тільки-но закінчив він говорити, як пробило три чверті на дванадцяту, і в ту саму мить загув великий дзвін. Він дзвонив на повну силу. Ці густі, урочисті звуки схвилювали Жульєна, його уява полинула далеко від землі.

Пахощі ладану і трояндових пелюсток, що їх розкидали перед святими дарами маленькі діти, одягнуті як Іоанн Хреститель, посилювали Жульєнове захоплення.

Урочисті звуки великого дзвона мали б викликати в нього тільки думку, що це наслідок праці двадцяти чоловік, яким платять по п’ятдесят сантимів і яким допомагають, мабуть, півтора чи два десятки віруючих. Жульєнові слід було б подумати про те, як зношуються мотузки та дерев’яне риштування, про небезпеку, яку являє самий дзвін, бо він обривається через кожні двісті років; йому не завадило б поміркувати про те, чи не можна зменшити платню дзвонарям або платити їм якоюсь індульгенцією чи іншою милістю від щедрот церкви так, щоб не вичерпувалась її казна.

Та замість віддаватись таким мудрим міркуванням, Жульєнів дух, захоплений урочистими й могутніми звуками, ширяв у надхмарних просторах. Ніколи з нього не буде ні доброго священика, ні доброго начальника. Душі, що так проймаються хвилюванням, здатні належати щонайбільше митцям. Ось де найяскравіше виявилась уся самовпевненість Жульєна. Не менш як півсотні з його товаришів-семінаристів, що навчились уважно ставитись до реального життя через загальну ненависть і страх перед якобінцями (що причаїлись, як їх запевняють, за кожним живоплотом), почувши звуки великого соборного дзвона, здатні хіба що поцікавитись, яку платню дістають дзвонарі. З геніальною точністю Баррема вони б розрахували, чи варте зворушення молільників тих грошей, які доводиться платити дзвонарям. Якби Жульєн і замислився над матеріальними інтересами собору, його уява знову завела б його надто далеко: він шукав би способів заощадити для церковних фондів сорок франків і пропустив би нагоду уникнути витрати на двадцять п’ять сантимів.

Тим часом як чудового сонячного дня процесія повільно просувалась вулицями Безансона, спиняючись перед вуличними вівтарями, що їх силу-силенну спорудили представники міської влади, які намагались перевершити один одного, церква залишалася порожня й мовчазна. В ній панували присмерк і приємна свіжість, пройнята пахощами квітів і ладану.

Ця тиша й цілковита самотність, прохолода просторих притворів робили ще солодшими Жульєнові мрії. Він не боявся, що його потурбує абат Ша, заклопотаний у другій половині церкви. Юнакова душа майже покинула тлінну оболонку, яка тим часом повільно походжала по північному притвору, довіреному її пильності. Жульєн був цілком спокійний, бо пересвідчився, що в сповідальнях немає нікого, крім побожних жінок. Очі його дивились, але нічого не бачили.