Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— А чому я не можу стати папою, як Сікст П’ятий, що колись пас свиней?

— Папами обирають тільки італійців, — відповів його друг. — Але, напевно, комусь із нас випаде жеребок на місце старшого вікарія, настоятеля, навіть, можливо, єпископа. Пан П., єпископ шалонський, — син бочара, а мій батько також бочар.

Якось під час лекції догматики абат Пірар прислав по Жульєна. Бідолашний юнак був дуже радий вирватися з тієї фізичної й моральної атмосфери, в якій задихався.

Ректор прийняв його так само грізно, як і в день його вступу до семінарії.

— Поясніть мені, що написано на оцій гральній карті, — сказав він, дивлячись на Жульєна так, що той радий був би провалитися крізь землю.

Жульєн прочитав:

«Аманда Біне, кав’ярня Жірар, до восьмої вечора. Сказати, що родом з Жанліса, родич моєї матері».

Жульєн зрозумів, яка страшна небезпека загрожувала йому: донощики абата Кастанеда викрали в нього цю адресу.

— У той день, коли я сюди вступив, — відповів він, дивлячись на лоб абата Пірара, бо не міг витримати його грізного погляду, — я дуже боявся: пан Шелан сказав мені, що тут будуть і наклепи, й усякі каверзи і що тут заохочуються доноси й шпигунство серед товаришів. Така воля Господа Бога, щоб молоді священики бачили життя, яким воно є, і пройнялися огидою до всього мирського та його розкошів.

— І це ви мені розводите такі теревені! — скрикнув обурений абат Пірар. — Негіднику!

— У Вер’єрі, — спокійно продовжував Жульєн, — мої брати били мене, коли була яка-небудь підстава заздрити мені...

— До діла! До діла! — скрикнув пан Пірар, ледве стримуючи себе.

Нітрохи не злякавшись, Жульєн провадив далі:

— У той день, як я прийшов у Безансон, десь опівдні я схотів їсти й зайшов у кав’ярню. Серце моє було пройняте огидою до такого нечестивого місця, але я думав, що поснідаю тут, мабуть, дешевше, ніж у готелі. Якась жінка, очевидно, хазяйка кав’ярні, побачивши, що я новак, пожаліла мене. «В Безансоні повно всяких шахраїв, — сказала вона мені, — я за вас боюся, пане. Якщо з вами щось трапиться, зверніться до мене, пошліть кого-небудь до мене, але не пізніше восьмої години. Якщо семінарські воротарі відмовлятимуться виконати ваше доручення, скажіть, що ви мій кузен, з Жанліса».

— Всю цю балаканину буде перевірено, — вигукнув абат Пірар, йому не сиділося на місці, і він походжав по кімнаті. — Геть у келію!

Абат пішов слідом за ним і замкнув його на ключ. Жульєн кинувся до своєї валізи, на дні якої була старанно схована фатальна картка. Речі були на місці, але лежали не в тому порядку, в якому він їх поскладав, хоч ключ він завжди тримав при собі. «Яке щастя, — подумав Жульєн, — що я, нічого не знавши, жодного разу не скористався дозволом піти до міста; тепер я розумію, чому пан Кастанед так часто і так лагідно пропонував мені піти до міста. Могло трапитись, що я з дурного розуму перевдягся б і пішов до красуні Аманди, і це мене згубило б. Коли оті негідники утратили надію заскочити мене на гарячому, то, бажаючи хоч якось використати цю картку, вдалися до доносу».

Через дві години Жульєна знов викликали до ректора.

— Ви не збрехали мені, — сказав він йому вже не так суворо, — але зберігати цю адресу — така необережність, що ви навіть не уявляєте собі її ваги. Бідолашний хлопче! Навіть через десять років це може вам пошкодити.

XXVII. ПЕРШИЙ ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД

Наш час, Боже праведний! Та це ж