Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

діла до мене. Всі, хто на моїх очах домагається

успіху, — люди безсоромні й черстві, я не можу

бути таким. Вони мене ненавидять за мою

м’якосердість. Ах, я скоро помру чи то з голоду,

чи то горюючи, що люди такі жорстокі.

Юнг

Жульєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жульєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:

— Peccavi, pater optime (Согрішив, преподобний отче).

Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жульєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але семінаристам не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.

Через кілька днів Жульєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.

«Е, Боже ж мій, за кого вони мене мають, — міркував Жульєн, — невже вони думають, що я абетки не знаю». І він вибрав абата Пірара.

Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист із Вер’єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.

— Абат Кастанед — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі, — додав семінаристик, нахилившись до вуха Жульєна.

Перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе — за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди.

«На жаль, це єдина моя зброя, — казав він собі. — В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед лицем ворога».

Задоволений власною поведінкою, Жульєн оглядався навколо; все тут, здавалося, свідчило про найвищу чесноту.

Вісім чи десять семінаристів були оточені ореолом святості, їм являлись видіння, як у святої Терези чи святого Франціска, в котрого з’явилися стигмати на горі Верніа в Апеннінах. Але це становило велику таємницю, їхні друзі приховували її. Бідолашні духовидці майже не виходили з лазарету. Ще в якоїсь сотні учнів непохитна віра поєднувалася з невтомною ревністю. Вони вчилися стільки, що трохи не падали з утоми, проте пуття з цього було небагато. Двоє чи троє були справді талановиті, серед них — один на ім’я Шазель. Але Жульєн не почував до них приязні, як і вони до нього.

Решта з трьохсот двадцяти одного семінаристів були просто тупі невігласи, які не дуже тямили зміст тих латинських слів, що їх зубрили з ранку до вечора. Майже всі вони були сільськими хлопцями, яким здавалось, що краще заробляти на хліб проказуванням латинських слів, ніж копирсатися у землі. На підставі всіх цих спостережень Жульєн з перших днів упевнився, що швидко доб’ється успіху.

«У кожній справі погрібні розумні люди, — думав він, — бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.

Усі ці бідолахи, — думав хлопець, — тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому молоці та чорному хлібі. Там, у своїх халупах, вони їли м’ясо не частіше п’яти-шести разів на рік. Як римські солдати вважали, що війна — це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя».