Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке враження, якби наступного дня одне слівце, сказане йому отим семінаристиком з Вер’єра, що здавався дурним хлоп’ям, не навело його на дуже важливе відкриття: виявилося, що з самого початку свого перебування в семінарії Жульєн тільки й робив, що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.

Справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед обміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув репутації вільнодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жульєна.

На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того щоб сліпо коритись авторитетові. Абат Пірар йому ні в чому не допоміг. Він жодного разу навіть не поговорив із Жульєном, хіба у сповідальні, та й там більше слухав, ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жульєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.

З тієї хвилини, як Жульєн усвідомив свою нерозважливість, він перестав нудьгувати, йому треба було дізнатись, як далеко він дав зайти лиху, і з цією метою вирішив трохи порушити свою погордливу й уперту мовчазність, якою відштовхував від себе товаришів. Але тепер уже вони вирішили помститися йому. Його спроби зав’язати розмову були зустрінуті зневагою, що межувала із знущанням. Жульєн дізнався тепер, що від першого дня його вступу до семінарії не було такої години, особливо під час перерв між заняттями, яка б не мала для нього добрих чи прикрих наслідків і яка б не збільшила кількості його ворогів або не викликала до нього приязні якогось щирого й доброчесного семінариста чи просто не такого грубого неука, як усі інші. Зло, що він мав виправити, було величезне, і завдання його дуже важке. Відтепер Жульєн був завжди насторожі. Він мусив удавати з себе зовсім іншу людину.

Вираз його очей, наприклад, завдавав йому багато клопоту. Не без підстав у подібних місцях усі опускають очі. «Який же я був самовпевнений у Вер’єрі! — міркував Жульєн. — Я думав, що живу, а це було тільки готування до життя! Але тепер нарешті я живу серед таких людей, які мене оточуватимуть до кінця, поки моя роль не буде зіграна. Я оточений ворогами. Яке нестерпне це безнастанне лицемірство, — говорив він собі. — Перед ним бліднуть Гераклові подвиги. Геракл наших часів — це Сікст П’ятий, що протягом п’ятнадцяти років своїм смиренством обдурював сорок кардиналів, які знали його запальним і гордим замолоду.

«Виходить, знання тут і гроша не варті! — гірко думав він. — Успіхи в догматиці, у священній історії заохочуються тут тільки про людське око. Все, що з цього приводу говориться, — просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвоювати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми знаннями! Адже саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих ворогів. Шазель знає більше, ніж я, але він завжди допускається у своїх творах якої-небудь нісенітниці і потрапляє на п’ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і виходить на перше, то тільки через неуважність. Ах, одне слово, одне-єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!»

Відтоді як Жульєн усвідомив свої помилки, довгі вправи з аскетичного благочестя, як, приміром, читання молитов по чотках п’ять разів на тиждень, виконання псалмів у церкві серця Ісусового тощо, все те, що раніше здавалося йому страшенно нудним, тепер стало найцікавішим заняттям. Суворо оцінюючи себе самого і, зокрема, намагаючись не перебільшувати своїх можливостей, Жульєн не прагнув уподібнитись відразу зразковим семінаристам і робити щохвилини якісь значущі вчинки, які свідчили б про те, що він досяг нового ступеня християнської досконалості. Адже в семінарії навіть некруто зварене яйце можна з’їсти в такий спосіб, що це свідчитиме про успіхи на шляху благочестя.

Нехай читач, у якого це, можливо, викличе посмішку, пригадає всі ті похибки, яких допустився абат Деліль, споживаючи яйце за сніданком в знатної дами при дворі Людовіка XVI.

Жульєн спочатку намагався дійти non culpa[20], цебто такого стану молодого семінариста, коли його хода, манера рухати руками, вираз очей уже не мають у собі нічого світського, але ще не виявляють у юнакові людини, яка цілком поринула в думки про вічне життя і про марність земного існування.

Жульєн весь час бачив написані вуглем по коридорних стінах такі фрази, як: «Що таке шістдесят років випробувань порівняно з вічним блаженством чи вічними муками в киплячій смолі?» Тепер ці фрази вже не викликали в нього зневаги: він зрозумів, що треба їх завжди мати перед очима. «Що я робитиму все своє життя? — питав він себе. — Я продаватиму віруючим місця на небесах. А як показати їм наочно, що це таке? Тільки відмінністю в зовнішності між мною й мирянином».

Однак і через багато місяців повсякчасних зусиль на Жульєновому обличчі виднілася думка. Його манера зводити очі й рухати губами зовсім не свідчила про сліпу віру, готову все прийняти й стерпіти, навіть мучеництво. З люттю бачив Жульєн, що навіть найнеотесаніші сільські хлопці випереджають його в цьому, їм надто легко було ні про віщо не задумуватись!

Скільки зусиль доклав він, щоб мати вигляд вузьколобого святенника, пройнятого палкою і сліпою вірою, готового все прийняти й усе витримати! Подібні обличчя часто можна побачити в італійських монастирях; прекрасні зразки їх залишив для нас, світських людей, Гверчіно у своїх релігійних картинах[21].

У великі свята семінаристам давали сосиски з квашеною капустою. Жульєнові сусіди по столу помітили, що він байдужий до такого добра; то був один з його перших злочинів. Товариші його побачили в цьому вияв найбезглуздішого лицемірства, саме цим він і набув собі найбільше ворогів. «Гляньте, який багатир, гляньте, який чванько, — казали вони, — він удає, ніби йому наплювати на найкращий харч, — на сосиски з квашеною капустою! Ото падлюка! Гордій клятий!»

Йому слід було вдати, що, лишаючи свою порцію недоїденою, він карає себе покутою і промовити перед кимось із приятелів, показуючи на капусту: «Що людина може принести у жертву Всевишньому, як не добровільне страждання?»

«Що вдієш! Неуцтво цих сільських хлопців, моїх товаришів, — величезна їхня перевага! — думав Жульєн у хвилини смутку. — Коли вони вступають до семінарії, учителям не доводиться вибивати з них силу-силенну світських думок, все те, що приніс із собою я і що вони читають на моєму обличчі, хоч би як я намагався приховати це».

Жульєн придивлявся з увагою, майже з заздрощами, до найгрубіших селюків, які вступали до семінарії. Коли з них скидали ратинову куртку, щоб надягти чорну рясу, вся їхня освіта зводилась до безмежної й незмірної поваги до дзвінкої монети, як кажуть у Франш-Конте. Так гордо й пишно називалася в них готівка.

Для цих семінаристів, як і для героїв Вольтерових романів, щастя полягає насамперед у тому, щоб добре пообідати. Майже в усіх Жульєн помічав також природжену повагу до будь-кого, хто носив одяг з тонкого сукна. Це почуття показує, як ціниться, чи, точніше, недооцінюється справедливість щодо розподілу земних благ, яка встановлена нашими законами. «Що можна виграти, — казали вони часто один одному, — тягаючись із тузом!» (Так називають у долинах Юри багатіїв). Можна уявити, як вони поважали того, хто багатший за всіх, — уряд!

Не усміхнутися шанобливо на саму згадку імені пана префекта — це необачно на думку селян з Франш-Конте, а бідняка негайно карають за якусь необачність, позбавляючи його шматка хліба.

Спочатку Жульєн мало не задихався від почуття зневаги, та нарешті він відчув жаль: адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилося, повернувшись зимового вечора до своєї халупи, не знайти там ні хліба, ні каштанів, ні картоплі. «Що ж тут дивного, — міркував Жульєн, — коли в їхній уяві щаслива людина насамперед та, що добре пообідала і має гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання, вони переконані, що духовне звання забезпечить їм тривале щастя: добре обідати і мати взимку теплий одяг».

Якось Жульєн почув, як один молодий семінарист, обдарований палкою уявою, казав своєму товаришеві: